Заручені

А щоб, так би мовити, приватні події, про які нам залишилося розповісти, були цілком зрозумілі, ми неодмінно повинні спершу докладно розповісти про події громадські, почавши також дещо здалека.

Розділ двадцять восьмий

Після бунту в день Сан-Мартіно й наступного дня здавалося, що достаток, наче якимсь дивом, повернувся, до Мілана. У всіх пекарів — хліба скільки хочеш, ціни — як в урожайні роки; борошно також відповідно подешевшало. Тим, хто оті два дні горлав без передиху, а то й чинив дещо гірше (крім тих, кого позабирали), було тепер чим похвалитися,— і не подумайте, що вони утрималися від цього, щойно минувся перший страх, викликаний арештами. На площах, на перехрестях, по шинках люди відкрито раділи, всі вітали одне одного й пошепки хвалилися тим, що таки знайшли спосіб знизити ціни на хліб. Проте крізь переможний настрій і радість проглядав (і чи могло бути інакше?) якийсь неспокій, передчуття, що все це незабаром скінчиться. Штурмували пекарів і торговців борошном, як це було і під час нетривалого уявного достатку, викликаного першим тарифом Антоніо Феррера. Всі робили їстівні запаси без усякого розрахунку. Хто мав які заощадження, обертав їх на хліб і борошно. За склади правили скрині, барила, казани. Так, намагаючись навперебій використати раптову дешевину, люди не тільки робили її неможливою надовго (це було й так зрозуміло) , але утруднювали її сталість навіть на короткий час. І ось 15 листопада Антоніо Феррер, de orden de Su Excelencia [141] , проголосив указ, яким усякому, хто має вдома зерно або борошно, заборонялося купувати їх іще бодай у найменшій кількості, а також купувати хліб у кількості, яка перевищує дводенну потребу, «під страхом грошової або тілесної покари, на розсуд його світлості»,тим, кого це стосувалося по службі, а також усякій іншій особі ставилося в обов'язок доносити на винних у порушенні указу; суддям віддано наказ робити обшуки в будинках, на які їм буде вказано; проте водночас дано й нове розпорядження пекарям, щоб крамниці добре постачалися хлібом « під страхом — у разі невиконання — заслання на галери на п'ять років і більше, на розсуд його світлості». Якщо хто-небудь уявить собі, що такого указу дотримувалися, то в нього надто палка уява. І справді, якби всіх указів, проголошених у той час, дотримувалися, то Міланське герцогство, мабуть, мало б на морі стільки людей, скільки їх зараз у Великобританії.

141

За наказом його світлості ( ісп.).

Хоч хай там як, а віддаючи пекарям наказ випікати стільки-то хліба, треба було постачити їх достатньою кількістю борошна. І тоді вирішили (як завжди, під час неврожаю виникає прагнення перетворити на хліб продукти, що звичайно споживаються в іншому вигляді), повторюю, вирішили домішувати рис до хліба, який дістав назву «містура», тобто змішаний. 23 листопада вийшов указ про конфіскацію у кожного жителя половини нешеретованого рису і передачі його в розпорядження завідувача і дванадцяти членів Трибуналу продовольства (тоді такий рис називали «різоне», та й зараз так називають). Всяк, хто порядкував рисом без дозволу вказаних властей, підлягав покарі у вигляді конфіскації самого продукту й штрафу в три скуді за кожен модій. Захід, як це бачить усякий, цілком розумний.

Але за цей рис треба було заплатити, і то ціну надто невідповідну до ціни хліба. Турботу про покриття цієї величезної різниці було покладено на місто. Але Рада декуріонів, яка висловила на це згоду від імені міста, того ж таки дня, 23 листопада, довела до відома губернатора про цілковиту неможливість витримати такий тягар. Тому губернатор указом від 7 грудня встановив ціну на вищевказаний рис по дванадцять лір за модій, причому в тих, хто хотів продати чимдорожче, а так само і в тих, хто й зовсім відмовлявся продавати його, приписувалось відбирати продукт і накладати штраф у розмірі його вартості, а також « більш високу грошову покару, як і тілесну, аж до заслання на галери, на розсуд його світлості, відповідно до кожного окремого випадку і звання винуватців».

На шеретований рис ціну було встановлено ще до бунту, мабуть, так само, як і тариф, або, коли вжити термін, який дістав таку гучну славу в сучасних літописах,— «максимум» на пшеницю та на інші грубіші хлібні злаки, очевидно, було встановлено іншими указами, про які нам не випало почути.

А що в Мілані ціни на хліб і борошно були низькі, то сільський люд вервечками потягся до міста, щоб поробити запаси. Для усунення цієї, як він висловлювався, «незручності» дон Гонсало новим указом від 15 грудня заборонив « виносити за межі міста хліба більше ніж на двадцять сольдо під загрозою відібрання його і накладення штрафу в двадцять п'ять скуді, а у випадку неплатоспроможності провинного — дворазового привселюдного підтягувйння на дибу і ще більшої покари, як уже було заведено, на розсуд його світлості». 22 числа того самого місяця (невідомо, чому так пізно) він проголосив такий же указ щодо борошна й зерна.

Натовп хотів повернути собі достаток грабунками й підпалами, а уряд хотів зберегти його галерами та дибою. Ці засоби були варті один одного, і читачеві ясно, до чого вони, зрештою, могли спричинитися, до чого ж вони спричинилися насправді, він незабаром дізнається. Крім того, неважко бачити і корисно буде звернути увагу й на та, який усе-таки існує тісний взаємозв'язок між цими дивними заходами: кожен з них — неминучий наслідок попереднього, а всі вкупі — наслідок першого, яким встановлено ціну на хліб, таку далеку від реальної, тобто від тієї, що природно диктувалась би співвідношенням між попитом і пропонуванням. Людям такий захід завжди здавався і завжди мав здаватися як справедливим, так і простим і легким для проведення в життя. Звідси цілком зрозуміло, що в нужді й стражданнях голодного часу народ жадає, просить його, і коли це можливо, то навіть примушує до нього силою. А потім, у міру того як починають виявлятися наслідки, ті, кого це стосується, намагаються усунути їх, спираючись на закон, який забороняє людям робити те, що вимагав від них закон попередній. З вашого дозволу, ми відзначимо тут мимохідь своєрідний збіг. В одній країні, в близьку нам епоху, в найбурхливішу й найчудовішу епоху найновішої історії, за подібних обставин вдавалися до подібних заходів [142] (мабуть, можна було б сказати, по суті, до тих самих,— але з різницею тільки в масштабах,— і майже в тому самому порядку), всупереч зовсім іншим умовам та розквіту знань у Європі,— і в цій країні, певно, більше ніж деінде. Це сталося головним чином тому, що широкі народні верстви, до яких ці знання не дійшли, зуміли на довгий час поставити свою думку вище і, як у них там мовиться, скерувати руку тих, хто пише закони.

142

Натяк на заходи Конвенту по впорядкуванню цін під час першої французької буржуазної революції.

Отож, повертаючись до нашої розповіді, треба сказати, що двома головними наслідками бунту були: пограбування й справжня втрата харчових запасів під час самого бунту та широка, нерозумна, непомірна витрата зерна під час дії тарифу за рахунок тієї невеликої кількості, якої могло б усе ж якось вистачити до нового врожаю. До цих наслідків загального характеру можна долучити й повішення чотирьох нещасних, визнаних заводіями бунту: двох перед «Пекарнею на милицях» і двох на початку вулиці, де стояв будинок завідувача продовольством.

Між іншим, літописи того часу писано так епізодично, що в них годі знайти навіть повідомлення про те, як і коли скасовано цей примусовий тариф. Якщо через брак вірогідних відомостей нам буде дозволено зробити здогад, то ми схильні вважати, що його скасовано незадовго до 24 грудня або трохи пізніше, коли вчинено страту. Що ж до указів, то після наведеного нами останнього, від 22 числа того самого місяця, ми вже більше не зустрічаємо інших стосовно їстівних припасів,— чи то вони погубились і випали з нашого поля зору, чи то уряд, збентежений, коли не навчений, безрезультатністю своїх заходів і пригнічений наявним становищем, пустив їх на самоплив. Проте в розповідях декотрих істориків (незважаючи на всю їхню схильність скорше змальовувати великі події, аніж показувати їхні причини й послідовність розвитку) ми знаходимо опис країни, а надто міста під час пізньої зими й навесні, коли головну причину лиха, тобто невідповідність між продовольчими припасами й потребою в них, було не тільки не усунено, але, навпаки, навіть загострено заходами, що лише на якийсь час відсували її дію, як-от: привезення іноземного зерна в достатній кількості, чому заважала не тільки обмеженість громадських та приватних засобів, але також і злидні довколишніх сіл, повільний, малорозвинений товарообіг та й самі закони з їхньою тенденцією встановлювати й підтримувати низькі ціни,— отож, повторюю, справжня причина голоду діяла й далі, або, вірніше, сам голод лютував нестримно, на повну силу. І ось вам копія цієї сумної картини.

Усюди забиті крамниці, більша частина промислових підприємств спорожніла, на вулицях неописанне видовище, невичерпний потік нужди, пристановище нескінченних страждань. Жебраки, опинившись нині в меншості, спантеличені й позагублювані в цій новій масі людей, були змушені сваритися за милостиню з тими, від кого вони її досі отримували. Хлопчаки та прикажчики з крамниць, відпущені на всі чотири вітри своїми хазяями; крамарі, які через зменшення чи й цілковитий брак щоденного прибутку сяк-так перебувалися на заощаджені гроші або яких закриття підприємств призвело до банкрутства та розорення; робітники й навіть майстри різних виробництв і ремесел, від звичайнісіньких до найтонших, майстри, що виробляли речі як першої необхідності, так і розкоші,— бродили від дверей до дверей, з однієї вулиці на другу, стовбичили на рогах вулиць, сиділи навкарачки біля будинків та церков і просто на плитах бруківки, простягаючи руку за милостинею, задушені нуждою й згораючи з сорому, виснажені, знесилені, трусячись від голоду й холоду, в поношеній благенькій одежі, яка у багатьох іще мала сліди колишнього достатку; вони були змучені вимушеним неробством та безнадією, але в їхньому вигляді проступали ознаки людей, звичних до чесної діяльної праці. З цим жалюгідним натовпом змішувалися, складаючи немалу його частину, служники, позвільнювані господарям, людьми скромного достатку, які нині вскочили в злидні, або такими, які, незважаючи на всю свою заможність, виявилися нездатними в такий рік підтримувати звичайний розкішний спосіб життя. І до всього цього розмаїтого натовпу бідняків приєдналось іще безліч інших, годованих за їхній рахунок: дітей, жінок, старих; ці або збиралися біля колишніх своїх благодійників, або розходилися в усі кінці просити милостиню.

Траплялось тут і чимало людей з породи браві. Їх можна було впізнати по кошлатих чубах, по мальовничому лахміттю, а також по якихось особливих поводженню й манерах, по тій печаті, яку накладають на обличчя звички,— печаті тим більше помітній і яскравій, чим ці звички незвичайніші. Через загальні причини вони повтрачали свій злочинно добутий шмат хліба й ходили тепер, випрошуючи його іменем господа бога. Поприборкувані голодом, змагаючись з іншими лише в благаннях, залякані, присмирнілі, тинялись вони вулицями, якими, бувало, походжали з гордо піднесеною головою, підозріливо й люто роззираючись на всі боки, повбирані в пишні й барвисті камзоли, з велетенськими перами на капелюхах, при багатій зброї, підтягнуті, напахчені; тепер вони смиренно простягали руку, яку стільки разів зухвало підносили для нахабної погрози або ж підступного удару.

Та чи не наймоторошніший і, мабуть, найжалюгідніший вигляд мали селяни, тиняючись поодинці, по два, а то й цілими родинами: чоловіки, жінки з немовлятами на руках або поприв'язуваними за спиною, з більшенькими дітьми, яких тягали за собою, зі старими, що плентали позаду. Одні в розпачі повтікали зі своїх домівок, позахоплюваних і порозграбовуваних солдатнею, що стала на постій або проходила мимо; декотрі з них, бажаючи викликати співчуття й підкреслити весь жах свого становища, виставляли напоказ синці від ударів, які вони подіставали, захищаючи рештки свого майна серед сліпого й дикого розгулу вояччини. Інші, уникнувши цього незвичайного лиха, але гнані двома іншими, від яких не був позбавлений жодний куточок країни, а саме: неврожаєм і податками, як завжди, надмірними, стягуваними з метою покриття того, що звалось воєнними потребами,— невпинно тяглися до міста, мов до старовинної фортеці й останньої опори багатства та щедрого милосердя. Новоприбулих можна було впізнати не тільки по їхній невпевненій ході й розгубленому вигляду, а й по здивованих, розчарованих обличчях, бо ж вони несподівано зіткнулися з величезним напливом людей, з жорстоким суперництвом у нужді — і саме там, де сподівалися, на особливе співчуття, думали привернути до себе загальну увагу й дістати підтримку. Ще інші, бродячи більш-менш давно по місту й живучи просто на вулиці, ще сяк-так трималися, дякуючи випадковій допомозі та поданням (така велика була невідповідність між засобами й нуждою). На їхніх обличчях і в рухах проглядало похмуре, важке отупіння. Одягнені вони були по-різному,— цебто ті, про яких іще можна було сказати, що вони одягнені. І зовнішній вигляд у них був так саме різний: бліді обличчя у жителів рівнини, засмаглі — у прибулих з місцевостей вищих і горбастих, червонуваті — у горців; але всі були худі й виснажені, всі з глибоко запалими очима, з непорушним поглядом, чи то безумним, чи то зловісним; покуйовджене волосся, довгі й щетинясті бороди; тіла, вирослі й позагартовувані в праці, тепер виснажені нестатками; поморщена шкіра на висохлих руках і ногах, на схудлих грудях, ледве прикритих безладним лахміттям. І поряд із цим видовищем поверженої сили не менш скорботним видовищем поставала слабка стать і вік, в яких іще дужче відчувались надломленість, безпорадна кволість і знесилля.

Тут і там на вулицях, попід стінами будинків, валялися купки порозтоптуваної, трухлявої соломи упереміш із брудним лахміттям. Однак і цей бруд був дарунком, виявом людинолюбства: то були місця для спання, які давали змогу бодай декотрим із цих нещасних прихилити голову на ніч. Часом навіть серед дня можна було бачити, як тут лежав або сидів відхилившись хто-небудь, у кого втома або голод відняли останню силу, аж підкосилися ноги. Бувало, на цьому жалюгідному ложі лежав уже труп. А іноді можна було бачити, як людина раптом падала на землю, мов ганчірка, й уже мертвою лежала на бруківці.