Згори вниз. Книга страхів

Ми кожного дня ходили на штрику, щоб помахати рукою поїздові, який проїжджав повз село рівно о шостій вечора. Поїзд був дуже гарний. Тепер таких немає. Ми скакали на одній нозі і корчили гримаси втомленим довгою дорогою пасажирам у вікнах. Одного разу якийсь підліток показав нам через вікно середнього пальця.

Поїзд о шостій вечора - це майже подія в селі, де не було нічого крім пекарні, обписаного матюками католицького костелу і цвинтаря, що пах бузком і гнилими грушками у всі пори року.

Рівно о сьомій вечора Катерина виходила на толоку і що було сили кричала:

– Любцю! Любцю! Ходи їсти!

В той час ми з Любцею ховалися в корчах позаду Катерини. Любця їсти не хотіла. Вона їла дуже мало, їй вистачало одного зеленого яблука на цілий день. Хоча я підгодовувала Любцю ще і варенням з бабиної комори.

– Я мушу йти, - з гіркотою шепотіла Любця.

– Але ж ти не хочеш їсти!

– Не хочу.

– То ще не йди.

– Не йти?

Білявка завжди говорила з запитальною інтонацією. Вона ніколи не була в чомусь впевнена, мусила питати, що робити, як думати і як жити. Я з легкістю все вирішувала за неї.

– Не йди.

– Але бабця буде сварити?

– Не буде.

Якщо Катерина коли-небудь молилася, то тільки на Любцю, з якою, єдиною у світі, вона могла бути доброю. Якби її воля, вона б цілими днями носила Любцю на плечах. Щоранку, коли сил ще вистачало на біг, Любця тікала від Каськи до мене і їла в мене зелене яблуко і варення з аличі - свій денний харч. Між мною і Каською йшла тиха війна за право бути з Любцею. Ще й тому Каська мене ненавиділа, але мовчки, не виказуючи своєї ненависті при Любці.

Любця - єдина в селі, не здогадувалася про те, що її бабуня - відьма.

– Любцю! Доньку! Ходи їсти!

Тоді з корчів виходила я і мужньо відповідала замість Любці:

– Вона каже, що не хоче їсти.

Катерина пильно-пильно дивилася мені просто в очі. Я трусилась від страху, але вистоювала на ногах. Катерина могла би мене в ту секунду скрутити в клубок і пожбурити аж в Зеленівку, якби десь неподалік за битвою не спостерігала її кришталева онука.

– А де Любця?

– Вона ховається, бо боїться, що ви зараз заберете її до хати.

– Але вже пізно.

– Ще навіть не темніє. Любця ще хоче побавитись зі мною.

– Вона втомилась. Їй не можна багато ходити.

– Любця каже, що ходити вже не може, але ще може сидіти.

Катерина, мов навіжена, кидалась в корчі і виносила звідти Любцю на руках. Любця тихо шепотіла:

– Я не хочу їсти.

– То не будеш. Але помиємо ноги, добре?

– Добре?

– Добре.

Мене вже ніде не було. Я ображено сиділа на горісі і дивилась, як Каська заносить Любцю до своєї комірчини.

Любця була для мене виправданням зла. Доказом неабсолютності його природи.

Десь тоді я вперше сказала татові, що великого зла немає, а є тільки багато маленьких. Тато відповів, що я дурна.

– Але ж дивись, яка Каська добра з Любкою, як вона піклується нею і як її любить. Хіба те зло, про яке ти говориш, може любити?

– Каська так піклується Любкою, бо чує перед нею вину. Думаєш, чого у Любки рак крові? Діяння злої людини відробляють на собі її нащадки.

2

Любця померла так, як я і думала. Ніби пташка. Пташечка. Розсипалася на кришталеві друзки, розіллялася молоком, розчинилася в повітрі, полетіла.

Коли невдовзі після того Каська несла з криниці воду, я висунулася з вікна і крикнула їй навздогін:

– Відьма!

Каська пильно-пильно подивилась мені в очі з усією ненавистю, яка тільки може вміститися в такому невеличкому світі, і сказала:

– Ну і що?

Леся і її стоматолог

1

Юрій Іванович все своє життя працював партійним стоматологом. Він мешкав у розкішній квартирі з височенними стелями в центрі міста. Він завжди був дуже багатим, мав два автомобіля і дачу в Коктебелі. Перша його дружина втекла від нього в Америку, прихопивши з собою сина Ореста. Багато років Юрій Іванович нічого про них не чув.

Вдруге він одружився вже в дев’яностих роках, коли йому самому виповнилося дев'яносто. Його дружині було років тридцять. Юрій Іванович знав про неї зовсім мало, тільки те, що в неї гарне тіло, що її звати Ліда, що вона любить вишукано вдягатися і шампанське.

Коли Юрія Івановича схопив третій інсульт і він півроку пролежав у ліжку, Ліда зникла, залишивши йому його квартиру і більше нічого.

Стара сусідка, яку теж звали Лідою, деякий час годувала Юрія Івановича і його кота Маркіза, причому смачніше годувала саме Маркіза. Раз на місяць вона навіть прала постіль і білизну, а потім бозна-звідки розшукала телефон американського сина Юрія Івановича Ореста і за хвилину розмови повідомила Орестові, що він як-не-як є син і мусить допомогти своєму старому батькові.

Відтоді Орест щомісяця почав висилати сусідці Юрія Івановича триста доларів, і з них п'ятдесят доларів були зарплатнею для Лесі Журавель.

Леся цілий рік доглядала за Юрієм Івановичем.

За цей рік вона заробила шістсот доларів.

2

Робочий день починався о шостій ранку, бо Юрій Іванович прокидався о сьомій.

Леся сідала на перший тролейбус і, коли заходила у велику розкішну квартиру з високими стелями, Юрій Іванович вже на неї чекав.

– Доброго ранку, - казала Леся, але Ю.І. не відповідав. Він сидів на ліжку, опершись на костур, і його ліва нога нервово посіпувалась.

– Добре, що Юрій Іванович не прокидається о шостій, бо мені тоді доводилося би ходити пішки, - з полегшенням казала Леся своєму чоловікові Міші.

Леся підводила Юрія Івановича і так, на собі, вела в туалет. В туалеті вона знімала з Ю.І. рейтузи, виходила, чекала під дверима, коли той зробить свою справу, заходила, натягала рейтузи і вела Ю.І. назад в кімнату. Потім Леся вмикала Ю.І. телевізор на каналі DISCAVERY і заходилася готувати сніданок. DISCAVERY крутилося цілий день, це був улюблений канал Юрія Івановича. Він ніколи не дивився новини і розважальні передачі. Він був вже в такому віці, коли навколишня реальність втрачає своє значення.