Здібний учень

Тепер він переглядав сторінки довідника ретельніше, водячи пальцем по колонках із дрібним шрифтом, і нарешті ось воно: БОУДЕН ВІКТОР, С., Провулок Рідж, № 403. Ед накрутив номер, але абонент довго не озивався. Він збирався вже покласти слухавку, коли старий відповів.

— Слухаю?

— Добрий день, пане Боудене. Вас турбує Ед Френч. З неповної середньої школи Санта-Донато.

— Так? — у голосі чемність, і не більше. Звичайно, він його не впізнав. Адже старому тепер на чотири роки більше (а всім нам хіба ні?) і, безперечно, пам’ять у нього вже не та.

— Ви мене пам’ятаєте, пане?

— А чому я маю вас пам’ятати? — голос у Боудена був насторожений, і Ед усміхнувся. Старий справді став забудькуватий, але намагається робити все, щоб ніхто про це не здогадався. Його батько поводився так само, коли почав недочувати.

— Я був у вашого онука консультантом з навчального процесу, коли він вчився у неповній середній школі Санта-Донато. Я зателефонував, щоб поздоровити вас. Які в нього чудові успіхи у повній середній школі! А тепер він ще й член збірної, овва!

— Тод! — сказав старий, і голос його відразу повеселішав. — Так, він справді потрудився в поті чола, чи не так? Другий у класі! А дівчина, що його випередила, вступила на економічний факультет. — У його голосі з'явився відтінок зневаги. — Мій син телефонував мені і пропонував поїхати з ними на урочини вручення атестатів, але я зараз у колясці. У січні я зламав стегно. Не хочеться, щоб мене там бачили в колясці. Але будьте певні, у мене вдома висить його фотографія, зроблена того дня! Тод доклав усіх зусиль, щоб батьки ним пишалися. І я теж, звичайно.

— Так, гадаю, з нашою допомогою йому пощастило подолати труднощі,— сказав Ед. Кажучи це, він усміхався, але його усміх був трохи збентежений, бо, здавалося, Тодів дід його не розуміє. Що ж, відтоді спливло багато часу.

— Труднощі? Які труднощі?

— Пам’ятаєте, ми з вами мали невеличку бесіду. Коли у Тода різко знизилась успішність. У дев’ятому класі.

— Я вас не розумію, — сповільна мовив старий. — Я ніколи не взяв би на себе сміливості просити за Річардового сина. Це призвело б до великих прикрощів... гай-гай, ви навіть не уявляєте, до яких прикрощів це могло б призвести. Ви помиляєтесь, юначе.

— Але...

— Це якась помилка. Ви чи не переплутали мене з дідусем якогось іншого школяра?

Ед здавався приголомшеним. То був один з небагатьох випадків у його житті, коли він не знаходив що сказати. Якщо це і непорозуміння, то він напевно до нього не причетний.

— Що ж,— непевно мовив Боуден, — було дуже гречно з вашого боку зателефонувати мені, пане...

До Еда нарешті повернувся дар слова.

— Я зараз тут, у вашому місті, пане Боудене. У нас тут симпозіум. Консультантів з навчального процесу. Завтра о десятій я буду вільний — після того, як зачитають ухвалу симпозіуму. Чи не міг би я заскочити,— він знову зазирнув до телефонного довідника,— до провулка Рідж і побалакати з вами хвилинку-другу?

— А навіщо вам це здалося?

— Проста цікавість. Звісно, все вже поросло бур’яном. Але чотири роки тому Тод мав велику халепу з оцінками. Вони були такі погані, що довелося надіслати йому додому табеля з листом, де я запрошував до себе на бесіду когось із батьків. Але до мене заявився його дідусь, дуже приємний чоловік на ім’я Віктор Боуден.

— Але ж я вам уже казав...

— Так, знаю. Та все одно я розмовляв із кимось, хто назвався Тодовим дідусем. Гадаю, тепер це вже не має ніякого значення, але краще було б, якби я вас побачив... Я не заберу у вас багато часу, хіба кілька хвилин. Більшого дозволити собі не можу, бо на мене чекають удома.

— Час — це єдине, що я маю,— трохи сумно відказав Боуден. — Я буду вдома цілий день. Будь ласка, приходьте.

Ед подякував йому, попрощався і поклав слухавку. Він сидів на краю ліжка, задумливо дивлячись на телефон. За якусь часину підвівся і взяв з кишені спортивної куртки, що висіла на спинці стільця біля бюрка, пачку «Філіс Черутс». Час квапив; сьогодні практичне заняття, і якщо він не з’явиться, його відсутність помітять. Він запалив сигарету і кинув сірниковий недопалок до фірмової попільнички. Відтак приступив до вікна і почав розглядати готельне подвір’я.

Зараз це вже немає ніякого значення, запевнив він Боудена, проте особисто для нього це мало значення. Він не звик так дешево купуватися на викрути когось із учнів, і несподіване відкриття його засмутило. Теоретично він ще й досі міг допустити, що все пояснюється старечою забудькуватістю, однак під час їхньої зустрічі Віктор Боуден ще не виглядав на старого маразматика. І, дідько б його вхопив, голос у нього був якийсь не такий.

Виходить, Тод обдурив його?

Він дійшов висновку, що, можливо, це й так. Принаймні припускав таку можливість. Та ще коли мав такі здібності. Він міг обдурити кого завгодно — не тільки Еда Френча. Він міг підробити підписи батька чи матері на картках із «незадовільно» у той період негараздів. Багато дітей відкривають у собі талант фальшивника, коли отримують такі картки. Він міг скористатися вибавлювачем чорнила, щоб виправити оцінки за другу та третю чверті; міг поставити вищі бали для батьків, а потім знову змінити їх на попередні, щоб класний керівник нічого не запідозрив. Подвійне використання вибавлювача може помітити лише той, хто за цим пильнує, хто вже щось підозрює; а на кожного класного керівника припадає пересічно по шістдесят учнів. Вони радіють, коли встигають зробити переклик учнів до початку уроків, не кажучи вже про перевірку табелів на можливість їхньої підробки.

Щодо Тодових оцінок в останньому класі, то вони погіршились не більш як на три бали — і то лише в двох періодах із дванадцяти. Решта його оцінок були досить високі й допомогли йому здобути високий загальний бал. А батьки, чи багато батьків, заходять до школи, щоб перевірити оцінки своїх дітей у журналах, обов’язкових у всіх школах Каліфорнії? А надто якщо говорити про батьків такого здібного учня, як Тод Боуден?

Завжди гладенький лоб Еда Френча нахмурився.

Зараз це вже не має ніякого значення. Це справді так. Протягом чотирьох років навчання у повній середній школі успішність Тодова була взірцевою: ніколи в світі не можна було б підробити такий високий пересічний бал із кожного предмета — 94. Хлопця зараховано до університету Берклі, про це писалося в газетній статті, і Ед гадав, що Тодові батьки безмежно пишаються сином — і небезпідставно. Едові все більше й більше здавалося, що в житті Америки є багато пасток: опортунізм, корупція, наркотики, легковажне ставлення до кохання, мораль, яка щороку робиться дедалі невиразнішою. І коли ваша дитина виходить з усього цього переможцем — батьки мають цілковите право нею пишатися.

Зараз це вже не має ніякого значення... а проте, хто ж той його фальшивий дідусь?

Ця думка не давала йому спокою. Справді-бо, хто? Що, може, Тод пішов до місцевого відділка Спілки акторів і залишив на дошці оголошень таке: «МОЛОДОМУ ХЛОПЦЕВІ, У ЯКОГО НЕГАРАЗДИ В ШКОЛІ, ПОТРІБЕН СТАРИЙ ЧОЛОВІК БАЖАНО 70-80 РОКІВ, ЩОБ ЗІГРАТИ ЙОГО ДІДА У КОМЕДІЇ. ПЛАТНЯ ЗА ТАРИФАМИ СПІЛКИ»? Та не може цього бути. Яка доросла людина згодилася б стати учасником такої божевільної змови, з якого б то дива?

Ед Френч, він же Боягуз, він же Калоша Ед не знаходив жодної відповіді на такі запитання. А що це вже справді не мало ніякого значення, то він погасив сигарету і подався на практичні заняття. Але спекатись докучливих думок так і не спромігся.

Назавтра він приїхав у провулок Рідж і мав довгу розмову з Віктором Боуденом. Вони говорили про виноград, про роздрібну бакалійну торгівлю та про те, як великі крамниці витискають із неї дрібних власників; говорили про ситуацію з заручниками в Ірані (того літа всі обговорювали ситуацію із заручниками в Ірані); говорили про політичний клімат у Південній Каліфорнії. Пан Боуден запропонував Едові склянку вина. Ед залюбки прийняв почастунок; йому страшенно кортіло вихилити склянку вина, хоча була лише одинадцята година ранку. Віктор Боуден був схожий на Пітера Уїмслі не більше, ніж кулемет — на ірландський ціпок. У нього не помічалось ані найменшого натяку на акцент, який запам’ятався Едові; до того ж Боуден був досить огрядний. Чоловік, що видавав себе за Тодового діда, був худий як тичка.