Заручені

Та радість Ренцо з приводу того, що він знову знайшов свого доброго падре, не була ані на мить повна: ще коли він приглядався до нього, щоб пересвідчитися, чи то справді падре Крістофоро, то не міг не помітити, як дуже той змінився. Згорблена й стомлена постать, схудле й бліде обличчя. З усього було видно, що сили його виснажені, тіло стало немічним, старечим, і тільки несхитна сила духу допомагає йому триматися.

Падре Крістофоро також скерував свій погляд на юнака, який підходив до нього і, не зважуючись голосно покликати, намагався жестами привернути до себе увагу, щоб той швидше зміг упізнати його.

— О, падре Крістофоро,— врешті мовив Ренцо, підійшовши до ченця так близько, що міг розмовляти з ним, не підвищуючи голосу.

— Ти... і тут? — спитав чернець, поставивши миску долі й підводячись.

— Ну то як ви, падре?

— Краще багатьох бідолах, яких ти тут бачиш,— відповів чернець; його голос бринів хрипко й глухо, змінившись, як все інше. Тільки очі були ті самі, вони стали навіть ще жвавішими й осяйнішими. Так, наче милосердя, дійшовши до краю в цьому своєму останньому подвигу й радісно усвідомлюючи наближення до свого правічного початку, горіло в його очах більш полум'яним і чистим вогнем, ніж той, що потроху загасав у них під впливом тілесної слабості.

— Але ж як це ти,— провадив він далі,— як ти потрапив сюди? Навіщо ти йдеш чумі назустріч?

— Я вже перехворів нею, слава богу. Я прийшов... шукати... Лючію.

— Лючію? А хіба вона тут?

— Тут. Хочу надіятись, що вона, з божою поміччю, іще тут.

— Вона — твоя дружина?

— О, любий падре! Ні, вона мені не дружина... Ви нічого не знаєте про те, що сталося?

— Ні, сину мій. Відколи господь розлучив мене з вами, я нічого більше не знаю. Однак тепер, коли він посилає мені тебе, скажу правду: мені дуже хочеться дізнатися про все. Але ж... наказ про арешт?

— То, виходить, ви чули, як вони обійшлися зі мною?

— А ти... що ти там таке накоїв?

— Тож послухайте. Якби я зараз сказав, що того дня в Мілані чинив правильно, то збрехав би; але ніяких поганих вчинків на моєму сумлінні немає.

— Вірю тобі, як вірив і раніше.

— Отже, тепер я можу розповісти вам усе.

— Зачекай,— мовив чернець і, ступивши кілька кроків до куреня, покликав:— Падре Вітторе!

Невдовзі з'явився молодий капуцин, якому він сказав:

— Коли ваша ласка, падре Вітторе, пригляньте водночас і за цими нашими бідолахами, поки я буду відсутній, а якщо я комусь знадоблюся, то покличте мене. Особливо отой: тільки-но він почне приходити до тями, негайно дайте мені знати, ради всього святого.

— Будьте спокійні,— відповів молодий чернець. І старий, повернувшись до Ренцо, мовив:

— Зайдімо сюди. Проте...— додав він, зупиняючись,— гадаю, ти добряче зголоднів, і тобі треба б попоїсти.

— А й правда,— сказав Ренцо,— бо сьогодні я не мав іще й рисочки в роті.

— Почекай. — Чернець, взявши другу миску, вирушив з нею до казана. Повернувшися, він подав її разом із ложкою Ренцо, всадовив його на солом'яник, що правив за постіль, тоді підійшов до барильця в кутку, націдив із нього склянку вина й поставив її на стіл перед гостем. Потім знов узяв свою миску й сів поруч.

— Ой, падре Крістофоро,— сказав Ренцо,— чи ж вам належить займатися такими справами? Але ви все такий самий. Дякую вам від усієї душі.

— Не мені дякуй,— відказав чернець,— це здобуток бідних, а тепер же й ти бідняк. А зараз розкажи про те, чого не знаю, розкажи мені про нашу страдницю, тільки поквапся, бо часу обмаль, а роботи, як бачиш, багато.

Ковтаючи їжу, Ренцо розповів історію Лючії. Як її було сховано в монастирі, як викрадено... Уявляючи собі всі ці страждання й небезпеки, думаючи про те, що то ж саме він вирядив невинну бідолашку в це місце, добрий чернець слухав, затамувавши дух, але відразу ж полегшено зітхнув, почувши, в який чудесний спосіб її було звільнено, повернено матері, і та влаштувала її у донни Прасседе.

— Тепер я розкажу про себе,— провадив далі Ренцо і коротко розповів про день, проведений у Мілані, про свою втечу, і як він весь час жив далеко від дому, а тепер, коли все перевернулося догори дном, відважився вирушити туди; як не знайшов там Аньєзе, як дізнався в Мілані, що Лючія в лазареті.— І ось я тут,— скінчив він,— хочу розшукати її, дізнатися, чи жива і чи хоче ще піти за мене... бо... можливо...

— Та чи маєш ти,— спитав чернець,— якісь відомості, куди її помістили, коли вона потрапила сюди?

— Жодних, дорогий падре, крім того, що вона тут, якщо, звичайно, вона ще, дай боже, жива.

— Господи, який же ти нещасний! А які ж розшуки ти встиг провести тут?

— Та я вже ходив усюди, однак скрізь бачив самих лише чоловіків. Тож я вирішив, що жінки мають перебувати десь окремо, але ніяк не міг туди потрапити. Ось ви мені тепер і поясніть, чи це справді так.

— А ти хіба не знаєш, сину мій, що чоловікам туди вхід суворо заборонений, якщо в них немає якоїсь особливої справи?

— А що може трапитись зі мною, коли я пройду туди?

— Усякий статут святий і справедливий, любий мій сину, і коли численні тяжкі клопоти заважають дотримуватись його, то хіба це підстава для того, щоб чесна людина не рахувалася з ним?

— Але ж, падре Крістофоро! — мовив Ренцо.— Лючія мала стати мені дружиною,— адже вам відомо, як нас розлучили. Я вже двадцять місяців страждаю і терплю; я добувся сюди, зазнаючи багатьох небезпек, гірших одна від одної... і ось тепер...

— Не знаю, що тобі й сказати,— знов озвався чернець, скоріше даючи відповідь на свої думки, аніж на юнакові слова.— Ти йдеш із добрим наміром, і дай боже, щоб усі, кому вільно заходити туди, поводилися там так, як, сподіваюся, поводитимешся ти... Безперечно, господь, благословляючи цю твою постійність, твою вірність у коханні, наполегливість у пошуках тієї, яку він послав тобі, господь — суворіший, але й справедливіший од людей, не звинуватить тебе в тому, що ти вдавався до не зовсім пристойних засобів, розшукуючи її. Пам'ятай тільки про одне: за твоє поводження в тому місці ми обидва перед людьми, можливо, й не відповідатимемо, але перед богом — безперечно. Ходи за мною.

Мовивши це, падре Крістофоро підвівся, а за ним — Ренцо, який, уважно слухаючи його, все ж подумки вирішив не казати про Лючіїну обітницю. «Якщо він дізнається про неї,— подумав Ренцо,— то, певна річ, поставить переді мною нові перешкоди. Якщо я знайду Лючію, тоді ми матимемо час поговорити про це; або ж... то не варто тоді й згадувати».

Вивівши юнака на поріг куреня, чернець заговорив знову:

— Послухай, наш падре Феліче,— він тут за начальника лазарету,— відводить сьогодні на карантин до іншого місця тих небагатьох, які поодужували від чуми. Бачиш он ту церкву посередині? — І, піднявши схудлу тремтячу руку, він показав на дзвіницю, що вимальовувалася ліворуч у каламутному повітрі, вивишаючись над злиденними куренями, потім провадив далі: — Вони тепер збираються там, біля церкви, щоб вирушити процесією з тих воріт, через які ти, мабуть, зайшов.