Знахар

– Ну звісно! – Корчинський устав і причинив двері. – У чому справа, професоре?

– Як зветься ця панна? Наречена Чинського?

– Вільчурівна.

– Марія-Йоланта?

– Напевне Марія, а друге ім’я зараз перевіримо.

Витягнув із шухляди течку з паперами. Пошукав і нарешті знайшов.

– Так. Марія-Йоланта Вільчурівна, донька Рафала й Беати, уродженої Гонтинської.

Глянув на професора. Добранецький сидів блідий, заплющивши очі.

– Адвокате, – здушено проказав він. – Мушу вам повідомити, що це… вона… його донька.

– Чия донька? – здивувався Корчинський.

– Донька Антонія Косиби.

– Не розумію, пане професоре.

– Невже Косиба про це не знав? І вона теж не здогадувалася?

Корчинський глянув на нього недовірливо.

– Пане професоре, – почав було, – це якесь непорозуміння, Косиба справді оперував цю дівчину, і вона ставиться до нього якнайсердечніше, та запевняю вас, що жодної спорідненості тут бути не може…

Добранецький хитнув головою.

– А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби – Рафал Вільчур.

Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.

– Як це?

Професор довго мовчав.

– Так, – мовив він, неначе до себе. – Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар – це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.

Він раптом підвівся.

– Де він, прошу, проведіть мене до нього.

Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.

– Будь ласка, сядьте, любий професоре, – лагідно сказав він. – Мені здається, що це якась помилка.

– Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?

– Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.

– Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки. .. Так… Це він.

– Неймовірно! – уже з більшим переконанням мовив Корчинський. – Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?

– Амнезія. Утрата пам’яті.

– Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?

– Напевне.

– Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?

– Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.

– Це наслідок психічного потрясіння?

– Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.

– І це невиліковне?

– Буває, що й так. Та переважно… Проте не гаймо часу. Де він?

– Косиба? Виїхав разом із Чинськими. Вони його забрали. Але це справді сенсація! І ви абсолютно впевнені, пане професоре?

– Абсолютно!

– Хай йому грець! Якби ж то я знав це під час розгляду! Я би просто вразив цим прокурора й суддів! Уявляєте собі такий ефект?!

Проте Добранецького не цікавив цей бік справи.

– Я лише пізніше це зрозумів, – ухильно мовив він. – А тепер… Ви можете дати мені адресу цих Чинських?

– Залюбки. Ви збираєтеся туди поїхати?

– Звичайно.

– І маєте надію вилікувати Косибу, чи то пак Вільчура?

– Тут не треба жодного лікування. Просто досить пригадати йому, хто він такий. Якщо це не допоможе… тоді нічого не вдієш.

– Це ж треба! Та щось він таки мусить пам’ятати, якщо не забув, як лікувати?

– Так. Тому я сподіваюся на краще, – відповів, підводячись, Добранецький.

Розділ XX

Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.

Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…

Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.

«Теж амнезія, – думав він. – Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви.. І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»

Почув за собою рипіння снігу й голос:

– А ви, пане, певне, до Радолишок?

– Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?

– Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.

– Будь ласка.

Оте «миттю» тривало чи не годину. Поїздка до Людвикова неторованою дорогою – іще півгодини. Коли сани нарешті спинилися біля палацу, був уже полудень. Почувши гавкіт собак, у дверях показалася Михалеся і, затуливши очі від сонця долонею, придивлялася до незнайомця.

– Ви, певне, у справах на фабрику? – запитала вона.

– Ні. Я хотів би побачитися з паном Чинським.

– Тоді прошу досередини. Але нікого немає вдома.

– Нічого. Власне, мені потрібно побачитися з нареченою пана Чинського, панною Вільчурівною.

– Її теж немає.

– Немає?

– Так! Усі поїхали до Радолишок.

Професор Добранецький завагався.

– А повернуться швидко?

– Невідомо, пане. Вони поїхали, аби в костьолі оголосили про вінчання. Ну, то вже їх ксьондз не відпустить, на обід запросить.

– Так? Це погано. А можете сказати… Адвокат Корчинський у Вільні повідомив, що пан і пані Чинські забрали до себе такого собі Антонія Косибу, знахаря?

– Аякже, справді забрали. Але він не захотів тут залишатися.

– Не розумію…

– Ну, не хотів. Такий гарний будиночок йому тут приготували, отам, за садом. А він не захотів.

– То де ж він?

– Та де ж йому бути? До млина поїхав, до Прокопа Мельника. Казав, що там йому буде найкраще. Дивак та й годі. Але я тут балакаю на морозі, хоч нині він і попустив, а вас досередини не запрошую. Будьте ласкаві…