Земля (збірник)
Шрифт:
– Правда, – відповіла втомлена.
Він раптом почав іти зовсім помалу.
– Ти так красно говориш по-нашому, – почав оп'ять.
– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б'ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум'я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама
Тінистий холод охопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
– Ти боїшся? – запитав змішано.
– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.
– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?
– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.
– Чому воно так?
– Не знаю…. не знаю… по правді…
– Що ти тут робиш?
– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.
– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре… – сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.
– Незабаром зайде сонце за гори, – перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.
– Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п'ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-но мені!
Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.
– Се ходить, якби мало душу, – сказав. – Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе [163] твій дєдьо [164] великий пан? Хто ти?
163
Варе —дійсно-таки.
164
Дєдьо – батько.
Вона знову усміхнулася.
– Ти не знаєш, хто я?
– Ні.
– Але ж ти мене видів… нагадай собі!
– Я тебе ніколи не видів!
– Нагадай собі.
– Але ж кажу тобі!
– Но… як ти привів свого гарного коня на подвір'я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?
Він подумав
хвильку.– Не знаю… – сказав протяжно й зачудовано, – але я тебе не видів… хтось був вийшов… не знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.
Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.
– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!
– Ти знов смієшся з мене!
– Ні.
– То хто ж ти?
– Що се тебе обходить? А втім, – додала раптом з меланхолійним усміхом, – я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.
– Багачка й не має щастя? – сказав недовірливо й засміявся. – Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода… – сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.
Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум'я облило її лице.
– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?
– До Дмитра буде двадцять і шість. Я…
Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.
– Ти! – промовив нараз дрижачим голосом.
– Що таке? – відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.
– Ти красна, – сказав зміненим, беззвучним тоном.
Легка дрож пройняла її постать.
Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.
Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:
– Ходім далі!
І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекові галуззя, що звисали понад дорогою, коли він, зворушений, питав:
– Отже, тобі подобається тут, у лісі?
– Подобається.
– Чому? Тут же нічого не видно.
– Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.
– Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо [165] . Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?
– Ти одинак у родичів? – запитала, не вважаючи на його слова.
165
Неньо – батько.
– Аякже; та чи підеш?
– Се ж не може бути!
– А чому ні?
– Тому, що бути не може.
– Тому, що не хочеш?
Вона мовчала.
– Тому, що не хочеш! Чуєш?
– Ах, що тобі забагається!
Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.
– Глянь, – промовила, – як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!
– Ти таки боїшся!