Заручені

Зате Ренцо, що після тих небагатьох натяків, зроблених йому, міг міркувати як завгодно, тільки не безтурботно, якийсь час пробував під владою єдиної думки, або ж, вірніше, єдиної турботи,— жити переховуючись. Можете уявити собі, як він палав бажанням дати звістку про себе Лючії з матір'ю й одержати звістку від них, але на його шляху стояло дві великі перешкоди. Одна та, що йому б довелося довіритися писаці, бо бідолаха не вмів писати, та й, власне, читати в повному розумінні цього слова. І якщо на поставлене доктором Крутієм запитання він (як ви, можливо, пам'ятаєте) відповів ствердно, то це було не вихвалянням чи окозамилюванням, а щирою правдою: він умів читати друкованими літерами, хоча й досить повільно; а от писаними — то вже інша річ. Отож йому лишалося посвятити в свої справи, в свою таку дражливу таємницю третього; знайти ж чоловіка, який міг орудувати пером і на якого можна було б покластися, за тих часів було досить важко, тим паче в селі, де Ренцо не мав жодного давнього знайомого. Інша перешкода полягала в тому, що потрібен був посланець — чоловік, який би їхав саме в той край і погодився взяти з собою листа, зобов'язавшись неодмінно доставити його. А знайти такого чоловіка — справа теж не легка.

Нарешті, після довгих пошуків, він знайшов чоловіка, котрий узявся написати листа. Проте, не знаючи, чи жінки все ще в Монці, а чи десь-інде, Ренцо вирішив, що, мабуть, найкраще вкласти листа до Аньєзе в інший, адресований падре Крістофоро. Писака взяв на себе також турботу про доставку листа: він передав його чоловікові, який мав проїжджати повз Пескареніко, а той залишив листа в шинку на великій дорозі — найближчому пункті до місця призначення. А що йшлося про лист, адресований до монастиря, то туди його й було доставлено, але що з ним сталося далі, це нам назавжди залишилося невідомим. Довго не одержуючи відповіді, Ренцо попросив написати другого листа, майже такого самого змісту, як і перший, і вклав його в інший, адресований своєму чи то другові, чи то родичу в Лекко. Стали знов шукати, ким би передати листа; врешті знайшли, і цього разу лист дійшов за призначенням. Аньєзе хутко подалася до Маджаніко і попросила свого двоюрідного брата Алессіо прочитати й розтлумачити його. Вони вдвох склали відповідь, яку й написав Алессіо. Було знайдено спосіб послати листа Антоніо Рівольті за місцем проживання,— проте все це робилося не так швидко, як ми оце розповідаємо. Ренцо отримав відповідь і собі відповів через писаку. Одно слово, між обома сторонами почалося листування, не швидке й не регулярне, з перервами й затримками, але постійне.

Однак, щоб мати уявлення про це листування, треба трохи ознайомитися з тим, як у той час це робилося або навіть як це робиться й досі, бо мені здається, що тут нічого або майже нічого не змінилося.

Не вміючи писати й опинившись перед потребою послати листа, селянин звертається до того, хто знав грамоту. Він зупиняє свій вибір, скільки це можливо, на чоловікові свого стану, бо ж усякого іншого соромиться або ж мало такому довіряє. Він більш або менш послідовно і ясно ознайомлює писаку з усіма попередніми подіями, а потім в такий самий спосіб викладав йому те, про що треба написати. Писака, розуміючи одне правильно, а інше — по-своєму, дає деякі поради, пропонує деякі зміни й урешті заявляє: «Покладіться лише на мене». Бере перо, викладає, як уміє, в літературній формі чужі думки, підправляє, прикрашає, додає дещо від себе або навпаки, применшує, а то й зовсім опускає, залежно від того, як, на його думку, буде краще. І тут годі щось вдіяти: той, хто знає більше, не бажає бути пішаком у руках іншої людини, і якщо йому випадає мати стосунок до чужих справ, то він і хоче повернути їх трошки по-своєму. До того ж вищезгаданому писаці не завжди вдається висловити все те, що хочеться йому самому, часом він, буває, висловлює зовсім протилежне: адже таке лихо трапляється іноді й з нашим братом, який пише для преси.

Коли складене в такий спосіб послання доходить до рук адресата, що також мало тямить в абетці, то він показує його іншому «вченому», котрий читає листа й по-своєму витлумачує його. Тут виникають суперечки, як розуміти те або інше місце, бо ж зацікавлений, добре знаючи всі попередні події, вважає, що ті або ті слова значать одне, а тлумач, керуючись своїм творчим досвідом, твердить, що вони значать інше. Нарешті нетямущий віддає себе в руки тямущого й доручає йому написати відповідь; остання, складена в той самий спосіб, зазнає згодом такого ж тлумачення. А коли до того ж сам зміст листування дещо делікатний і зачіпає інтимні справи, в які не хочеться втаємничувати третього, бо лист може потрапити до чужих рук,— коли з таких міркувань навмисне говориться про все не зовсім ясно, тоді, якщо вже листування почалося, обидві сторони, зрештою, розуміють одна одну не краще, ніж два схоласти, які просперечалися чотири години про ентелехію [127] (ми навмисне уникаємо порівняння з нашими днями: щоб, бува, не перепало на бублики).

127

Ентелехія — термін, запозичений з філософії Арістотеля (384—322 pp. до н. е.), що означав певний нематеріальний початок, який нібито керує розвитком матерії.

Тож із двома нашими листувальниками справа стояла саме так, як ми сказали. В першому листі, написаному від імені Ренцо, було чимало всякої всячини. Насамперед, крім розповіді про втечу, іще стислішої, але плутанішої, ніж ви читали вище, в листі повідомлялося про нинішнє становище Ренцо. З нього ні Аньєзе, ані тлумач ніяк не могли скласти собі досить ясної й повної картини: таємниче попередження, зміна імені, цілковита безпека й водночас необхідність переховуватися — все це були речі, вже самі по собі мало зрозумілі й до того ж викладені в листі дещо завуальовано. Потім — тривожні, схвильовані розпити про Лючіїні пригоди, з якимись темними й похмурими натяками на підставі чуток, що дійшли до Ренцо. Нарешті, боязкі й далекі сподівання, задуми на майбутнє, а поки що — обіцянки та благання, не порушувати даного слова, набратися терпіння й не занепадати духом, очікуючи сприятливіших обставин.

Невдовзі Аньєзе знайшла надійний спосіб передати на ім'я Ренцо відповідь і п'ятдесят цехінів, призначених йому Лючією. Забачивши таку силу золота, Ренцо не знав, що й думати. Схвильований цим чудом і підозрами, що затьмарювали всяку радість, він побіг розшукувати свого писаку, аби той розтлумачив йому листа й дав ключ до такої дивної таємниці.

У цьому листі Аньєзин писака, після кількох плутаних згадок про невизначеність задумів Ренцо, переходив до викладу — майже з такою самою ясністю — страшної історії «відомої вам особи» (так він і висловився); й відразу давав плутане пояснення щодо п'ятдесяти золотих; потім торкнувся обітниці; говорячи, однак, натяками, але долучаючи сюди — словами дохідливішими й певнішими — пораду заспокоїтися серцем і більше про це не думати.

Ренцо мало не побився з тлумачем листа; він весь дрижав від обурення, впавши в жах від того, що зрозумів, а так само й від того, чого не міг зрозуміти. Він примусив писаку перечитати йому це жахливе послання три-чотири рази. То йому здавалося, що він уже розуміє все набагато краще, то раптом робилося незбагненним те, що доти здавалося цілком зрозумілим. І в цьому гарячковому збудженні він зажадав, щоб, писака негайно взяв перо в руку й написав відповідь. Після найсильніших, які тільки можна уявити собі, висловлювань співчуття й жаху з приводу Лючіїних пригод він диктував далі: «Відпишіть, що я, мовляв, не хочу заспокоїтися серцем і ніколи не заспокоюсь. І немає чого давати ці поради такому хлопцеві, як я. До грошей я й не приторкнуся, а сховаю їх і берегтиму, хай ідуть їй на посаг. А вона повинна стати моєю, і ніяких обітниць я й знати не хочу. Я, мовляв, завжди чув, що мадонна турбується про нас і допомагає скривдженим, домагаючись для них милості, але щоб вона стала захищати кривду й порушення слова — такого ще мені чути не доводилось. І цьому не бути. З такими грошима ми зуміємо налагодити своє господарство і тут, а коли я зараз трохи заплутався, то причина цьому — буря, яка скоро промчить мимо»,— і ще багато чого такого іншого.

Аньєзе одержала цього листа й попросила написати відповідь. Листування тривало в тому ж дусі, який ми описали вище.

Коли мати, не знаю, в який спосіб, дала знати Лючії, що дехто живий і здоровий і що все доведено до його відома, Лючія відчула велике полегшення; нічого вона вже більше не бажала, аби тільки він забув її, або, коли сказати точніше, щоб він постарався забути її. Зі свого боку вона сто разів на день приймала таке ж рішення щодо Ренцо й вдавалася до всіляких хитрощів, щоб виконати його. Вона сумлінно ставилася до роботи, намагаючись думати тільки про неї, а коли образ Ренцо поставав перед очима, то вона по думки повторювала Молитви або й нашіптувала їх. Та цей образ ніби мав якесь лукавство: він ніколи не являвся відкрито, а майже завжди потайки, під прикриттям інших образів, тож свідомість виявляла його тільки тоді, коли він уже тривалий час пробував перед нею. Лючія часто вертала думкою до матері, та й як могло бути інакше? І уявний Ренцо спідтиха підкрадався до них обох, так само, як Ренцо справжній не раз робив це колись. Отож разом з іншими образами скрізь, у всіх спогадах минулого неодмінно з'являвся Ренцо. І якщо іноді бідна дівчина дозволяла собі трохи помріяти про майбутнє, то й тут він виринав перед нею, хоча б для того, щоб сказати: «А мене там уже не буде». І якщо вона не могла забути його остаточно, то все ж їй до певної міри вдалося думати про нього менше і не так уперто, як того бажало її серце. Мабуть, це б удалось їй іще більше, коли б цього хотілось тільки їй самій. Та, як на лихо, поряд була донна Прасседе; взявши собі за мету вирвати Ренцо з Лючіїного серця, вона не знаходила для цього кращого засобу, ніж якнайчастіше говорити про нього.

— Ну то як,— частенько питала вона,— ми вже перестали думати про нього?

— А я ні про кого не думаю,— відказувала Лючія.

Донну Прасседе, очевидячки, така відповідь не вдовольняла: вона заявляла, що потрібні вчинки, а не слова. І відразу починала розводитися про дівчат. «Коли забереться до їхнього серця якийсь розпусник (а до цього вони завжди раденькі), то біда: його годі вирвати звідти,— казала донна Прасседе.— Коли ж через якийсь нещасний випадок раптом розладнається гарна партія з чоловіком порядним, позитивним, тоді дівчата швидко заспокоюються; і зовсім інша річ, коли трапиться якийсь лиходій, тоді рана просто невиліковна».

І вона починала паплюжити Ренцо, «того розбійника, який прийшов до Мілана грабувати і вбивати». Донні Прасседе дуже хотілося змусити Лючію признатися, до яких темних справ був причетний Ренцо і в рідному селі.

Голосом, тремтячим від сорому, образи та обурення, на яке тільки була здатна її лагідна душа, вимучена злощасною долею, Лючія палко запевняла, що в їхньому селі про цього бідолаху говорили тільки хороше. Їй дуже хотілося б, казала вона, щоб трапився земляк, якого вона могла б попросити підтвердити її слова. Навіть при згадці про міланські події, про які вона щось там чула, Лючія брала Ренцо під свій захист саме тому, що знала і його, і спосіб його життя від самого дитинства. Захищала й збиралась захищати через саме тільки людинолюбство, через любов до правди і, якщо вже вимовити прямо те слово, яким вона сама пояснювала собі своє почуття,— захищала його як свого ближнього. Але в цих оборончих промовах донна Прасседе знаходила нові докази, щоб довести Лючії, що в серці тієї й досі панує Ренцо. Щиро кажучи, в такі хвилини я не зміг би пояснити до пуття, як стояла справа.

Огидний портрет бідного Ренцо, що, його малювала стара дама, викликав у свідомості дівчини ще живіше і ясніше, ніж доти, уявлення про нього, складене за довгі роки їхнього знайомства. Придушувані силою спогади здіймалися живим роєм, а навіювані донною Прасседе огида й презирство створювали в душі сум'яття, і тоді раптові спалахи сліпого, неусвідомленого осуду ще дужче викликали жалість. Разом із цими почуттями (хто знає, до якої міри) пробралися й інші суперечливі почуття, які слідом за жалістю так легко виникають у людській душі. Тож уявіть собі, що відбувається в тих душах, з котрих намагаються силою вигнати почуття любові й поваги. Хоч би там як, а такі розмови ніколи не затягувались завдяки Лючії: сльози швидко заступали їй слова.