Заручені

— А чи не криється за цим якоїсь прикрості? Якоїсь... вибачте мені... примхи? Адже часом і миттєве прикре переживання може справити враження, яке здається незгладним, вічним а потім, коли його причина зникає і настрій, кращає, тоді...

— Ні, ні,— поквапилася відповісти Гертруда,— причина саме та, яку я вказала.

Більше з бажання повністю виконати свій обов'язок, аніж через переконаність у необхідності цього, вікарій і далі ставив запитання, але Гертруда твердо вирішила обдурити його до кінця. Крім відрази, яку викликала в неї думка, що про її вагання дізнається цей поважний і справді добрий пастир, котрий, здавалося, був такий далекий від того, щоб підозрювати її в чомусь такому, бідолашка подумала, що він справді міг би перешкодити їй стати черницею; але ж на цьому й скінчилась би вся його участь у її долі, все його сприяння. Бо після його відвідин вона зосталась би віч-на-віч із князем. І добрий пастир не дізнався б, що потім довелося би перетерпіти їй в цьому домі, а якби й дізнався, то попри все своє бажання не зміг би нічим зарадити, хіба що спокійно й витримано поспівчувати їй — це звичайно з поштивості роблять стосовно всякого, хто дав підставу або привід для чиненого йому зла.

Випробувальник раніше стомився питати, ніж нещасливиця — обдурювати, і, чуючи відповіді, весь час погоджені між собою, та не маючи жодної підстави сумніватися в їхній щирості, він урешті заговорив інакше: зрадів разом з випробуваною, почав навіть вибачатися, за те, що забрав у неї стільки часу на виконання свого обов'язку, і додав від себе кілька слів, які, на його думку, могли ще дужче утвердити дівчину в її намірі. На цьому вони й розпрощалися.

Перейшовши анфіладу кімнат і прямуючи до виходу, вікарій зустрів князя, який нібито випадково проходив мимо, і поділився з ним радістю з приводу чудового умонастрою його дочки. Князь, який весь цей час переживав болісний страх, по цьому повідомленні зітхнув з полегшенням; забувши про свою звичайну поважність, ледве не бігцем попрямував до Гертруди й засипав її похвалами, лестощами та обіцянками. При цьому він виявив досить-таки щирі радість і ніжність,— так уже влаштована складна тканина органа, що зветься людським серцем.

Ми не станемо супроводити Гертруду в безперервному круговороті розмаїтих видовищ і розваг. Не станемо ми й докладно описувати зміну її душевних переживань, бо тоді вийшла б історія нескінченних страждань і вагань, надто одноманітна й подібна до того, про що вже мовилось вище. Краса природи, різне оточення й усілякі розваги, які вона діставала, перебуваючи в постійному русі на відкритому повітрі, робили для неї ще осоружнішою саму думку про те місце, де вона зрештою востаннє вийде з екіпажа й уже залишиться назавжди. Ще гострішими були враження від усяких святкувань і прийомів гостей. Сам тільки вигляд наречених, яких при ній називали так у найзвичайнішому й прямому розумінні, завдавав Гертруді нестерпних страждань і викликав у неї пекучу заздрість. І подеколи при погляді на когось їй починало здаватися, що верх блаженства — це можливість називатися чиєюсь нареченою. Іноді пишнота палаців, блискуче довкілля, веселий гомін і шум святкувань п'янили її, викликаючи таке нестерпуче прагнення до радощів життя, що вона давала собі обіцянку відректися, перетерпіти все що завгодно, аби тільки не вертатися під похмуру, мертву сінь монастиря. Та всі ці наміри розвіювалися мов порох при серйознішому розгляді майбутніх-труднощів, при одному тільки погляді на князеве обличчя. І тоді від думки про необхідність назавжди розлучитися з мирськими задоволеннями їй робилося гірко й боляче. Отак хворий, якого мучить гостра спрага, з шаленою люттю дивиться на ложку води і ледве не зі злістю відштовхує її від себе, хоча навіть це єдине, що лікар дозволяє йому випити.

Тим часом вікарій черниць видав потрібне свідоцтво, надійшов також дозвіл скликати капітул для прийняття Гертруди. Капітул відбувся; як і слід було сподіватися, при таємному голосуванні було зібрано дві третини необхідних за статутом голосів, і Гертруду прийняли. Сама вона, вимучена нескінченними сумнівами, почала просити прискорити, скільки це можливо, її вступ до монастиря. Звичайно, не знайшлося нікого, хто став би стримувати таку нетерплячку, і її бажання було вдоволено. Урочисто привезена до монастиря, вона вбралася в чернече одіння. Після річного послушництва, коли вона то каялась у вчиненому, то каялась у самому каятті, настав час проказати обітницю, той час, коли треба було сказати «ні», що тепер прозвучало б ще дивніше й несподіваніше, ніж будь-коли доти, або ж повторити уже стільки разів мовлене «так». Вона повторила його й стала черницею навіки.

Одна із своєрідних і таємничих властивостей християнської релігії полягає в можливості скерувати й утішити кожного, хто звертається до неї з будь-якою метою, за всяких обставин. Якщо є ліки проти минулого, вона їх вкаже, постачить ними і дозволить будь-що скористатися з них, якщо ж таких ліків немає, то вона надасть змогу сприймати те минуле під іншим кутом зору, не таким трагічним. Вона мудро навчить продовжувати те, що було почато через легковажність, схилить душу з любов'ю присвячувати себе тому, що було нав'язано силою, і зробить так, що необміркований, але безповоротній вибір набуває всієї святості, всієї мудрості, скажімо прямо — всіх радощів істинного покликання. Це — шлях, яким людина, хоч би з якого лабіринту чи безодні потрапила на нього, зробивши бодай один крок, зможе йти впевнено й охоче далі і досягти врешті радісного кінця.

Отак і Гертруда, ставши черницею, могла б здобути спокій і радість, незалежно від того, яким шляхом вона прийшла б до цього, але нещасна билася в ярмі і тим сильніше відчувала його тягар і удари. Безперестанне жалкування за втраченою свободою, відраза до свого справжнього становища, стомлива погоня за бажаннями, яким не судилося здійснитися,— ось чим повнилась її душа. Вона знову й знову переживала своє гірке минуле, перебирала в пам'яті всі обставини, які привели її в монастир, і втисячне даремно намагалася знищити подумки те, що вчинила насправді; Гертруда попрікала себе в нікчемності, а інших — у тиранії й віроломстві, і знов каялася. Вона обожнювала й водночас оплакувала свою красу, жаліла свою молодість, приречену на повільну муку, а іноді заздрила тому, що будь-яка слабка жінка з яким завгодно сумлінням, там, за монастирським муром, може вільно тішитися всіма мирськими благами.

Їй був осоружний вигляд черниць, котрі доклали зусиль, щоб заманити її сюди. Вона пригадувала хитрощі й улещення, до яких вони вдавалися, й тепер відплачувала за них грубощами, образами, ба навіть прямими докорами. А тим здебільше доводилося мовчки ковтати все це, бо хоч князь і тиранив свою дочку, зачинивши її в монастирі, проте, коли здійснив свій намір, то аж ніяк не був схильний допускати, щоб хтось інший перечив його дитині. Тим-то найменший шум, зчинений черницями, міг би спричинити до втрати його високого заступництва, а то й перетворити заступника на ворога. Гертруда ніби мала б почувати деяку прихильність до інших сестер, які і не встрявали в ці інтриги, і не виявляли бажання бачити її в числі своїх подруг, а любили її просто так, як ровесницю. Побожні, завжди веселі й метушливі, вони своїм прикладом показували їй, що навіть тут, у затворництві, можна не просто жити, ба й втішатися життям. Проте й ці були їй осоружні, але вже з іншої причини. Їх побожний і вдоволений вигляд правив ніби за докір її неспокоєві, її вередливій вдачі, і вона не втрачала нагоди висміяти їх позаочі як святенниць і облудниць. Може б, вона ставилась до них не так вороже, якби знала або ж бодай здогадувалась, що кілька чорних куль [60] , виявлених у виборчій скриньці, коли вирішувалось питання про її прийняття, поклали якраз вони.

60

Чорна куля (в протилежність білій) означав голос «проти».

Іноді вона знаходила деяку втіху в свому становищі повелительки, в тій шанобі, якою її було оточено в монастирі, в поздоровчих візитах, що їх робили їй різні особи з околу, в улаштуванні якої-небудь справи, у виявленні комусь свого заступництва й, врешті, у величанні її «синьйорою». Та чого були варті всі ці утіхи? Її мало вдоволене серце хотіло іноді дістати втіху й від релігії, щоб відчути цілковиту насолоду. Але це дається тільки тому, хто нехтує всякими іншими втіхами, як ото потерпілий аварію корабля: коли він хоче вхопитися за дошку, яка може винести його цілим і неушкодженим на берег, то повинен спершу розтулити кулак і випустити водорості, за які був судомно вхопився в підсвідомому пориві.

Невдовзі після виречення обітниці Гертруду призначено наставницею монастирських вихованок. Подумати тільки, як мали почуватися ці дівчатка під таким наставництвом! Колишні її повірниці вже повиходили з монастиря; та в ній самій ще залишалися живими всі пристрасті тієї доби, й вихованки якоюсь мірою повинні були відчути на собі їхню дію. Коли вона думала, що багатьом із них випаде жити у вже назавжди забороненому для неї світі, вона починала почувати до цих бідолашок люту злобу, майже жадобу помсти, й всіляко утискувала їх, тиранячи й примушуючи заздалегідь розплачуватися за ті радощі, які чекали їх у майбутньому. Якби в такі хвилини хто послухав, з яким наставницьким презирством картала вона їх за найменшу провину, той би сприйняв її за жінку фанатичного, сліпого благочестя. В інші хвилини все та сама відраза до монастиря, до статуту, до послуху виявилась у Гертруди в нападках геть протилежного настрою. Тоді вона не тільки терпіла галасливі розваги своїх вихованок, а й навіть заохочувала їх; втручалася в ігри дівчаток і вносила в них безлад; брала участь у їхніх розмовах і штовхала їх далеко за межі тих намірів, з якими ці розмови почато. Якщо одна з них дозволяла собі сказати щось про балаканину матері абатиси, Гертруда починала пародіювати її й робила з цього цілу комічну сцену; наслідувала вираз обличчя однієї черниці, ходу другої і при цьому заливчасто сміялася, однак цей сміх не веселив її.

Отак прожила вона кілька років, не маючи змоги проявити себе в якийсь інший спосіб. Але, на її лихо, нагода для цього трапилася.

Серед інших відмінностей і переваг, наданих їй як відшкодування за те, що вона ще не могла стати абатисою, їй було дозволено жити на особливій монастирській дільниці. У сусідстві з монастирем стояв будинок, де мешкав молодик, злочинець за фахом, один із тих, хто з допомогою найманих убивць і в спілці з такими самими злочинцями міг у ті часи до певної міри знущатися з законів і властей. Наш рукопис називає його Еджідіо, замовчуючи прізвище. Із свого віконця, що виходило просто на невеличкий дворик цієї монастирської дільниці, Еджідіо часом бачив Гертруду, коли та переходила дворик або ж гуляла там на дозвіллі. Скорше під'юджуваний, аніж наляканий небезпекою та мерзенністю свого заміру, він одного чудового дня зосмілився заговорити до неї. Нещасливиця відповіла.

В перші хвилини вона зазнала почуття задоволення, щоправда, не зовсім невинного, зате жвавого. В нудну душевну порожнечу тепер вдерлося захопливе постійне заняття, можна сказати, життя забило джерелом. Але це задоволення було схоже на зміцнюючий напій, винайдений жорстокістю стародавніх людей, який підносили засудженому до смертної кари, щоб додати йому сили терпіти тортури. В усьому поводженні Гертруди сталася різка зміна: вона зробилась набагато стриманіша, спокійніша, кинула насміхатися й бурчати, стала лагідніша, чемніша, аж сестри вітали одна одну з такою щасливою зміною; але вони, звичайно, зовсім не здогадувались про істинну причину цієї зміни, не розуміли, що нова чеснота була не що інше, як лицемір'я, яке доповнило собою інші пороки. Проте ця видимість, ця, так би мовити, зовнішня білизна протрималася недовго. Дуже швидко Гертрудині спокій та привітність вичерпались і відновилися її звичні дивацтва та злі вихватки, знову почали лунати прокльони та насмішки щодо «монастирської тюрми», вимовлені подеколи висловами недоречними в такому місці й з таких уст. Але після кожного такого вибуху наставало каяття, велике старання загладити свою провину з допомогою добрих і лагідних слів. Сестри, скільки було можливо, терпіли ці припливи й відпливи, приписуючи їх химерній і мінливій вдачі синьйори.