Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Ю.І. не розмовляв з Лесею. Коли вона якось до нього зверталася, наприклад:
Ю.І., ви не хочете в туалет?
Або:
– Ви не проти, якщо я сьогодні спечу оладки?
Або:
– Ю.І., ви точно не хочете в туалет чи прикидаєтесь?
…Ю.І. строго казав їй:
– Не говори до мене.
Ю.І. не виходив надвір. Вже три роки. На кожен рік по одному інсульту. Коли Леся говорила:
– Ходімо надвір погуляємо.
…Ю.І. тріпався в лихоманці і тихо кричав:
– Я ж казав, не говори до мене! Вилетиш, як пробка!
Зате Ю.І. любив
Банани Леся теж любила. Одного разу вона один з’їла. Ю.І. вдарив її костуром по спині, і Леся заплакала. Тоді вона обізвала його чудовиськом, і Ю.І. теж заплакав.
– Щоб я тебе тут більше не бачив, - сказав Ю.І. Сусідка Юрія Івановича найняла іншу доглядальницю, але та вже першого дня повідомила своєму підопічному, що він старий пердун і буде все робити так, як вона йому скаже. І найгірше - ввімкнула «1 + 1».
Леся повернулася.
Її робочий день закінчувався о сьомій вечора.
Ю.І. лягав на ліжко і закривав очі.
– Юрій Іванович, - шепотіла Леся, - ви вже спите? Вимикати телевізор?
Той мовчав.
Леся вимикала телевізор, вимикала всюди світла, знімала фартух і йшла додому, а Ю.І. бурмотів у темряві:
– Як ти мені надоїла. Вилетиш, як пробка. Як ти мені надоїла.
– Який він?
– питав у Лесі її чоловік Міша.
– Та який. Високий. Дуже худий. Одні кістки. Волосся вже майже нема. Очі хижакуваті. Не виходить надвір. Не говорить зі мною. Але має файні зуби. Білі-білі. Жодного попсутого. От зуби що файні то вже файні.
– Стоматологом був, як ти собі думала.
Раз на тиждень Леся ходила на базар закуповувати продукти для Юрія Івановича. Дуже довго все вибирала, щоб не смерділо, щоб свіже, щоб найкраще.
– Нащо ти з ним так няньчишся, - дратувався Міша, який мусив ходити за Лесею і носити торби.
– Старий дід! Що йому вже треба!
– Йому треба добре їсти.
– А мені не треба добре їсти?! Ти вдома нічого не вариш! Я цілий день на смажених яйцях тримаюсь!
– Слухай, Міша! Як він вмре, то де я ще буду мати таку добру роботу?! П'ятдесят доларів я більше ніде не зароблю! Мені важливо, аби він довше пожив! Мені вигідно, аби він ще не вмирав, хіба не так?! Для цього він має добре їсти!
– І то правда, - згоджувався Міша, - нехай добре їсть.
Леся мала двох дорослих синів.
Сама вона виглядала так: низенька, товстенька, коротке фарбоване чорне волосся. Один з передніх вкладених зубів - блискучо-жовтий, але не золотий.
Міша був її другим чоловіком.
З першим Леся прожила зовсім мало, рік чи два. Той належав до якоїсь таємної секти євангелістів і поводився з Лесею надзвичайно жорстоко. Не дозволяв їй дивитися телевізор, постійно говорив про Бога, примушував її читати підозрілу незрозумілу
літературу. Коли Леся пручалася, євангеліст не говорив до неї цілими тижнями і місяцями. Леся переводила все на жарт, обіймала чоловіка і лагідно приговорювала, але на нього це впливало якраз зворотно. За цілий вечір він міг сказати Лесі тільки це:– Не говори до мене.
Син Юрія Івановича Орест іноді телефонував до батька. Леся мала відразу вибігати на кухню і не підслуховувати.
Ю.І. тремтячими руками прикладав слухавку до вуха і тремтячим голосом питав:
– Це ти, Орест?
Потім западала ніякова мовчанка і Ю.І. продовжував:
– Дякую, мені вже краще.
– Так, гроші надходять, все добре.
– А в тебе як? Як на роботі?
– А де ти працюєш?
– Я сам живу. І ще кіт Маркіз. І прибиральниця кожного дня приходить.
– А в тебе є діти?
– А внуки?
– Як ти кажеш? Двоє чи троє?
– Може, приїдеш, з онуками? А. Я розумію.
– Так, дорого коштує потелефонувати, я розумію.
– Коли ти знову потелефонуєш?
– Я розумію.
Сусідка Ліда приходила пити чай, і Ю.І. їй все розповідав.
– Орест, може, приїде навесні, - поважно казав він.
Леся завжди підслуховувала телефонні розмови Ю.І., і він це знав.
– Ти вкрала мої труси?
– тихо кричав Ю.І. на Лесю.
– Які труси?
– У синій горошок. Вони були в комоді, а тепер їх вже там нема!
– Ви їх поклали десь і забули де. Я не брала ваші труси, Ю.І.
– Не прикидайся. Я все знаю. Я знаю, що ти крадеш мої труси для свого чоловіка!
– Я не злодійка!
– Злодійка! І шкарпетки мої попропадали! Думаєш, я старий і не бачу?! Мої сині шерстяні шкарпетки! Де вони?
Зниклі речі не з’являлися. Навпаки. Кожного дня пропадали все нові шкарпетки і труси.
– Ти в мене все повикрадаєш! Злодійка!
– безперестану повторював Ю.І.
– Я не беру ваших речей.
– А де вони, по-твоєму?
– Ю.І., ви самі добре знаєте, де вони!
– От не знаю, скажи мені, дурному!
– Ви складаєте їх собі під матрац!
Леся піднімала матрац його ліжка і вигрібала звідти
шкарпетки і труси.
– Це ти їх мені сюди підкинула, - похмуро бурмотів Ю.І., а потім надовго замовкав.
Коли Леся йшла додому, Ю.І. в темряві добирався до шухляди з чистою білизною, намацував якусь нову пару шкарпеток чи трусів і знову ховав їх собі під матрац.
Навесні Юрій Іванович сказав, що Орест приїде влітку.
Влітку сказав, що Орест приїде восени.
Восени Леся сказала, що Орест взагалі не приїде.
– Юрій Іванович, Орест не приїде, бо він не хоче вас бачити. Хто ви йому? Тато?
– Не говори до мене.