Жадані пороги землі

Інга граційно пожбурила недокурок у повітря, і він, накресливши в темному небі світлу параболу, впав на тротуар по той бік провулка й покотився до паркана, наполохавши ту саму кішку, що здійснювала свій вечірній моціон.

— Гадаю, Дракон дзвонив не зі Штатів, — відповів Едгар. — Гадаю, він десь тут неподалік. І думаю, ти мусиш його пам’ятати.

Інга здивовано звела гарні чорні брови.

— А ти хіба його знаєш?

— Скажи, а колодязь ти пам’ятаєш? На подвір’ї в тітки Ніни. А город пам’ятаєш, хрести золоті на соборах, човен білий на річці? Пам’ятаєш?

Він нахилився вперед і пильно вдивлявся в її обличчя, намагався роздивитися її обличчя крізь тиньк рум’ян, помади, пудри, туші. Коли б це було можливо, він відкинув би її обличчя назад, підставив просто під безжалісне світло ліхтаря й дивився, дивився, дивився, доти, доки… Аж доки що?

Аж доки вона згадає? А якщо нічого не вийде? Якщо вона забула назавжди?

Він дивився на Інгу, і в її очах раптом промайнуло збентеження.

— Снилося щось… — прошепотіла вона. — Давно-давно… Щось снилося…

Він полегшено зітхнув, так наче скинув з плечей важкий тягар.

Ще є надія.

Є надія.

Є.

— Слухай, іди під три чорти! — сказала Інга. — Чого ти до мене причепився? Гадаєш, знайшов дурну? Не дурніша від інших!

Сердилася вона теж витончено. Тупала каблучком, кусала губи і намагалася плечем закинути сумку за спину.

— І добре, що не дурніша, — миролюбно відповів Едгар. — Саме тому раджу піти.

— А що там буде? — одразу ж спалахнула Інга, легко відкинувши роздратованість. — Музичка буде?

Едгар стенув плечима.

— Музичка — це добре. Я музичку люблю. Теревенитимуть — теж непогано, я люблю теревені слухати, особливо, коли баляндраситимуть про всяке. Але щоб ніхто не робив розумних фізіономій. Знаєш, є такі, сам такий, як валянок, а сигарету до рота встромить, баньки по-розумному вибалушить і почне терендикати про отих екстрасенсів та про дзен-буддизм. Сам колода колодою, нахапався десь в іншій компанії, сидів там тихесенько, анічичирк, дослухався, придивлявся, запам’ятовував, а потім пішов до бібліотеки, газет начитався та журналів, вдома перед дзеркалом натренувався, джинси нацупив і пішов провіщати в простішій компанії, де зовсім уже самі лантухи й мало хто знає, хто він насправді. Та ще перед тим підручник з інглішу погортав, щоб там якесь слівце не наше дзявкнути. Бачили ми таких!

Тирада Чорноокої Власниці була щось на зразок автоматної черги. Стріляла Інга досить влучно, не помічаючи лишень, що кулі рикошетять і влучають у неї саму. Та головне — Інга усе ж стріляла, й це так само вселяло надію…

— Ой, то не той приятель там окопався? — вигукнула раптом вона, повернувшись до магазинчика.

Едгар подивився в той бік і побачив у напівтемній вітрині Відображення. Відображення робило запрошувальні жести і показувало на провулок, куди вже прослідували Юдіф, Сірий Чоловік із Двійником, літаюча тарілка і грузовик з номером “9054 КДТ”.

— Що ж він там у магазині робить? — здивувалася Інга. — Вахтером, чи що, підробляє?

— Та щось таке, — непевно стенув плечима Едгар. — Працює.

Він кивнув Відображенню, даючи знак, що він зрозумів. Майже ту ж мить у магазині засвітилася нарешті лампа, Відображення зникло, й замість нього перед очима постали шереги молочних пляшок, зграбненькі штабелі сирків і розставлені візерунком слоїки із сметаною.

Інга здивовано розчахнула свої гарні очі.

— Куди ж він подівся?

— Певне, пішов уже.

— Куди?

— Туди ж, мабуть, куди Вас запрошував Дракон.

Інга сплеснула руками.

— Ой, класно! А ти підеш?

Едгар не встиг відповісти, бо поруч них, майже біля самісінького ліхтарного стовпа, раптом матеріалізувався Фіалковий Мандрівник у часі. Фіалковому пощастило: якихось двадцять сантиметрів праворуч — і він надовго застряг би в бетонному стовпі.

— Ну й чувак! Хіпуєш? — отямившись, запитала Інга, встигнувши вже роздивитися дещо чудний одяг Фіалкового.

Вигляд у Фіалкового став іще ошелешеніший. Певно, з Інжиних слів він утямив, до якої доби потрапив цього разу. Він з натугою передихнув і перевів погляд на Едгара.

— Знову ви? Знов не туди потрапив? — простогнав він і, похнюпившися, знесилено прихилився до стовпа.

Фіалковий мав чудову пам’ять, якщо зважити на те, зі скількома представниками різних часів і народів він сьогодні спілкувався.

— Що це з ним? — занепокоїлась Інга. — Коліс наковтався, чи що?

Скориставшися хвилиною, коли Фіалковий перебував у стані, подібному до нокдауну, Едгар коротко розповів їй історію поневірянь Мандрівника в часі.

— Ха! — відреагувала Інга. — Апаратура підвела. Мені Лекс оце нещодавно теж історію розповів. Про одного чувака. Сам, певне, вигадав, Лекс може! Отож чувак отой народився, вчився, виріс і влаштувався кимось там на цю станцію, ну, як наш “Салют”. На орбіті. Все відбувається років через двадцять, у майбутньому. А фізики там, на орбіті, щось напартачили, якийсь, здається, вибух на орбіті, і хлопця того відкинуло в минуле.

Інга розповідала жестикулюючи, переводячи погляд з Едгара, що мовчки кивав і часом супився від її лексикону, на Фіалкового Мандрівника, який усе ще перебував у стані прострації, а проте, здається, починав уже дослухатися до її розповіді.

— Очухався той хлопець на Землі, в якомусь сараї, — провадила Інга далі. — Виліз, ходив, ходив по місту, ну й, звісно, зрозумів, що закинуло його в минуле. Намучився, люди витріщаються на його незвичний комбінезон. Отож надвечір сів він на бульварі й зажурився, геть згас. А мармиза в нього така була приголомшена, ну, як у цього ось. — Інга кивнула на Мандрівника в часі. — Авжеж, така поганюща мармиза була, що проходила повз нього одна така собі подружка та й питає: може, тобі чимось допомогти? Ну, а він геть уже знеміг, та й каже: стомився, мовляв, сил немає, й голови прихилити ніде. А хлопець з себе нічогенький був. Дівчинка виявилася чула, повела його до себе, хотіла нагодувати, а він заснув. Просто на кухні.

Прокинувся вранці в чужій квартирі, записка лежить: їжа — отам, увечері прийду. Він устав, походив по хаті, побачив годинник на столі, й вигравірувано на годиннику: “Любій матусі від доньки Тетяни”. Сторопів, поліз фотокартку тієї дівчини шукати. На бульварі він її не дуже й роздивився, темно вже було, а в дім він напівсонний зайшов. Як знайшов фотокартку, то взагалі мало з глузду не зсунувся. Дочекався ту дівчину й одразу ж усе їй виклав. І про годинник, і про фотокартку, і про себе, і про неї. Годинник він той змалку пам’ятав, він у них вдома стояв, а на фотокартці була його мати, і дівчина ця була його матір’ю.