Жадані пороги землі

Повз нього пропливали вогні світлофорів, неонові літери кінотеатрів, гастрономів і промтоварних магазинів, скреготіли на зупинках дверцята, гордо буркав мікрофон, стукали компостери, заходили й виходили люди, і коли він, відповідно до правил проїзду в міському громадському транспорті, підвівся з місця, заздалегідь готуючись до виходу, над проспектом знялась у небо літаюча тарілка, а в таксі, що обігнало тролейбус, він побачив Юдіф — вона квапилась до аеропорту. На неї чекав Ермітаж.

Він вийшов, провів поглядом тролейбус, перевірив, чи на місці Потрібні Речі — і рушив додому. Чи вночі, чи вранці…

Покальчук Олег КОНТАКТ IV РІВНЯ

1

Не

можна любити дім, який не має свого обличчя і в якому кроки позбавлені сенсу.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”

У коридорі станції владно війнуло нагрітим металом і післягрозовою свіжістю озону. Я озирнувся. По підлозі повільно плив вантажний робот. Навіть неозброєним оком було видно, що білий контейнер важить забагато — машина просіла нижче норми.

Знову перевантажили! Ніби тепер зайвий кілограм вітану щось докорінно змінить. Це не півстоліття тому, коли в Сонячній системі з’явився астероїд Аякс. Нині — дві тисячі двісті третій рік.

— Звітуйся, — сказав я роботові начальницьким тоном, — (з ким ще тут так поговориш?). Він завмер і безбарвним голосом забубонів:

— Вантажний автомат другого класу космічної станції “Аякс” транспортує вітан. Безпілотний рейс на Землю через сімнадцять хвилин дві секунди. Які будуть накази?

— Гуляй далі, — сказав я по-панібратськи. — Передаси палке комп’ютерне вітання своїм меншим братам від спостерігача.

— Уточніть завдання, — стиха загугнявив вантажник.

А, ну його в сопло. Ще, чого доброго, розпрограмується, мізкуючими над почутим.

— Звіт прийняв. Іди собі, неборако, куди йшов.

Він посунув далі вочевидь швидше, немов побоюючись, що його знову зупинять і примусять займатися складними логічними вправами. Інстинкт машинного самозахисту? А чим, власне, моя поведінка на “Аяксі” різнилась — і різниться — від його?

Я пішов далі, з удаваною безжурністю насвистуючи популярну мелодію з останньої пластикомедії Вебера і Райта. Знічев’я тернув пальцями сіру стелю. Справжня криця. Тепер так не роблять. Та й габарити — теє… Не універсальні. Навіть при моїх метр вісімдесят шість я не почувався на інших станціях так кепсько, як у цій стародавній норі. Одначе — свої переваги. Наприклад, у цьому коридорі нема відеокамер (лише перед шлюзом), а при деяких делікатних процедурах стороннє око зайве і небажане. Особливо у моєму становищі.

Я вийняв із нагрудної кишені особисту картку, покрутив у руках. На чверть квадрата в кутку праворуч — стереофото. Двадцятисемирічний блондин із виразними сірими очима. Правильні риси обличчя, підборіддя гостре, випнуте, біля лівого куточка рота — глибокий шрам (це за “Коншельф”). Волосся на потилиці вистрижене трохи коротше (завдяки стійкій моді на штучні Лисини). Ніс гачкуватий, але не довгий, ніздрі — тонко окреслені чуттєві овали (це завдяки дихальним вправам). Ніяких тобі випнутих вилиць, що свідчать про вольовий характер, нема і сліду.

Ім’я — Арт.

Пост-ім’я — дель Ур.

Стаж у космофлоті — інтернат “Селена-2” (Місяць) — п’ять років; глибоководна станція “Коншельф” (Земля) — шість років; школа пілотів імені Ціолковського (Земля) — сім років; школа спостерігача (Земля) — сім років; станція “Аякс” (пояс астероїдів) — два роки.

Все життя. Я зітхнув і підтягнув рукав форменого синього комбінезона так, щоб він не закривав екранчик браслета. Цей прилад носили всі мешканці Сонячної Системи. Він забезпечував універсальний обмін інформацією згідно з повноваженнями господаря, слідкував за станом здоров’я, місцезнаходженням і ще десятками чинників, які характеризували його власника як члена суспільства.

Тоненька щілинка у браслеті впала мені в око ще на Землі, коли підганяв індивідуальне спорядження. Вона означала, що у браслеті розміщений службовий модуль для читання службової інформації. Таку модель мали інспектори ООН, перевіряючі Космофлоту і ще, судячи з пліток, дозорці. Вони, власне, перші його й випробовували, але хто коли бачив живого дозорця?

Я підніс картку до флуоресцентної смуги на стіні, яка освітлювала коридор, вставив її у проріз браслета і потягнув на себе. Так. Тепер можна покласти картку в кишеню і спокійно йти до шлюзу. Браслет подасть сигнал, коли розшифрує текст, адресований командиром Діксоном Раді Космофлоту. Але про що б там не йшлося — до того часу, коли я покину станцію “Аякс”, залишаються лічені хвилини. Годі з мене! Обов’язковий термін служби закінчився. А іншомовні слова з вставкою “само-” — самозречення, самопожертва і тому подібне — лише додають втоми і роздратування. Їх добре виголошувати на Землі, або, скажімо, на Марсі, де поряд з високим існує низьке або хоча б якийсь нейтральний, сірий фон повсякдення. Але якщо абсолютною нормою поведінки є шалена робота, коли довкола — самі герої космосу, смисл слів зі вставкою “само-” спрощується, високе втрачає свою природу, бо його не відтіняє звичайне, людське.

Вже котре покоління космонітів — тих, що заселяють космос, народжується і зростає на розкиданих по Системі станціях Космофлоту. Фізично сильніші, витриваліші, відважніші, вони щоденну напружену працю звели в культ. Фанатична віра у власну досконалість частково притупила прагнення самовдосконалюватись, шукати щось якісно нове. Це стало властивим і для поселенців планет. Лише Земля перебувала недоторканою.

Недоліки, якщо їх знаєш, можуть бути могутнім стимулом самовдосконалення.

А довкола мене на “Аяксі” два роки була сама досконалість…

Браслет тоненько писнув, і по його поверхні побігли літери:

Пропозиція: ліквідувати посаду спостерігача як непродуктивну.

Ну, тут нічого нового.

До лихого 2153 року на Землі та в колоніях Системи панувала загальна ейфорія, викликана прогресуючими успіхами космічної ери. Хотіли було навіть літочислення змінити — від часу висадки на Марсі. Але хмільна туга за “братами по розуму” минала, хоча, як І усяке сп’яніння, тяжко і не без наслідків. Тема контакту з часом почала стихати, розмови про це стали вважатись ознакою поганого виховання. Серед інших працівників Космофлоту залишились тільки дозорці, як спеціальний загін, що мав займатися розвідкою і налагодженням контактів з можливими представниками іншопланетної цивілізації. Та одного разу й вони чи то зникли, чи їх ліквідували — то була якась темна історія, про яку керівники Космофлоту завжди говорили неохоче і крізь зуби.

Потім запровадили інститут спостерігачів. Посада спостерігача передбачалася штатним розкладом Космофлоту на усіх кораблях та станціях. А пуття з неї було стільки ж, як і з попередньої.

Браслет ще раз нетерпляче запищав. Я підніс руку до обличчя і здивовано глянув на нього. Ще якийсь текст?

Я не йняв віри очам: під текстом пропозиції значилися підписи усіх членів екіпажу. Подібна колегіальність не просто суперечила статутові-традиційно за кожне повідомлення відповідав командир, і нікому на’ думку не спадало додатково ставити автограф. Отже, інформація на картці адресувалась не всій Раді Космофлоту, а комусь конкретно?…

Першим стояло — “Свен Левський. Лікар”.

Пригадую, він першим зустрів мене на “Аяксі”. Сіроокий бородатий брюнет з життєрадісним поглядом нагадував інквізитора при виконанні службових обов’язків. Асоціація набула особливої вірогідності, коли я сів у діагностичне крісло, а Левський мовчки почав маніпулювати чорною коробочкою терміналу.

— Яке перше враження від “Аяксу”? — спитав він зненацька.

Я знітився. Але душею кривити не хотілось.

— Не дуже. На підльоті виглядає як поскубана ромашка. “Любить — не любить”.