Заручені
Шрифт:
Проте декуріони, не занепавши духом після відмови мудрого прелата, і далі настійливо повторювали своє прохання при голосній підтримці всього населення. Федеріго не здавався ще деякий час, намагаючись переконати їх,— оце і все, що міг вробити здоровий глузд однієї людини проти духу часу й упертості багатьох. Беручи до уваги те, що саме уявлення про небезпеку було за того часу неясне, плутане й дуже далеке від тих очевидних речей, які добре видно тепер,— неважко зрозуміти, як здорові аргументи Федеріго могли, навіть у його власній свідомості, підпасти під вплив чужих помилкових думок. Чи була поступливість, що її він допустився, виявом деякої слабкості волі — залишається таємницею людського серця. Зрозуміло, якщо в якомусь випадку здається, що помилку можна цілком приписати розумові й зняти її з сумління, то це буває тоді, коли йдеться про тих небагатьох людей (а він, звичайно, належав до них), у котрих усе життя — цілковитий послух перед сумлінням без усякого огляду на будь-які життєві інтереси. Отже, йому довелося поступитися перед неодноразовими наполяганнями й дати згоду на влаштування процесії, а до того ж піти назустріч палкому бажанню, щоб труна з останками Сан-Карло залишалась після цього виставленою в головному вівтарі собору впродовж восьми днів.
Я ніде не знайшов навіть натяку
164
«Стан Міланської держави... і т. д., твір Каваццо делла Сомаліа». Мілан, 1653, с. 482. ( Прим. автора).
Три дні пішло на приготування. В призначений день, 11 червня, вдосвіта процесія вийшла з собору. Попереду тяглася довга вервечка людей, переважно жінок, з запнутими широким покривалом обличчями, босоніж, у грубій покаянній одежі. Слідом ішли цехи під своїми знаменами, братства в убранні різного крою та кольору, потім чернечі ордени, далі — духівництво, кожен із знаком свого звання й із свічкою в руках. Посередині, при яскравому світлі смолоскипів, під звуки голосних співів, під багатим балдахіном рухалася кришталева труна, її несли чотири пишно вбрані каноніки, яких час від часу заступали інші. Крізь кришталь видніли шановані останки, вбрані в чудове єпископське одіння, з митрою на голові; у змінених, спотворених рисах ще можна було вирізнити деякі рештки колишнього обличчя, яким його мальовано на портретах і яким його пам'ятали ще ті, кому випало бачити й вшановувати цього чоловіка ще за життя.
Першим за останками померлого пастиря (так каже Ріпамонті, у якого ми головним чином і взяли цей опис), як з огляду на його заслуги, походження й сан, так і в дану хвилину через повагу до його особи, виступав кардинал Федеріго. За ним ішло інше духівництво, потім — службові особи в своїх найпарадніших убраннях, далі — знать: хто в чудовому одязі, немов бажаючи підкреслити цим урочистість обряду, хто — на знак покаяння — в усьому чорному, а декотрі босі і в плащах з відлогами, що закривали обличчя; і всі з торчетті [165] в руках. Процесію завершував барвистий натовп народу. Всю вулицю було оздоблено по-святковому. Ті, хто багатший, повиставляли для загального огляду свої найцінніші речі. Фасади бідніших будинків було оздоблено за кошти заможних сусідів або за громадський рахунок, де-де замість прикрас звисали зелені гілки. Усюди порозвішувано картини, написи, емблеми; на підвіконнях повиставляли вази, різноманітні рідкісні речі, всяку старовину, і кругом — свічки. Хворі, які перебували на карантині, дивилися з численних вікон на процесію й супроводили її молитвами. На інших вулицях міста панувала тиша; хіба що тільки хтось, теж виглянувши з вікна, напружено дослухався до даленіючого гулу; були й такі — серед них траплялися навіть черниці,— що забиралися на дахи, щоб бодай здалеку побачити труну, процесію, що-небудь взагалі.
165
Торчетті — світильник з чотирьох свічок із з'єднаними ґнотами.
Процесія пройшла через усі квартали міста. Щоразу, дійшовши до перехрестя, звідки головні вулиці розходяться до передмість (вони тоді ще мали старовинну назву карробі [166] , яка нині збереглася за одним із них), робили зупинку й опускали труну біля хреста, поставленого Сан-Карло під час минулої чуми на кожному такому перехресті. Деякі з цих хрестів збереглися ще й досі. Одно слово, до собору повернулись аж далеко за південь.
І ось назавтра, в той час, коли з'явилася зухвала надія, а в багатьох навіть фанатична віра в те, що процесія повинна припинити чуму, кількість померлих у всіх прошарках населення зросла до такої міри, таким раптовим стрибком, що не було нікого, хто не вбачав би причини або приводу до цього якраз у самій процесії. Але які дивні й гідні жалю сили загального упередження! Більшість приписувала цей спалах не великому скупченню людей, що довго перебували бік у бік, не силі-силенній випадкових дотиків,— ні, усе звертали на ту свободу, яку, мовляв, дістали мазальники для широкого здійснення свого мерзенного задуму. Пішли розмови, що, мовляв, вони, позатесувавшись у натовп, постаралися заразити своєю маззю якнайбільшу кількість людей. Та оскільки цей спосіб важко було назвати достатнім і придатним для того, щоб викликати таку велику смертність у всіх прошарках суспільства, і, наскільки можна судити, навіть найуважнішому і до того ж засліпленому підозріливістю поглядові не вдалося помітити жодних слідів, жодних плям на стінах або ще десь, то для пояснення цього факту довелося вдатися ще до однієї вигадки, яка існує вже давно й у той час визнавалася європейською наукою, а саме: до вигадки про отруйні та шкідливі порошки. Почали говорити, ніби такими порошками посипано вулиці, а надто місця зупинок, і ніби вони прилипали до одягу, а тим паче до ніг, бо переважна кількість людей того дня йшла босоніж. «Ось так сам день процесії,— як каже один із тодішніх письменників [167] ,— став свідком боротьби благочестя з нечестивістю, віроломства з щиросердям, втрати з надбанням». А насправді бідолашний здоровий глузд людський боровся з привидами, створеними ним самим.
166
Від спотвореного латинського «quadrivio» — чотири вулиці, тобто перехрестя.
167
Агостіно Лампуньяно. Чума, що сталася в Мілані 1630 року. Мілан, 1634, с. 44. ( Прим. автора).
Від того дня хвороба зробилася пошестю, за короткий час не залишилося жодного незараженого будинку. Протягом кільках днів людей в лазареті, за словами вищезгаданого Сомалья, збільшилось із двох тисяч до дванадцяти. Пізніше це число зросло, за одностайною думкою, до шістнадцяти тисяч. 4 липня, як я читаю в другому листі чиновників Санітарного відомства до губернатора, щоденна смертність перевищила п'ятсот чоловік. Ще пізніше, саме в розпал чуми, вона досягла, згідно загальноприйнятому підрахунку, тисячі двохсот, тисячі п'ятсот і навіть трьох з половиною тисяч і більше, якщо вірити Тадіно. Він же запевняє, що, за проведеним підрахунком, населення Мілана зменшилося до шістдесяти чотирьох тисяч з лишком, коли раніше воно перевищувало двісті п'ятдесят тисяч. По Ріпамонті, воно дорівнювало двомстам тисячам; за його словами виходить, що померлих було сто сорок тисяч, згідно зі списками громадянського стану,— без тих, яких годі було врахувати. Інші називають більше або менше, але ще випадковіше число.
Подумайте тепер, у якому розпачливому становищі опинилися декуріони, на чиї плечі ліг весь тягар турбот про громадські потреби, про виправлення того, що ще можна було виправити в час такого лиха. Щодень доводилося заміняти, щодень збільшувати число різних громадських служителів: монатті, приставів, комісарів. Перші мали виконувати найважчі і найнебезпечніші роботи, викликані чумою: прибирати трупи з будинків, з вулиць, із лазарету; відвозити їх до могил і закопувати; відносити або відводити хворих до лазарету і там обслуговувати їх; спалювати чи очищати заражені й підозрілі речі. Сама назва цих людей, за Ріпамонті, походить від грецького «монос» — один; за Гаспаре Бугатті (в одному описі попередньої чуми), — від латинського «monere» — умовляти; але він водночас вагається, і небезпідставно, чи це, бува, не німецьке слово, бо цих людей здебільше вербували в Швейцарії і в Гріджоні. Справді, не було безглуздям вважати це слово спотвореним німецьким «monathlich» — місячний, бо, не знаючи напевно, як довго будуть потрібні ці люди, з ними щоразу домовлялися на місяць. Особливий обов'язок приставів полягав у тому, що вони йшли попереду возів і теленьканням дзвоника попереджували перехожих, щоб ті відходили якнайдалі. Комісари мали під своїм керівництвом і перших, і других, безпосередньо слухаючись наказів Санітарного трибуналу. Треба було постачити лазарет лікарями, хірургами, їжею, всіма лікарняними причандалами; підшукувати й влаштовувати нові приміщення для щодень нових хворих. З цією метою нашвидкуруч поспоруджували з дерева й соломи бараки у внутрішньому дворі лазарету, відкрили новий лазарет із бараків, оточених простою загорожею, який вміщав чотири тисячі чоловік. А що місць однаково бракувало, ухвалили відкрити ще дві такі будівлі, взялися до роботи, та, за браком усяких засобів, їх так і не добудували. І засоби, і люди, і завзяття — усе потроху убувало, в міру зростання злигоднів.
І не тільки саме виконання пропозицій і наказів було недостатнє. Не лише численні потреби, на жаль, надто нагальні, погано вдовольнилися навіть на словах. Дійшло до такого вже безсилля та розпачу, що багато які з цих потреб, що викликали найбільше співчуття і найтерміновіших заходів, лишилися поза розглядом. Так, скажімо, вмирало багато безпритульних дітей, чиї матері повмирали від чуми. Санітарне відомство запропонувало заснувати притулок для таких дітей і для бідних породіль, щоб бодай щось зробити для них,— і нічого не змогло домогтися. «І все ж,— каже Тадіно,— доводилося до певної міри ставитись поблажливо до міських декуріонів, яких пригнічувала й смикала своїми свавільними наказами недисциплінована вояччина. Та ще гірше було в усьому нещасному герцогстві, беручи до уваги те, що від губернатора годі було домогтися якоїсь допомоги, якихось припасів,— від нього тільки й чули, що час тепер воєнний і треба добре утримувати солдатів». Ось як було важливо взяти Казале! Такою п'янкою видавалася слава перемоги, незалежно від приводу й мети, задля якої б'ються!
За таких умов, коли величезна, але єдина, вирита у сусідстві з лазаретом, могила виявилась переповненою і коли не тільки в лазареті, але й усюди в місті валялись непоховані трупи, яких щодень більшало, міська влада, після марних пошуків робочих рук для виконання цієї сумної роботи, була змушена визнати, що не знає, що їй робити далі. Невідомо, чим би все те скінчилося, коли б не з'явилася надзвичайна допомога. В розпачі голова Санітарного відомства звернувся зі сльозами на очах до тих двох доблесних ченців, які керували лазаретом, і падре Мікеле взявся за чотири дні очистити місто від трупів, а за вісім — викопати стільки могил, що їх вистачить не тільки для поточних потреб, але й на майбутнє, беручи до уваги те, що може бути ще гірше. В супроводі ченця із братії та кількох чоловік із трибуналу, відданих у його розпорядження головою, він вирушив до міста, щоб підшукати селян, і, частково завдяки авторитету трибуналу, а частково — своєму одіянню та силі своїх слів, набрав чоловік із двісті, яким і загадав викопати три величезні могильні ями. Потім із лазарету було послано монатті попідбирати мертвих, тож на призначений день обіцянку було виконано.
Якось лазарет залишився зовсім без лікарів. І тільки потому, як їм пообіцяли добру платню, а так само — всякі почесті, насилу вдалося повернути лікарів назад, та все ж їх налічувалося набагато менше, ніж було потрібно. Часто ставалося, що ось-ось могли скінчитися їстівні припаси, і людей охоплювала тривога, чи їм не доведеться вмирати з голоду. І не раз, коли ламали собі голову, де б дістати найнеобхідніше, з'являлася вчасна щедра допомога у вигляді несподіваних подань приватних осіб; адже серед загального сум'яття, цілковитої байдужості до чужих страждань, породженої безперестанним страхом за себе, завжди знаходилися душі, готові до милосердя; були й інші, в котрих милосердя спалахує, коли кінчаються всі земні радощі; траплялися й такі, здорові тілом і міцні духом, що зоставалися на своєму посту в той час, коли багато з тих, кому належало порядкувати й уживати всіляких заходів, просто тікали. І, зрештою, знаходилися люди, спонукувані співчуттям, які самовіддано брали на себе турботи, для них зовсім не обов'язкові.
Але де впадала в очі цілковита, справжня й несхитна відданість важкому за даних умов обов'язку — то це серед духовних осіб. По лазаретах, у самому місті завжди можна було розраховувати на їхню допомогу. Вони з'являлися там, де люди страждали, їх завжди бачили серед стражденних і присмертних, а часом і вони самі ставали стражденними й гинули. До підтримки духовної вони в міру своїх сил додавали ще й мирську, роблячи всяку послугу, яку вимагали обставини. Тільки в місті повмирало від пошесті понад шістдесят парафіяльних курато — десь вісім дев'ятих усього складу.