Земля

– А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають ді­стати відшкодування? Чорта в зуби!

І так було.

MORITURI [5]

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щоне­ділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ні­ко­ли, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо од­ні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

5

– Ті, що чекають смерті (лат.)

***

– Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.

– Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.

– Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі па­й­та­ші.

– Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня?
– каже Ти­мко.

– О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпли­вий та слинавий...

– Ти питлюєш язиком, як у млині...

– Тьфу на тебе, старий.

– Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.

– І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...

– Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.

Регіт, сміх, Настин кашель.

***

– Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по сті­нах дравси.

– Котрий зуб?

– Та на, дивиси.

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

– Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.

– А я не годен вітримати.

– Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.

– Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.

– І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.

– То не хотічи, а це інше.

– Васи, а пробуй горівки.

Сходили діти ціле село - та й нема.

– Нешті румунешті.

– А я зараз найду, але аж на кінці села.

– А кілько нас є?

Порахували.

– Літерку як купиш, та й буде.

Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.

***

– Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.

– Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.

– Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би ди­ку свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

– Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.

– Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Ме­ні вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліпле­ні папірцями та чекали на горівку.

Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголив­ся, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.

***

– Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати?

– Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, ду­бали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, по­слів не посилаємо.

– Все перейшло на читальню, там тепер рєд .

– От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє спра­в­лє­ю­ть та беруть грощі за білета.

– Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а па­нцькі грунти хотє розділити.

– Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!

– Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.

– Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до це­р­к­ви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком...

– Тогди був гелт­­, де ті часи?..

Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.

– Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до це­р­к­ви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней...

І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.

***

– Зараз буде біда,- казав Микола Максимові.

– Та яка біда, а дітем від тебе зась!

– Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.

– Сам си чіши.

– А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.

– То сховайси десь у стодолі.

– То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...

ДІД ГРИЦЬ

Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух, і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.

– В добрий час ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були як оловом за­лляті. Мука бути глухому, слова в'януть на язиці, а стара лиш посмішковуєтьси з мене та пищить, як сойка, в самі вуха. А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мені з жєлю за люцьким словом не раз хо­ті­ло­си дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло об­ро­стає коров та стає стовпом.