Знахар

Добранецький замислився.

– Ні, спасибі, пані. Мушу їхати до Радолишок. У мене обмаль часу, і чекати я не можу.

– Як скажете. А якщо пана Чинського хочете побачити, то заїдьте на плебанію.

– Гаразд. Спасибі вам.

Візник цьвохнув коня, професор щільно закутав ноги баранячою шкурою, і сани рушили,-

Видко, того дня його переслідувала невдача. Приїхавши на плебанію, професор дізнався, що тут лише старі пан і пані Чинські, з якими, власне, він не мав жодних справ, їхній кучер повідомив професорові, що пан Лешек із нареченою поїхали на кладовище, де поховано її матір, а дорогою мали завернути до млина, щоб побачитися зі знахарем.

– Знайдете їх там чи там, – закінчив кучер і, звертаючись до візника, запитав: «А ти, Павляку, знаєш людвиковські сорокаті коні?»

– А чого ні?

– Ну, то пильнуй. Молодий панич сорокатими поїхав. Як угледиш їх, то й панич там.

– Та звісно, – кивнув головою візник і вйокнув на коника.

До радолиського кладовища вели дві дороги. Ближча, якою завжди рухалися похорони, вела біля Трьох Грушок. А наддавши із версту, можна було проїхати коло млина Прокопа Мельника. Саме цю дорогу й обрав Лешек не лише тому, що вона вже була добре вторована, але й щоб при нагоді перевідати знахаря.

Углибині душі Лешек був на нього трохи ображений. Не міг зрозуміти, чому Косиба не прийняв запропонованої йому гостини в Людвикові, чому не забажав оселитися в будиночку за садом, що його вони з Марисею так дбайливо відремонтували. Зрештою, він знав, як Марися любить свого «стриєчка Антонія», і як їй хотілося, аби він був біля неї. Для обох знахарева відмова виявилася прикрою несподіванкою.

Отож тепер, після оголошення в костьолі, вони вирішили прохати його ще раз. Щоправда, Марися, знаючи вдачу стриєчка, ледве й сподівалася. Та Лешек, наполегливий від природи, переконував її, що зуміє ублагати його переїхати.

Знахаря вони застали біля млина з мішком борошна на спині. Саме ладували сани, які в тих краях називали «розвальнями».

Він без тіні посмішки привітав наречених, обтрусив руки й запросив Лешека з Марисею до своєї прибудови.

– Нині не зимно, – сказав він. – Але зараз я самовар нагрію, гарячий чай не зашкодить.

– Із задоволенням, – вигукнув Лешек. – Ми у вас як удома… Наче в себе.

– Спасибі за ласку.

– Ласки тут нашої справді багато, бо ви погордували нашою гостинністю в Людвикові, а ми вашу приймаємо.

Знахар не відповів. Витягнув із-за печі старий чобіт, натягнув халяву на трубу самовара й заходився роздмухувати пригасле вугілля, аж знизу летіли попіл та іскри.

– Ви, пане Антонію, – озвався знову Лешек, – справді нас образили. Адже й в околицях Людвикова не бракує хворих, кому потрібна ваша допомога. А ми повинні за вами сумувати?

Косиба мляво посміхнувся.

– Жартуєте, пане! Нащо я вам здався…

– І вам не соромно, – удав обурення Лешек. – Я вже не кажу про себе, але ви не переконаєте мене, що Марися до вас не прив’язана!

– Господь її за це винагородить!

– Ну, то як?

– Ну, так, що прив’язаність прив’язаністю, а життя життям. Нове життя – нові прив’язаності.

– Дуже гарно! – вигукнув Лешек. – Бачиш, Марисю! Пан Антоній показує нам, що вже від нас утомився, що він тепер до інших людей прив’язаний.

– Стриечку Антонію, – Марися взяла його під руку, – я так вас прошу, так дуже прошу…

Знахар простягнув руку й погладив її по плечі.

– Голубочко ти моя кохана… Я для тебе все зроблю, та не для вас я, не для вас. Старий я й невеселий. Уже самим своїм виглядом псуватиму вам щастя. Не треба, ні. Не треба. От, як захочете мене часом побачити, то заїдьте сюди, до млина і… Не треба більше про це.

Він відвернувся до самовара, який почав уже висвистувати.

Лешек розвів руками.

– Що ж, шкода. Бо я собі вже запланував, що на «новосілля», у той день, коли ви переїдете до Людвикова, я подарую вам комплект хірургічних інструментів…

Він чекав на відповідь, проте знахар вдав, що не чує спокусливої пропозиції. Узяв з полиці склянки, глянув крізь них на світло й заходився наливати чай.

Коли вже сиділи за столом, Марися сказала:

– Сьогодні ксьондз оголосив про наше вінчання. За місяць одружуємося.

– Але на весілля ви мусите приїхати! – вигукнув Лешек.

– Обійдеться там і без мене. Не підходящий я для цього панства, що там буде. А я й звідси вас так само щиро привітаю, як і зблизька.

– Ви не хочете стати свідком нашої радості, нашого свята?

– Стриєчку Антонію!

– Чому ж ні, – кивнув головою знахар. – До костьола прийду, а свідком… Адже я від початку свідок усіх ваших негараздів і радощів. Слава Богу, що все добре закінчується.

– Пане Антонію, – заперечив Лешек, – усе лише починається. Це лише початок нашого великого щастя, яке ми здобули, подолавши стільки перешкод, ціною стількох сліз, печалей і розпачу… Аж дивно стає, як подумаєш, скільки довелося настраждатися…

– Тим краще для вас, – серйозно мовив знахар.

– Чому тим краще?

– Бо щастя доти триває, доки людина в стані його оцінити. А для людини вартісне лише те, що тяжко здобулося.

Замислилися всі троє. Молоді – над щасливим спільним майбутнім, Антоній Косиба – над своєю самотністю, у якій жити йому довіку. Він і сам чимало пережив, багато настраждався, а нічого так і не здобув. Він погрішив би проти власного серця, якби пошкодував про те, що частинку щастя, якого прагнув для себе, віддав їм, докинув, мов убогу лепту до їхнього великого скарбу… Ні, він не шкодував, та важко йому було на душі, як буває тяжко кожному, хто нічого більше не сподівається, нічого не жде, нічого не прагне…

У двері постукали. Це кучер увійшов з коробкою.

– Боюся, паничу, що квіти померзнуть. Задовго для них на морозі…

– Гаразд. Нехай постоять тут, – відповів Лешек. – Хоча нам однаково скоро їхати.

– Куди це ви із квітами? – зацікавився знахар.

– Поїдемо на кладовище, на могилу Марисиної матері. Хочемо з нею поділитися нашою радістю й попросити благословення, – повагом відповів Лешек.

– Твоєї матері, голубко?

– Так.

– Це добре… Дуже добре… Колись ти згадувала, що вона тут, на радолиському цвинтарі спочиває. Так, так… Коли ти, голубко, у цій хаті між життям і смертю була, хотів і я піти на її могилку, помолитися за твоє одужання… Адже заступництво матері не лише для людей, а й для Бога найбільшу має вагу… Тяжкий то був час… Та не знав я, де її могилка.

Він спохмурнів, потер чоло і встав. З кутка в ніші приніс великий сніп безсмертників.

– Ось, візьміть. Завезіть. Ці квіти не змерзнуть і не зів’януть. Це квіти мертвих. Покладіть там від мене.

Марися зі сльозами на очах обняла його.

– Коханий стриєчку…

– А може, і ви, пане Антонію, поїхали би з нами. Самі поклали ці квіти? – запропонував Лешек.

Знахар глянув на Марисю, подумав, і кивнув головою.

– Гаразд, поїду з вами. Звідси до кладовища недалеко, то як знатиму, де ця могилка, піду часом бур’яни повириваю, квіти покладу…