Заручені

Кардинал посувався вперед, благословляючи всіх знаком хреста і дістаючи у відповідь благословення з уст стовпленого народу, через силу стримуваного почтом. А що все це були Лючіїні односельці, то вони хотіли влаштувати зовсім винятковий прийом, але це було не так просто: уже ввійшло в звичай, що всюди, хоч би де він проїжджав, усі вибивалися зі снаги, аби зустріти його якнайкраще. Ще тільки-но він став єпископом, під час першого урочистого виходу до собору люди так натискали й так тіснили дона Федеріго, аж виникла загроза його життю й деяким синьйорам поблизу довелось повиймати шпаги, щоб налякати й здати натовп назад. Народ у ті часи був такий дикий та розпущений, що навіть захоплені привітання улюбленому єпископові в церкві доводилось угамовувати майже силою зброї. Та й цього захисту, мабуть, виявилося б не досить, якби головний церемоніймейстер і його помічники, такі собі Клерічі та Пікоцці, молоді священики, сильні тілом і духом, були не підняли його на руки й не пронесли отак від входу аж до головного вівтаря. Відтоді й надалі, під час єпархіальних об'їздів, його перший вступ до церкви щоразу не жартуючи можна було вважати одним із пастирських подвигів, а іноді навіть щасливо уникнутою небезпекою.

Нарешті кардиналові вдалося пробитися до церкви. Він пройшов до вівтаря і після короткої молитви звернувся, як завжди, з невеликою проповіддю до народу, сказавши про свою любов до нього, про своє бажання спасти його, про те, як треба всім готуватися до завтрашньої відправи. Підійшовши після цього до будинку парафіяльного священика, кардинал, серед інших розмов, спитав про Ренцо. Дон Абондіо відповів, що юнак дещо гарячий, упертий і запальний; але на настійливі й чіткіші запитання мусив відповісти, що то чесний хлопчина й що він сам неспроможний збагнути, як це Ренцо міг накоїти такого в Мілані, про що всі говорили.

— Що ж до нашої дівчини,— провадив далі кардинал,— то чи не здається вам, що вона тепер може спокійно повернутися й жити у себе вдома?

— Тепер, звичайно, їй можна повернутися й жити тут, як їй хочеться,— відповів дон Абондіо.— Я кажу «тепер», але...— зітхнувши, пояснив він,— необхідно, щоб ваша милість постійно була тут або ж бодай поблизу...

— Господь завжди близько,— сказав кардинал.— А втім, я подумаю, як улаштувати її в безпеці.

І він звелів, щоб назавтра зранку по жінок було послано ноші з проводирем.

Дон Абондіо пішов, надзвичайно вдоволений тим, що кардинал, згадуючи про молодят, нічого не спитав про його відмову повінчати їх. «Тож, мабуть, він нічого не знає, — заспокоював він себе. — Аньєзе не проговорилась,— оце так чудо! Щоправда, їм іще доведеться побачитись, але я ще раз дам їй настанову, дам неодмінно».

Бідолаха й не підозрював, що Федеріго не торкався цього питання саме тому, що збирався поговорити з ним докладно про все у вільніший час і, перш ніж, так би мовити, відплатити йому по заслузі, хотів вислухати і його пояснення.

Але старання доброго кардинала створити безпеку для Лючії виявились зайвими: потому як він попрощався з нею, стався ряд подій, про які нам доведеться розповісти.

За ті кілька днів, що їх Лючії і її матері випало прожити в гостинному будиночку кравця, обидві жінки, скільки це було можливо, повернулися кожна до своїх звичайних справ. Лючія відразу попросила роботи і, як ото було в монастирі, все шила й шила, усамітнившись у невеличкій комірчині, далі від людських очей. Аньєзе то виходила з будинку, то працювала разом із дочкою. Розмови їхні були тим сумніші, чим вони ставали сердечніші; обидві вже приготувалися до розлуки. Адже овечці не можна було знов опинятися у такому близькому сусідстві з вовчим лігвом. І коли, в який спосіб настане кінець цій розлуці? Майбутнє було темне й неясне, особливо для однієї з них. І все ж Аньєзе втішала себе всякими радісними припущеннями: зрештою, Ренцо повинен незабаром дати звістку про себе, якщо тільки з ним не скоїлась якась біда. А якщо він знайшов собі роботу, прилаштувався і дотримає своєї обіцянки (а хіба можна в цьому сумніватися?), то чому б і не перебратися жити до нього? Вона не раз ділилася своїми надіями з дочкою, а тій важко сказати, що було тяжче — слухати матір чи відповідати їй. Вона свято берегла свою велику таємницю, і їй було дуже прикро, що доводилося вдаватися до різних хитрощів у розмові зі своєю доброю матір'ю. Проте якийсь сором, усілякі побоювання, про які ми говорили вище, нездоланно стримували її, і вона з дня на день відкладала свою неминучу розмову з матір'ю і далі вперто мовчала. Її думки про майбутнє геть розходилися з материними намірами, вірніше, у неї не було жодних думок: вона цілком поклалася на провидіння. Через це й намагалась не вести розмов про майбутнє, переводячи мову на інше, або ж говорила загальними словами про те, що в неї на цім світі не лишилося більше жодних надій і бажань, крім одного, жити разом з матір'ю. При цьому її слова часто уривались сльозами.

— Знаєш, чому все здається тобі таким? — казала Аньєзе.— Ти надто багато вистраждала і вже не ждеш нічого доброго. Але покладися на волю божу, і коли... Коли з'явиться бодай проблиск, бодай найменший промінчик надії, тоді подивимось, як ти заговориш.

Лючія обіймала матір і плакала.

До того ж між жінками та господарями відразу зав'язалася міцна дружба, бо ж де їй виникнути, як не між тими, хто роздає добро й хто його приймає, а надто якщо ті й ті гарні люди? Аньєзе багато говорила з господинею. А кравець і собі намагався розважити їх різноманітними історіями та повчальними міркуваннями: особливо за обідом у нього завжди знаходилось якесь цікаве оповідання або про якогось королевича, або ж про отців-пустельників.

Неподалік від цього села проживало в своєму маєтку одне знатне подружжя — дон Ферранте і донна Прасседе; їхнє прізвище, як звичайно, застрягло на кінчику пера нашого аноніма. Донна Прасседе була літня синьйора, що мала велику схильність до доброчинності — справи, безперечно, достойної, з числа тих, якими може займатися людина, але які, на жаль, можуть завдавати й шкоди. Щоб чинити добро, треба знати, в чому воно полягав; тим часом, і це трапляється з багатьма іншими речами, ми добро не лише осягаємо розумом, але й сприймаємо його крізь призму наших пристрастей, з допомогою наших суждень, наших ідей, які в нас часто пробувають у цілковитому безладі. Вибираючи ідеї, донна Прасседе чинила так само, як, кажуть, треба чинити, вибираючи друзів: ідей у неї було не густо, та зате своїм нечисленним ідеям вона була віддана надзвичайно. Серед оцих нечисленних, як на лихо, було чимало безглуздих, і саме ними вона дорожила найбільше. А тому частенько сприймала за добро те, що насправді ним і не було, або послуговувалась засобами, які спричинялися скорше до протилежного наслідку, або ж вважала дозволеним те, що аж ніяк не могло ним бути,— і все це через сумнівне припущення, що, мовляв, той, хто робить більше, ніж йому належить, мав право чинити, як йому заманеться; бувало, часто вона не бачила того, що було насправді, або ж бачила те, чого не було зовсім, і багато всякого такого іншого; це траплялося з нею, як може трапитися й трапляється а усіма без винятку; щоправда, з донною Прасседе ці речі траплялись надто часто, а головне — всі вкупі.

Зачувши про гучну пригоду з Лючією і наслухавшись розмов про молоду дівчину, вона запалала цікавістю подивитися на неї й послала по матір та дочку карету із старим кучером. Лючія тільки здвигнула плечима й попросила кравця знайти якийсь привід відмовитися. Поки йшлося про простих людей, що прагнули побачити дівчину, з якою сталося чудо, то кравець охоче допомагав їй відпекатися; але в даному випадку відмова здалась йому зухвальством. Він вдався до своєї багатої жестикуляції, вжив силу вигуків і набалакав усякої всячини, що, мовляв, так робити негоже, що це дуже знатна родина, і що синьйорам відмовляти не можна, і що тут, видно, ховається їхнє щастя, і що, незважаючи на все інше, синьйора донна Прасседе вважається святою,— одно слово, набалакав стільки, що Лючія змушена була погодитися, тин паче що Аньєзе, слухаючи кравцеві докази, знай підтакувала: «Правда, правда».

Коли вони стали перед синьйорою, та розсипалась у милих речах і поздоровленнях, розпитувала їх, давала поради; у її мові звучало вроджене почуття деякої вищості, пом'якшеної, однак, такими привітними висловами, підсолодженої такою турботою, підсмаченої таким щиросердям, аж Аньєзе майже відразу, а Лючія дуже скоро звільнилися від обтяжливої шанобливості, яку спершу був навіяв їм поважний вигляд цієї синьйори. Тепер вона їм здалася навіть привабливою. Справа скінчилася тим, що донна Прасседе, зачувши, що кардинал узяв на себе клопіт знайти пристановище для Лючії, раптом запалала бажанням посприяти цьому, ба навіть випередити цей добрий намір, і запропонувала дівчині перебратися в її будинок, де вона, не будучи приставлена ні до якої роботи, на свій розсуд допомагатиме іншим жінкам. При цьому донна Прасседе додала, що постарається сама повідомити про все монсиньйора.

Крім очевидної й прямої користі від такого доброго вчинку, донна Прасседе вбачала в ньому й дещо значніше з її точки зору, взявши собі за мету наставити заблудлу овечку, скерувати на путь істинну створіння, яке цього дуже потребувало. Бо від тієї хвилі, як донна Прасседе вперше почула про Лючію, вона відразу ж вирішила, що молода дівчина, заручена з неробою й бунтівником,— одно слово, з шибеником,— не може бути бездоганною й повинна мати якусь приховану ваду. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Побачення з Лючією зміцнило це її переконання. Не можна стверджувати, що Лючія здалась їй поганою дівчиною по самій, так би мовити, своїй суті, але все ж багато що в ній синьйорі не сподобалось. Низько похилена голова, немов прибите до грудей підборіддя, небажання відповідати або ж звичка відповідати коротко, сухо, ніби через силу, можливо, пояснювалося соромливістю, але звичайно вказували й надвелику впертість. Неважко було здогадатися, що в тій голівці знайшли притулок свої власні думки. А оця звичка раз у раз червоніти, оці стримані зітхання... І потім, ці великі очі,— вони зовсім не подобались донні Прасседе. Вона була твердо переконана, наче знала це з вірогідного джерела, що всі лихі пригоди Лючії були небесною покарою за її дружбу з бунтівником і що то була вказівка згори розлучитися з Ренцо назавжди; а коли це так, то вона повинна посприяти такій меті. Бо ж, як вона часто казала це іншим і самій собі, всі її помисли були скеровані на те, щоб слухатися настанов згори; проте вона часто помилялася, сприймаючи як волю небес свої власні вигадки. Щоправда, про свій другий намір вона анітрохи не натякнула, керуючись правилом: коли хочеш успішно чинити добро людям, то насамперед намагайся приховувати від них свої наміри.

Мати й дочка перезирнулися. При сумній необхідності розлуки ця пропозиція здалась обом слушною хоча б і тому, що синьйорин маєток був зовсім близько від їхнього села. Тим-то, в найгіршому разі, вони все ж могли жити у сусідстві і навіть побачитися при першій поїздці синьйорів до села. Прочитавши згоду в очах одна одної, обидві подякували донні Прасседе й висловили готовність пристати на її пропозицію. А та знов стала сипати милими речами та обіцянками, сказавши, що негайно напише монсиньйорові листа.