Заручені

Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:

— Будьте так ласкаві, синьйоре...

— Чого зволите, молодий чоловіче?

— Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?

Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів:

— Любий синку, таж монастир у нас не один; треба пояснити краще, який монастир ви шукаєте.

Тоді Ренцо видобув із-за пазухи листа падре Крістофоро й подав його синьйорові, котрий, прочитавши: «Біля Східних воріт»,— повернув листа й мовив:

— Вам пощастило, молодий чоловіче: ваш монастир зовсім недалечко звідси. Ходіть онде тією стежкою ліворуч, це найкоротший шлях; за кілька хвилин ви дійдете до рогу довгої низької будівлі, це — лазарет; ідіть далі вздовж рову, що його оточує, і потрапите до Східних воріт. Зайдіть у них і кроків через триста-чотириста побачите невеликий майдан з височенними в'язами, отам і стоїть монастир, тут помилитися важко. Бог на поміч, молодий чоловіче.

І, супроводивши останні слова вишуканим жестом, він подався далі.

Таке гарне обходження городян із сільськими людьми здивувало й спантеличило Ренцо. Він не знав, що це був незвичайний день — день, коли плащі посхилялись перед куртками [62] . Він пішов указаним шляхом і опинився біля Східних воріт. Однак ця назва не повинна викликати в читача образи, пов'язані з нею в наш час. Коли Ренцо заходив у ці ворота, пряма дорога після них ішла тільки вздовж усього лазарету, а далі вона зміїлася між двома огорожами. Ворота складалися з двох стовпів, перекритих дашком для захисту стулок; по один бік стояв будиночок митниці. Бастіони спускалися нерівним схилом, і грудкувата, нерівна поверхня землі була посипана уламками й черепками. Вулицю перед очима того, хто заходив у ці ворота, можна було порівняти хіба, може, з тією, яка зустрічає теперішнього подорожнього, котрий заходить через ворота Тоза. Невеличкий струмок біг посеред вулиці майже аж до воріт і в отакий спосіб ділив її на дві кривулясті вулички, вічно вкриті курявою або багном — залежно від пори року. В тім місці, де була й тепер іще пролягає невелика вулиця під назвою Боргетто, струмок збігав у водостічну трубу. Тут стояла колона, увінчана хрестом, яка звалася колоною Сан-Діоніджі. Праворуч і ліворуч тяглися оточені огорожами сади та невеличкі будиночки, заселені переважно білильниками.

62

Плащ був атрибутом знаті, а в куртках ходив простолюд.

Ренцо зайшов у ворота й попростував далі. Ніхто з митників не звернув на нього уваги. Це здивувало юнака, бо від тих небагатьох односельців, які могли похвалитися тим, що побували в Мілані, він наслухався всяких розповідей про обшуки та розпити, що їх неодмінно проходять усі прибулі з села. Вулиця була порожня, і, якби не далекий гул, який свідчив про великий рух людей, Ренцо міг би подумати, що потрапив до незаселеного міста. Посуваючись далі й усе ще нічого не розуміючи, він побачив на землі якісь пухкі білі смуги, схожі на сніг, але це не міг бути сніг,— адже він не випадає смугами, та й звичайно його не буває в цю пору року. Ренцо нахилився над однією смугою, помацав — то було борошно. «Очевидячки, в Мілані неабиякий достаток,— сказав він собі,— коли вони отак марнують дар божий. А нам твердять, ніби всюди голод. Он як вони чинять, щоб голота в селі сиділа тихо».

Та, ступивши кілька кроків і порівнявшися з колоною, він побачив біля її підніжжя ще дивнішу картину: на приступках п'єдесталу безладно лежали якісь речі, не схожі на каміння бруківки; якби вони лежали на прилавку булочника, Ренцо не вагаючись назвав би їх буханцями хліба. Але він усе ще не вірив своїм очам, бо ж, чорт забирай, адже це не місце для хліба! «Ану, подивімось, що ж це воно таке»,— знов сказав він собі. Підступивши до колони, підняв одну з цих речей; і справді, це був хліб, круглий, бездоганно білий, такий, який Ренцо випадало їсти тільки у великі свята. «А й справді хлібі — уголос промовив він — такий великий був його подив.— Бач, як вони ним тут розкидаються! У такий рік! І навіть не завдають собі клопоту піднімати його, коли він падає. Чи не потрапив я, бува, до казкової країни?»

Після десяти миль дороги, та ще й на свіжому ранковому повітрі, цей хліб викликав у нього не тільки подив, а й апетит. «Взяти, чи що? — розмірковував він подумки.— Ще б пак, адже вони повикидали його собакам, то чому не взяти трохи й доброму християнинові? Зрештою, якщо раптом нагодиться хазяїн, я заплачу». Отак міркуючи, він поклав до кишені буханець, що його тримав у руці, взяв ще одного й поклав до другої кишені; підняв третій і почав їсти.

Він пішов далі, все ще нічого не розуміючи й бажаючи зрозуміти, що все це значить. Ступивши кілька кроків, він помітив людей, які йшли з центру міста, й став уважно приглядатися до тих, що з'явились першими. То були чоловік, жінка і, за кілька кроків позаду них, хлопчик. Всі троє йшли з якоюсь ношею,— очевидно, вона перевищувала їхні сили. Їхня одежа, або, краще сказати, лахміття, була обсипана борошном; у борошні були й обличчя, до того ж чимсь засмучені й схвильовані; люди йшли, позгинавшись не тільки під тягарем ноші, але й горя, неначе їм було попереламувано всі кості. Чоловік ледве тяг на плечах здоровенний мішок борошна, де-де дірявий, тож щоразу, коли він спотикався або втрачав рівновагу, борошно потроху сипалося на землю. Ще потворніший був вигляд у жінки: її зігнуті руки з натугою підтримували величезний живіт, схожий на пічний горщик з двома ручками, а з-під цього живота видніли до колін голі ноги, які ступали через силу. Ренцо придивився уважніше й побачив, що цей величезний живіт насправді — спідниця, яку жінка тримала за краї, наповнивши її борошном скільки було змоги, ба навіть більше; майже за кожним кроком трохи борошна здимав вітер. Хлопчик обома руками підтримував на голові корзину, до верху наповнену хлібцями, а що його ноги були коротші за батьківські, то він потроху відставав від батьків, і потім, коли прискорював крок, щоб наздогнати їх, корзина перехилялася й з неї час від часу випадав хліб.

— А ти ще повикидай, ледащо,— люто крикнула мати на хлопця.

— Та я не викидаю, вони самі випадають, що ж я можу вдіяти? — відказав він.

— Щастя твоє, що в мене руки зайняті,— кинула жінка, потрясаючи кулаками, ніби давала добрячого прочухана бідолашному хлопчикові, і цим порухом розсипала борошна більше, ніж би його пішло на ті два буханці, які випали у хлопчика.

— Ну, ходімо, ходімо,— сказав чоловік,— потім вернемося й піднімемо їх, або їх підбере хтось інший. Уже стільки часу бідуємо, то хоч тепер, коли дісталася зайвина, наїмося досхочу.

Тим часом від воріт підходили інші люди, і один чоловік, порівнявшися з жінкою, спитав:

— Як тут пройти по хліб?

— Іди вперед,— відповіла вона і, відійшовши кілька кроків, докинула: — Ці сільські нероби пообчищають усі крамниці та пекарні, нам нічого не зостанеться.

— Всім потроху, змія ти така! — зауважив чоловік.— Як благодать, то вже благодать!

За цим і за багато чим іншим, що йому випало побачити, Ренцо почав здогадуватися, що потрапив до міста, яке збунтувалося, і що сьогодні день захоплення влади, коли всяк тягне, що тільки може, розраховуючись кулаками. Хоч би як ми бажали показати бідного нашого горця в найкращому світлі, історична правда зобов'язує нас повідомити, що першим його почуттям була радість. Він мав так мало підстав тішитися звичайним становищем, що мимоволі схилявся до схвалення всього, що бодай скільки-небудь могло змінити це становище. До того ж, не стоячи анітрохи вище людей свого часу, він поділяв загальну думку або ж передсуд, що в високих цінах на хліб винні скупники й пекарі, і був готовий визнати справедливим усякий спосіб видерти в них з рук продукти, в яких вони, згідно з цією думкою, жорстоко відмовляли зголоднілому народові. Однак він вирішив триматися осторонь від бунту й радів з того, що його послано до капуцина, котрий надасть йому притулок і заступить батька. Отак міркуючи й водночас приглядаючись до стрічних бунтарів, які посувалися обтяжені здобиччю, він пройшов невелику решту шляху до монастиря.

Там, де тепер вивишається гарне палаццо з високим портиком, у той час, та й ще зовсім недавно, був невеликий майдан, а в глибині його — церква й монастир капуцинів, прикриті чотирма могутніми в'язами. Ми не без заздрощів радіємо за тих наших читачів, які вже не застали описаної картини,— це значить, що вони ще дуже молоді й не встигли наробити забагато дурниць. Ренцо попрямував до воріт, засунув за пазуху недоїдену половину буханця, дістав листа й, тримаючи його напоготові, смикнув за дзвіночок. За решіткою відчинилися дверцята, і в них появилося обличчя ченця-воротаря, який спитав, хто там.

— Я з села, приніс падре Бонавентурі термінового листа від падре Крістофоро.

— Давайте його сюди,— сказав воротар, просуваючи руку крізь решітку.

— Не можу,— відказав Ренцо,— я повинен передати його особисто в руки падре Бонавентурі.

— Його немає в монастирі.

— Тоді впустіть мене, я зачекаю його.

— Зробіть, як я вам скажу,— відповів чернець,— ідіть дожидайте його в церкві; це, до речі, буде корисно і для душі. До монастиря зараз не впускають.