Зенітка
Шрифт:
— А до того Гітлер і до того «бліцкріг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискав-блискав, а Червона Армія як блиснула — так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга — одна. Дон — друга. Дніпро — третя. Буг — четверта. Дністер — п'ята. Дунай — шоста. Вісла — сьома. Одер — осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з бубликами. Біля Сталінграда — бублик, біля Кривого Рога — бублик, біля Корсуня — бублик, біля Тарнополя — бублик, у Криму — бублик, у Пруссії — бублик, у Померанії — бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так, як,
Самі тобі румуни…
Сьогодні дід Свирид сидить на колодках і регочеться, аж розлягається.
І так припадає до Ониськи (молодиця така в нашому селі є), що аж ніяк не подумаєш, що дідові вісімдесят дев'ять.
Ониська махає на діда Свирида рукою, а сама від сміху аж здригається.
А дід, а дід… мало не вщипне.
— Чого ви, — питаю, — такі веселі, дідусю?
— Розказую…
— Що ж ви такого розказуєте, веселого?
— Як я в румунах був.
— В яких румунах?
— У Антонесках!
— Антонеску — тож румунський міністр головний!
— А дурний!
— Хто?
— Антонеску!
— А розумний хто?
— Я! І мила набрався, і тютюну, і солі!
— Якого мила?
— Румунського.
— А тютюну?
— І тютюну румунського. Та ще й десять пачок сірників дало!
— Кому?
— Мені.
— За віщо?
— А за те, що я румун!
— Ну, звиняйте, дідусю, щось ви тут, як той казав, бре-бре…
— А не встати мені з цього місця!
— Та ви ж, даруйте мені на цім слові, рудуваті, а румуни ж чорні.
— Так, може ж, у мене «другий супруг» чорнявий!
— Який другий?
— А Лукерка!
— Та Лукерка ж — царство їй небесне!
— То нічого! Хіба в небесне царство чорнявих не приймають?
— Та то як трапиться…
— Ото ж бо воно й є! Та ви слухайте. Тут у нас за тих німецьких румун чи румунських німців така притичина трапилась, що й досі до пам'яті не прийду. І вночі регочусь. Румунська, значить, влада прислала до нашого району цілу делегацію виявити всіх громадян румунської та молдаванської національності. А я на той час якраз із лісу од партизан у розвідку прийшов. Аж тут наказ: усім старостам дати відомості повітовому начальникові:
1. Які жителі на селі розмовляють або розуміють румунську мову;
2. Людьми румунського чи молдаванського походження являються також і ті, де один із супругів являється румунського чи молдаванського походження;
3. Ці громадяни одержать подарок від румунської влади: 1 кілограм мила, 1 кілограм солі, 5 пачок тютюну і 10 пачок сірників [3] .
Як я прочитав, аж підскочив! У хлопців, у лісі, знаю ж, ні мила, ні тютюну, ні сірників. Я — до всіх наших, і до бабів, і до чоловіків:
3
Дослівно з циркуляра Гайворонського повітового начальника від 13/IV — 43 р. (Авт.).
— Записуйся в румуни! Хлопці в лісі без нічого.
Посунули до старости:
— Пиши всіх у румуни!
Він до
мене:— Який же, — каже, — ти румун, коли ти зроду-віку на скрипку не грав?! І рудий?!
А я йому:
— Я таки справді, може, й не дуже румун, так моя Лукерка, «другий супруг», така вже була румунка, що й самого Антонеску б переавересчила. Чорнява, од мамалиґи, було, й за вухо не одтягнеш, а як почує, було, скрипку, то на лаві її аж підкидає. Такої румунки й у Бухаресті не вздриш.
Так ото й пішло: хто з чоловіків на румуна не виходить, у того «другий супруг» — жінка, значить, — чистокровна румунка. А хто з жінок українка, у неї чоловік просто хоч у румунські королі.
Приніс я тоді хлопцям у ліс і мила, і тютюну, й солі.
— Мийтесь, — кажу, — хлопці, куріть, світіть, соліть. А час прийде, ми тоді всім народом своє місце знайдемо: нам — наше, молдаванам — Молдавія, румунам — Румунія… Та, гадаю, що й Антонеску з Гітлером на шибениці помістяться. А не помістяться на одній — дві зробимо.
Доісторичний струмент
Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав було пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственого й почесного вибійника, що «всього тільки» 54 роки пропрацював на шахті, — так Юрко Лоза (між іншим — рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело:
— Старикам почот!
— Здоров, здоров! — одказував Іван Федорович й привітно усміхався.
Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов'язково закидав:
— Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина — не обушок… Доки ви своїм обушком тяп-ляп, — я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так?
— Так-то воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив… Та ще подекуди й робить… Тільки ви, молодь, щодо обушка — слабка гайка…
— Ну, вже й слабка…
— А що, скажеш, — не слабка?
— Доісторичний струмент…
— Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?!
Отак було Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов'язково потримаються…
А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, — обов'язково постукає у його вікно:
— Чому вас не видно, дєдушка? Обушка нагострюєте, чи що?
— Ні, з врубівкою твоєю цілуюся!..
Це так було до війни…
А як німці захопили шахту, Юрко Лоза нищив фашистську погань, бувши комсоргом у партизанському загоні, а Іван Федорович цілими днями сидів біля вікна, сумно дивився на вулицю і, коли повз його двір проходила ворожа каска, люто стискав кулаки…
І завжди біля нього на лаві лежав його старий і вірний товариш — обушок…
Ганна Петрівна, дружина Івана Федоровича, поралася біля печі, прибирала в хаті… І все мовчки, все мовчки. Іноді тільки глибоко зітхала.
Сумною, чорною завісою обіп'яло всенький Донбас, а разом із ним і ту шахту, де ціле життя пропрацював Іван Федорович Вернигора і де становив рекорди машиніст врубової машини, комсомолець Юрко Лоза.
Одного осіннього вечора до хати Івана Федоровича вскочив захеканий Юрко: