Земля

Станула біля по­ро­га, а во­ни по­засіда­ли ко­ло сто­ла.

–  Продайте нам що-не­будь їсти; го­лодні ми, ма­ту­сю.

–  Що ж вам дам їсти? Там, на по­лиці, є хліб; а гро­шей ва­ших мені не тре­ба, бо одні даєте, а другі за­хо­ди­те і на­зад ві­дби­раєте, та ще й б'єте. Цар ваш та­кий ве­ли­кий та бо­га­тий, та по­си­лає вас без хліба во­юва­ти? Станьте на лав­ку та до­сягніть з по­лиці бо­хо­ня.

З хлібом стяг­нув з по­лиці й об­раз Шев­чен­ка, який був по­­вер­не­ний ли­цем до стіни.

–  Хліб бе­ри, а об­раз віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здой­ма­ли йо­го з-під об­разів, ки­ну­ли до землі і ка­за­ли мені то­­ло­чи­ти по нім. Я йо­го схо­ва­ла в па­зу­ху, а во­ни кроїли ті­ло пу­га­ми, що й не пам'ятаю, ко­ли пішли з ха­ти.

Вихопила Шев­чен­ка з рук, пок­ла­ла в па­зу­ху.

–  Можете ме­не отут і заріза­ти, а об­ра­за не дам. Той мо­ло­де­нький ко­зак, що так її гар­но про­сив увійти в ха­ту, прис­ту­пив до неї, поцілу­вав у ру­ку і ска­зав:

–  Матусенько, я ж за свя­то Шев­чен­ка сидів дов­го в тюрмі. Хіба ж ви не дас­те нам об­ра­за, щоб ми йо­го при­ве­ли на­зад до честі й пос­та­ви­ли під об­ра­за­ми?

–  А хто ж ви є? Що за одні? Відкіля при­хо­ди­те? Жи­дам по­з­­во­­ля­ете три­ма­ти свою віру й письмо, а на­ше все ка­суєте. Те­пер сніг прик­рив до­ро­гу, але ко­ли б не він, то ви би ви­діли, що всіми до­ро­га­ми, по все­му селі роз­ки­нені наші кни­ги з чи­та­лень. То, що бідний нарід вста­рав собі на на­уку для дітей, все то пішло під кінцькі ко­пи­та.

–  Дайте, дай­те нам об­раз.

Поволі ви­тяг­ну­ла й по­да­ла йо­му, бо й са­ма ста­ла ціка­ва, що во­ни з ним бу­дуть діяти.

А во­ни пос­та­ви­ли два хліби, один верх дру­го­го, спер­ли ко­ло них ма­лю­нок, вий­ми­ли ви­ши­вані та гап­то­вані хуст­ки та дов­ко­ла прик­ра­шу­ва­ли.

–  Лиш дивітьси, ко­за­ки, чи ми­ло то бу­де це­му об­ра­зові, як ви єго вбе­ре­те у ра­бо­ва­не жидівське плат­тя.

Та тут же, в тій хви­лині, зірвав­ся один з них, си­вий уже, ски­нув із се­бе одіж ко­зацьку: був без со­роч­ки.

–  Оце вам, ма­ту­сю, наш ра­бу­нок, що всі ми без со­ро­чок хо­­ди­мо, хоч мог­ли б бо­га­то прид­ба­ти. А оці хус­ти­ни, що ми ни­ми Шев­чен­ка вбра­ли, це ж ко­зацькі ки­тай­ки, ма­ту­сю. На­діли­ли нас їми жінки наші, наші ма­ми, сест­ри наші, що­би бу­ло чим го­ло­ву вкри­ти в полі, що­би во­рон очей не клю­вав.

Марія гля­ну­ла на них, не­пев­но підсту­пи­ла й ска­за­ла:

–  Ви, відий, тоті, що мої си­ни вас лю­би­ли… ук­раїнці…

–  Ми самі один од­но­го ріжем. Підлізла Марія на гряд­ки, вий­ми­ла зі скрині со­роч­ку і по­да­ла роз­дяг­не­но­му.

–  Вбирай, це з мо­го си­на; бог знає, чи вер­не, чи бу­де її но­си­ти.

Несміло взяв ко­зак со­роч­ку і на­дяг­нув.

–  Не тратьмо ча­су, ко­за­ки, по­ша­нуй­мо батька, а хліба бу­де­мо їсти по до­розі. Ви ж знаєте, як ще нам да­ле­ко їха­ти, - ска­зав ко­зацький стар­ши­на.

Почали співа­ти.

Забриніли вікна, пісня поміж блеск сон­ця на склі вий­шла надвір, побігла в се­ло.

Жінки по­чу­ли і ста­ва­ли ко­ло воріт, відтак ко­ло вікон, а врешті несміли­во вхо­ди­ли до сіней і до ха­ти.

–  Маріє, що це в те­бе? П'яні чи за­гу­лю­ють дівки співан­ка­ми?

–  Ні, це інші, другі…

–  Які другі?

–  Такі другі, що це наші; мов­чи та слу­хай!

Марія от­во­ри­ла ши­ро­ко очі на ко­заків, по­да­ла­ся впе­ред, не­на­чеб хотіла підбігти й не пус­ти­ти їх спів з ха­ти.

Пісня вип­рос­то­ву­ва­ла її ду­шу.

Показувала десь на небі ціле її жит­тя. Всі зорі, які від ди­ти­ни ба­чи­ла; всю ро­су, яка па­да­ла на її го­ло­ву, і всі по­ду­ви вітру, які ко­ли-не­будь гла­ди­ли її по лиці.

Виймала ота пісня з її душі, як з чор­ної скрині, все чарівне і яс­не і роз­вер­та­ла пе­ред нею - і на­ди­ви­ти­ся во­на не мо­г­ла са­ма на се­бе в дивнім світанні.

Десь там на го­рах си­дить орел, пісня розвіває йо­го кри­ла, і по­дув цих крил гоїть її сер­це, сти­рає чор­ну кров з нього.

Чує, як си­ни дер­жуться ма­леньки­ми ру­ка­ми за її ру­ка­ви, як рос­туть з кож­ним зву­ком. Чує кож­не їх сло­во, ко­ли-не­бу­дь ска­за­не, і кож­ну роз­мо­ву за Ук­раїну. Всі не­ви­разні і та­ємні наз­ви вип­ря­ду­ються з во­лос­ся звізд і, як пре­бо­га­те на­мис­то, обійма­ють її шию.

Блискотять ріки по всій нашій землі і па­да­ють з гро­мом у мо­ре, а нарід зри­вається на но­ги. На­пе­реді її си­ни, і во­на з ни­ми йде на тую Ук­раїну, бо во­на, тая Ук­раїна, пла­че й го­ло­сить за своїми дітьми; хо­че, що­би бу­ли всі вкупі.

Те го­лосіння впла­кується в не­бо; йо­го пок­ров мор­щить­ся і роз­ди­рається, а пісня стає у бо­га ко­ло по­ро­га і за­но­си­ть скар­гу…

Як пе­рес­та­ли співа­ти, то Марія ста­ла не­по­руш­не, як на об­разі на­мальова­на.

З ку­пи жінок, яких бо­га­то зійшло­ся, од­на, вже ста­ра, прис­ту­пи­ла до сто­ла.

–  То ви наші? Бо­гу дя­ку­ва­ти, що ви вже раз прий­шли,- го­во­ри­ла.

–  Ой, ніхто, не­божєта, нас не лю­бить. Кілько пе­ре­хо­ди­ло війська - всі нас не лю­бять. А кілько во­ни нап­су­ва­ли на­ро­ду! Аби де бу­ло: чи в місті, чи на до­розі, чи вже в своїм-та­ки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.

–  Їй, чо­го ж ви хо­че­те від них? Це ж не на­ше вой­сько. Во­ни такі, як у книж­ках пи­са­но здав­на або мальова­но на об­ра­­зах, як во­ни ще наші бу­ли. А те­пер во­ни мос­ковські. Де во­­ни годні нам по­мог­ти? Отак, по­ти­хоньки, аби ніхто не чув, то за­ба­ла­ка­ють.

–  Ти мо­ло­да, чи­та­ти вмієш, то знаєш ліпше. Я га­да­ла, що то наші.

–  Це навіть не кажіть, бо за це мо­же нам бу­ти ве­ли­ка ка­ра.

Старенька жінка ско­ро залізла в гурт жінок, що гляділи са­мою ту­гою і ди­ха­ли роз­пу­кою.

Зате мо­ло­да Ка­те­ри­на ста­ну­ла край са­мо­го сто­ла.

–  Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як за­де­ревіла від ва­шо­­го співу. Во­на ба­нує за си­на­ми, що два пішли до на­ших охі­тників, а най­мен­шо­го взя­ли мос­калі на Сибір! Десь-то він се­ред та­ких, як ви, на­пас­ту­вав ва­шо­го ца­ря, що ду­же му­чить наш нарід. А во­ни лиш хап йо­го - та й про­пав. Учені бу­ли всі, маєток за ни­ми пішов ве­ли­кий. В селі ні од­на ма­ма так не ба­нує за си­на­ми.

–  Небого, Маріє, не­бо­го!
– шеп­та­ли жінки.