Здібний учень

Він одразу ж усе побачив. Над цим табелем, що пролежав у картотеці близько чотирьох років, ретельно, майже професійно попрацювали.

— Святий Ісусе, — промурмотів Ед Френч.

— Гномики, гномики, гномики! — весело щебетала Норма, не перестаючи танцювати поміж стелажами.

25

Дюсандер обережно йшов лікарняним коридором. Він ще не зовсім певно тримався на ногах. Поверх лікарняної сорочки він накинув свого блакитного халата. Був уже вечір, щойно минула восьма година, надходив час перезміни у медсестер. Наступні півгодини пануватиме бедлам. Ще раніше він помітив, що під час перезміни завжди зчиняється нелад. То була пора, коли всі починають правити теревені, пліткувати, пити каву в ординаторській, що була за поворотом після фонтанчиків питної води.

Те, що було йому потрібне, містилося навпроти фонтанчиків.

Він прослизнув непоміченим через просторий хол, який зараз будив у ньому спогади про довгі хвилини, перебуті на вокзалах перед відходом пасажирського потягу. Ходячі хворі поволі сновигали туди-сюди. З палат лунала транзисторна музика. Відвідувачі заходили і виходили. В одній палаті хтось сміявся, натомість у другому кінці холу хтось немовби плакав. Пройшов якийсь лікар, уткнувшись носом у книжку в м’якій палітурці.

Дюсандер підійшов до фонтанчика, напився, утер рота рукою, в якій тримав свою чашку, і глипнув на зачинені двері навпроти. Ці двері були завжди замкнені... принаймні мали такими бути теоретично. Насправді ж, як він помітив ще раніше, їх іноді лишали незамкненими, і в кімнаті тоді нікого не було. Найчастіше це траплялося саме в ці безладні півгодини, коли провадили перезміну і сестри збиралися в ординаторській за рогом. Дюсандер завважив це тренованим і сторожким оком того, хто довгий час був утікачем. Йому б дуже хотілося ще тиждень-другий постежити за дверима без номера — пересвідчитись у відсутності загрозливих винятків у правилі, адже шанс він матиме лише один. Але такого зайвого тижня в нього не було. Можливо, ще якийсь час чутка про вовкулаку, що перебуває у лікарні, і не поширюватиметься, та це може статися не сьогодні-завтра. Він не ризикував чекати. Коли про все дізнаються, за ним встановлять нагляд.

Він випив ще трохи води, знов утер губи і глянув спершу праворуч, а тоді ліворуч. Потім з байдужим виглядом перейшов хол, повернув клямку і вступив до кімнати, де тримали ліки. Якби виявилося, що жінка, відповідальна за видачу ліків, сидить за своїм столом, він би просто послався на свою короткозорість. Перепрошую, пані, мені здалося, що це туалет. Це ж треба бути отаким бовдуром!

Одначе кімната була порожня.

Він окинув поглядом верхню полицю ліворуч від нього. Нічого, окрім крапель для очей та вух. Друга полиця — проносне, свічки. На третій поличці він побачив секонал та веронал. Він укинув до кишені свого купального халата пляшечку секоналу. Потім подався до дверей і вийшов з кімнати, не роззираючись, з ніяковою усмішкою на обличчі. Чи ба! Виявляється, це не туалет! Ага, он він де, біля фонтанчика! Телепень!

Він відчинив двері з написом «ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ», зайшов і вимив руки. Відтак холом повернувся до палати. На столику між ліжками стояли склянка і повна карафка води. Шкода, що не було «бурбону» — просто сором, далебі. Проте пігулки присплять його однаково гарно, хоч би чим він їх запивав.

— Морісе Хейзелю Salud [34] , — промовив він з усміхом і налив собі склянку води. По всіх тих роках, коли він жахався власної тіні, коли на лавах у парках, у ресторанах, на автобусних зупинках йому ввижалися знайомі обличчя, його кінець кінцем упізнав і викрив чоловік, про якого він не мав жодного уявлення. Це було майже смішно. Він разів зо два зиркнув у бік ліжка Хейзеля, Хейзеля з його зламаним із ласки Господа хребцем. Наступна думка була така: не майже смішно, а дуже смішно.

34

На здоров'я (іспан.).

Він поклав три пігулки до рота, запив їх водою, потім узяв ще три, потім — ще три... У палаті навпроти, через хол, він бачив двох дідів, що схилилися над нічним столиком і грали у крибідж. В одного з них грижа, Дюсандер це знав. А що у другого? Каміння у жовчному міхурі? Чи в нирках? Пухлина? Простата? Жахіття старості. Ім’я їм легіон.

Він знову налив води у склянку, але пігулок уже не заживав. Якщо він проковтне їх забагато, це може зашкодити його задумові. Його може занудити, і він їх виблює, що збереже йому життя для тих неподобств, які вигадають для нього американці та ізраїльтяни. Він не збирався вкорочувати собі віку, як hausfrau [35] у нападі істерії. Коли його нападе сонливість, він заживе ще. Так буде безпечно.

35

 Хатня господарка (нім.).

До нього долинув тремтячий голос одного з гравців: тоненький, тріумфальний.

— Чотири карти однієї масті на десять... п’ятнадцять на вісімнадцять... і джек у масть на дев’ятнадцять. Як тобі подобається така музика?

— Не кажи гоп... — не втрачав певності старий із грижею,— все одно я виграю. Я займу останню ямку.

Займу останню ямку, — подумав Дюсандер, уже сонний. Чудовий вислів — ці американці мастаки на ідіоми. Пошитися в дурні; мов у рота води набрав; йди ти під три чорти; мащене колесо легше крутиться.

Чудові ідіоми.

Вони гадали, що запопали його, а він збирається під самим їхнім носом зайняти останню ямку.

Раптом його взяла охота, і прийде ж таке в голову, залишити листа хлопчикові. Дюсандерові хотілося застерегти його, щоб він був обачним. Щоб послухав стару людину, яка зрештою переоцінила свої можливості. Йому хотілося сказати хлопцеві, що врешті-решт він, Дюсандер, перейнявся до нього шаною — дарма що ніколи його не любив — і що розмовляти з ним було краще, ніж дослухатися до плину своїх власних думок. Проте будь-який лист, навіть найбезневинніший, може кинути на хлопця підозру, а Дюсандер не бажав цього. О, місяць чи два він житиме, як на вулкані, чекаючи, що ось-ось до нього завітає поліція і почне розпитувати про документ, знайдений у банківському сейфі, орендованому Куртом Дюсандером (він же Артур Денкер)... та з часом хлопчик пересвідчиться, що він йому не збрехав. Хлопчик так добре тримався, що гріх робити щось таке, що могло б заподіяти йому шкоду.

Дюсандер простяг руку, — здавалося, вона сягала завдовжки кількох кілометрів — узяв склянку з водою і проковтнув ще три пігулки. Відтак поставив склянку на стіл, заплющив очі й вигідно вмостився на своїй м’якій подушці. Зроду йому ще не хотілося так спати, і цей його сон буде довгий. Він відпочине.

Якщо тільки не бачитиме сновидінь.

Ця думка його приголомшила. Сновидіння? Ні, о Боже, благаю тебе, ні. Тільки не сновидіння. Вони ж бо триватимуть вічно, від них уже ніколи не пробудитися. Тільки не...

Охоплений жахом, він силкувався прокинутися. Здавалося, до ліжка пнуться нетерплячі руки, щоб учепитися в нього; виснажені руки зі зголоднілими пальцями.

(Ні!)

Його думки урвалися, коли його огорнула якась чорна спіраль, і він погнався вниз тією спіраллю, мов з крижаної гори, вниз і вниз, в обійми сновидінь, хоч би які моторошні вони були.

Те, що він зажив надмірної дози снодійного, виявлено о першій тридцять п’ять ночі, а через чверть години констатовано його смерть. Чергова медсестра була молода дівчина, не байдужа до старечих, трохи іронічних залицянь пана Денкера. Вона залилася сльозами. Бувши католичкою, дівчина не могла взяти втямки, чому такий милий дідок, що вже одужував, зважився на такий вчинок, рокуючи свою безсмертну душу на довічне пекло.

26

У суботу в Боуденів усі ніжилися в ліжку принаймні до дев’ятої години. Того ранку батько з Тодом читали за столом, а Моніка, ще не до кінця прочумавшись зі сну — вона взагалі прокидалася на превелику силу — мовчки ставила на стіл яєчню, сік та каву.

Тод читав науково-фантастичний роман, а Дік заглибився у «Вісника архітектури», коли у двері стукнула газета.

— Хочеш, я принесу її, тату?

— Я сам.

Дік приніс газету і почав був сьорбати каву, коли, глянувши на першу сторінку, зненацька закашлявся.

— Діку, що сталося? — спитала Моніка і підбігла до нього.

Дік кашляв, похлинувшись кавою. Тод, здивовано звівши брови, дивився на нього поверх книжки, а Моніка почала гупати Діка по спині. За третім ляпанцем вона краєчком ока прочитала газетний заголовок, і рука її зупинилася на півдорозі, як це буває, коли грають у «статуї». Очі в неї скругліли, здавалося, ще мить — і вони брязнуть з очниць на стіл.

— Боже милосердий! — промимрив Дік Боуден уриваним голосом.

— Невже це... Я не можу повірити... — почала Моніка і затнулася. Її очі прикипіли до Тода. — О, мій любий...