Заручені

— Хай віддячить вам за це господь! Зачекайте хвилинку,— мовила жінка й пішла по мотузку, на якій потім опустила кошик.

Тим часом Ренцо згадав про ті буханці, що знайшов під хрестом, прийшовши першого разу до Мілана, й подумав: «Ось і повернення боргу; мабуть, це краще, ніж якби я повернув їх справжньому господареві, бо ж тут — воістину вияв милосердя».

— А ось щодо комісара, люба синьйоро,— мовив він, кладучи буханці в кошик,— то я ніяк не можу стати вам у пригоді, бо, щиро кажучи, я не тутешній і зовсім не знаю міста. Та все ж, коли зустріну чоловіка люб'язного й чемного, з яким можна буде поговорити, то скажу йому.

Жінка попросила його зробити їй таку ласку й назвала свою вулицю.

— А ви теж,— провадив Ренцо,— могли б, певно, без усяких клопотів зробити мені одну ласку, справжнє добродіяння. Чи не знаєте ви, де тут будинок одних знатних людей, великих тутешніх синьйорів, будинок ***?

— Я знаю, що такий будинок у Мілані є, але де саме він стоїть, сказати правду, не пам'ятаю. Ідіть уперед, он туди; може, хтось трапиться, хто вкаже вам, де це. Та не забудьте потурбуватися про нас.

— Будьте спокійні,— мовив Ренцо й попрямував далі.

Щокрок він чув, як голоснішає й наближається шум,— його він почав вирізняти, ще стоячи на бруківці й розмовляючи з жінкою: шум коліс, тупіт коней, теленькання дзвіночків і час від часу ляскання батогів упереміш з окриками. Ренцо напружено вдивлявся вперед, але нічого не бачив. Коли він добувся до кінця вулиці й перед ним постала площа Сан-Марко, то перше, що впало йому в очі, були два стовпи з мотузкою й якимись блоками, і він відразу впізнав (за тієї доби то була звичайна річ) осоружний пристрій для тортур. Такі пристрої було споруджено на всіх площах та найширших вулицях, щоб представники кожного кварталу, маючи найнеобмеженіші повноваження, могли негайно брати на муки всякого, хто здався б їм гідним покари: чи то хворих, зачинених по будинках, які посміли вийти, чи то просто службовців, що не виконували своїх обов'язків, а чи будь-кого іншого. Це був один із крайніх і недійових заходів, до яких у ті часи, а надто в таких випадках, вдавалися з зайвим запалом.

І, поки Ренцо розглядав цей пристрій, розмірковуючи, чому його споруджено саме тут, до нього все виразніше долинав чимраз ближчий шум, і він побачив, як з-поза рогу церкви з'явився чоловік, вимахуючи дзвіночком. Це був пристав. За ним виткнулася пара коней, які, витягуючи шиї й упираючись копитами, насилу посувалися вперед. Вони тягли воза з мертвими, потім їхав іще один віз, далі ще й ще. Обабіч, поряд з кіньми, йшли монатті, підганяючи їх батогами, копняками та лайкою. Трупи, майже всі оголені або ледь прикриті якимись лахами, були накидані абияк; вони сплелися, мов той клубок змій, що розгортається від дії весняного тепла. Від кожного поштовху, від кожного струсу ці зловісні купи огидно здригалися й розвалювались, теліпалися голови, розсипалося жіноче волосся, звисали руки, починаючи ляпати по колесах,— усе це зайвий раз переконувало людину, перейняту жахом, наскільки отаке видовище може зробитись іще скорботнішим і непристойнішим.

Юнак спинився на розі площі, біля поручнів каналу, й став молитися за невідомих небіжчиків. Раптом жахлива думка блискавично сяйнула йому в голові: «А що, коли там, разом з... під сподом... О господи! Зроби так, щоб цього не було! Зроби так, щоб я про це не думав!»

Коли похоронна валка зникла, Ренцо рушив з місця й перетнув площу, звернувши вздовж каналу ліворуч тільки тому, що валка їхала в протилежний бік. Ступивши кілька кроків між бічною стіною церкви й каналом, він побачив праворуч міст Марчелліно, попрямував до нього й вийшов на Борго-Нуово. Дивлячись уперед, усе з тим самим наміром знайти кого-небудь, хто показав би йому дорогу, він помітив на другому кінці вулиці священика в камзолі й з ціпочком у руці; священик стояв біля прочинених дверей, нахиливши голову й приставивши вухо до отвору, а невдовзі він побачив, як святий отець підняв руку для благословення. Він здогадався, і слушно, що то був кінець чиєїсь сповіді, й вирішив подумки: «Ось такий чоловік мені якраз і потрібен. Якщо вже й священик, виконуючи свої пастирські обов'язки, не виявить бодай краплі милосердя, бодай трохи любові й щирої прихильності, то доведеться сказати, що нічого цього вже немає на світі».

Тим часом священик, відступивши від дверей, попрямував у бік Ренцо, весь час якнайстаранніше тримаючись середини вулиці. Порівнявшись з ним, Ренцо зняв капелюха, даючи священику зрозуміти, що хоче звернутися до нього. Водночас він зупинився чимдалі, бажаючи показати, що не збирається підступати ближче. Той так само спинився, приготувавшись слухати, проте встромив перед собою в землю ціпочок, ніби загородження. Ренцо виклав своє прохання, яке священик відразу вдовольнив, не тільки назвавши вулицю, де стояв потрібний будинок, але й вказавши точний маршрут, бо бачив, що бідолаха дуже потребує цього. Він назвав йому з допомогою різних «праворуч» і «ліворуч», церков, і хрестів ті шість чи вісім вулиць, які юнак мав пройти, щоб досягти мети.

— Хай збереже вас господь у доброму здоров'ї і нині, й вовіки,— сказав Ренцо. А коли той уже був зібрався йти, Ренцо додав:—Зробіть, коли ваша ласка, іще одну добру справу,— і розповів йому про забуту жінку. Священик подякував Ренцо за те, що той надав йому нагоду вчинити таку потрібну справу милосердя, пообіцяв попередити, кого треба, й пішов. Ренцо теж рушив далі, намагаючись повторювати подумки дорогою вказаний маршрут, щоб не довелося знову розпитувати на кожному розі. Але ви навіть не зможете уявити собі, якою важкою виявилася для нього ця справа, і не стільки тому, що вона сама по собі була важка, скільки через нове занепокоєння, яке огорнуло його душу, коли він почув назву вулиці й точний маршрут. Однак то були вказівки, яких він сам хотів і домагався, без них він ніяк не міг обійтися. Та й йому не сказали нічого такого, що можна було б розтлумачити як зловісне пророцтво. Але що вдієш? Сама тільки думка про те, що кінець уже близько й скоро всі злигодні й сумніви розвіються, коли він почує: вона жива або, навпаки, вона мертва,— так схвилювала його, що в цю мить йому захотілось блукати в темряві навмання, тільки починати свою подорож, до кінця якої він тепер наближався. Але він зібрав усю свою силу й сказав самому собі: «Ну, коли я тепер поводитимусь як хлопчисько, то що ж буде далі?» Трохи підбадьорившись, він ішов своїм шляхом, віддаляючись від околиці міста.

Який воно мало тепер вигляд, це місто! І на що воно перетворилося навіть порівняно з тим, яким було рік тому, під час голоду!

Ренцо довелося переходити саме одну з найпохмуріших і найбезлюдніших частин Мілана через той перетин вулиць, що звався карробіо Нових воріт. (У той час там посередині стримів хрест, а проти нього, поряд з місцем, де нині стоїть церква Сан-Франческо-ді-Паола, була старовинна церква Сант-Анастазіа). В цьому околі небезпека заразитися та сморід від покинутих трупів були такі, що ті нечисленні жителі, які залишалися живими, були вимушені повибиратися звідти. Отож до того смутку, який викликало у перехожого оце видовище безлюддя й занедбаності, долучилося почуття жаху й відрази перед слідами та покидьками ще зовсім недавнього тутешнього життя. Ренцо наддав ходи, намагаючись підбадьорити себе думкою, що його мета ще далеко, й сподіваючись, що, перш ніж він досягне її, картина бодай трохи зміниться. І справді, незабаром він потрапив у таке місце, яке, либонь, можна було б назвати містом живих,— але, господи, що це було за місто і що за живі! Усі вхідні двері будинків через страх або підозру були позамикані, крім тих, які порозчахувано навстіж,— у будинках, покинутих напризволяще або розграбованих. Одні були позабивані й позапечатувані, бо там лежали мертві або ж хворі на чуму, на інших— намальовані вуглиною хрести, щоб вказати монатті, що тут лежать мерці, яких треба повивозити. Усе це здебільше мало випадковий характер, залежно від того, де саме опинився який-небудь комісар Санітарного відомства або інший службовець, захотівши виконати розпорядження або вчинити здирство. Усюди ганчір'я і — що гидкіше від усякого ганчір'я — гнійні пов'язки, смердючі підстилки або ж повикидувані з вікон простирадла. Подекуди — трупи людей, померлих раптово на вулиці й покинуті там, доки над'їде віз і попідбирає їх, або таких, що повипадали з возів чи просто повикидувані з вікон: ось до якого здичавіння довели людей їхня упертість і жорстокість лиха, притлумивши в них усяке співчуття, всяку повагу до загальних інтересів! Усюди вщухли гомін крамниць, стукіт екіпажів, викрики продавців, теревені перехожих. Мовчання смерті лише зрідка порушували гуркіт похоронних возів, благання жебраків, тужливі скарги хворих, дикі зойки збожеволілих, перегукування монатті. Удосвіта, опівдні й вечорами соборний дзвін закликав читати особливі молитви, встановлені кардиналом. Цьому дзвонові відповідали дзвони інших церков, і тоді можна було бачити, як люди, визираючи з вікон, спільно проказували молитви: можна було чути шерех голосів і жалібні стогони, від яких віяло смутком, що до нього, між іншим, домішувалась і деяка надія на втішення.

На цей час, мабуть, зо дві третини городян вимерло, більша частина покинула місто або ж була хвора, незначна кількість людей прибувала ззовні, а серед тих небагатьох, що ходили по вулицях, хіба тільки випадково, після довгих пошуків можна було побачити чоловіка, у вигляді якого не було б помітно певних дивацтв, що вказували б на згубну зміну обставин. Міські вельможі з'являлися на вулицях без довгих плащів з відлогами — в ту добу невід'ємного атрибуту цивільного вбрання; священики — без сутан, і навіть ченці ходили в камзолах. Взагалі не носили ніякого одягу, який міг би метлятися, торкнутися чогось або ж якось полегшити роботу мазальників (саме цього боялися найдужче). Щоправда, крім прагнення ходити, наскільки це можливо, підібравшись і підперезавшись, у зовнішності кожної людини була помітна якась розпущеність і недбалість: довжелезні бороди у тих, хто звик їх носити; а ті, хто звичайно голився, тепер повідрощували їх; волосся на голові також довге й покуйовджене, не тільки через недбалість, звичайно породжувану безперестанним розпачем, але й унаслідок підозрілого ставлення до перукарів,— з-поміж них одного, такого собі Джанджакомо Мору, було схоплено й засуджено, як явного мазальника. Його ім'я, ганебно прославившись на якийсь час у місті, заслуговувало б на гучнішу славу й вічну жалість. Більшість людей носила в одній руці палицю (а декотрі — навіть пістолет, як грізне попередження всякому, хто надумав би підступити надто близько), а в другій — запашні коржики або металеві чи дерев'яні порожнисті кулі з повкладуваними досередини губками, просоченими лікувальним оцтом. Їх раз у раз підіймали до носа або весь час тримали біля нього. Декотрі носили прив'язаний до шиї слоїк з невеликою кількістю ртуті, цілком упевнені, що вона має властивість поглинати й затримувати в собі всяку заразу, й турботливо міняли цю ртуть через кожні два дні. Знатні люди не тільки з'являлись без звичайного почту, але й нерідко — з кошиком у руці, коли йшли робити необхідні закупи. Друзі, зустрічаючись на вулиці, сам на сам, вітали один одного здалеку, квапливим кивком. Кожний перехожий мав чимало клопотів: доводилось обходити найрізноманітніші огидні й смертоносні перешкоди, що ними була всіяна, а де-не-де навіть захаращена земля. Всяк намагався триматися середини вулиці, як від страху перед новими покидьками або чимсь іще страшнішим, що могло випасти з будь-якого вікна, від страху перед отруйними порошками, які нібито часто сиплються звідти на перехожих, так і від страху перед стінами, що могли бути обмазані. Отак невігластво й надто великий розпач створювали все нові тривоги й навіювали фальшиві побоювання замість розумних, рятівних заходів, повідкладуваних на майбутнє із самого початку.

Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,— бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь, знайти якесь безнадійне втішення,— а це на нащадків справляє величезне й гнітюче враження,— утішення від свідомості того, що хтось усе-таки вижив.

Ренцо пройшов уже добрячий відтинок своєї дороги в цьому царстві розпачу, аж ураз, ще на досить великій відстані від вулиці, куди йому належало завернути, він зачув звідти неясний гул, з-посеред якого вирізнялося таке знайоме й страшне теленькання дзвоника.

Добувшися до рогу цієї вулиці, однієї з найширших у місті, він побачив на її середині чотири вози. І як ото на хлібному ринку люди снують туди й сюди, вантажачи й вивертаючи мішки, така метушня була й тут: одні монатті заходили до будинків, інші виходили звідти з вантажем на плечах і клали його на того або того воза. Декотрі з-них були в червоній, форменій одежі, інші — без цієї особливої прикмети, багато хто з іще мерзотнішою ознакою — різнобарвними султанами й китичками, якими ці огидні тварюки прикрашали себе, веселячись серед страшного загального горя. Повсякчас із вікон лунали зловісні оклики: «Монатті, сюди!» І з цього сумного зборища ще зловісніше озивався грубий голос: «Зараз, зараз!» Мабуть, то були мешканці, які бурчали й квапили монатті, що відповідали їм лайкою.