Зорі падають в серпні

— Не завжди, — вперто сказав Олекса Петрович. — Потрібен хист, щоб вплинути на них.

— Ну, цього докторові не треба позичати. Адже так?

— Не знаю, — здвигнув плечима доктор. — В оцьому самісінькому коледжі я не одній сотні юнаків прищепив потрібний світогляд.

— Так це ж зовсім інші діти! — вигукнув Олекса Петрович.

— А звідки ви взяли, що вони не сприймають моєї філософії? — сердито спитав доктор.

— Хоч би й з Шакалових розповідей.

— Так це ж найбільш упертий суб'єкт. Але мені здається, що ви йому допомагаєте бути упертим. Так чи ні?

— Ви не довіряєте мені? — підвівся Олекса Петрович.

— Не маємо підстав не довіряти, — говорив далі доктор. — Але розмови про університет, про мої бесіди — це розмагнічує хлопця, а через нього погано впливає і на інших.

— Зробіть відповідні висновки, Юрський, — багатозначно зауважив Хелл, піднявши вгору сигару. — А зараз можете йти.

Коли двері за Олексою Петровичем зачинилися, Хелл спитав доктора:

— Як він викладає?

— Добре. Хлопці знатимуть російську мову і літературу прекрасно.

— Це дуже важливо, — сказав Хелл. — А оцей Шакал справді хороший екземпляр?

— Рідкісний! — захвилювався доктор. — Прекрасні природні дані! Він безперечний чемпіон коледжу з усіх видів спорту. І знаєте, чим я його взяв? Грою на самолюбстві.

— А філософію вашу не сприймає?

— Не до кінця.

— Це, пане доктор, стрілянина в білий світ. Муратов повинен вийти з коледжу агентом № 1, а не чемпіоном спорту. Може, ви справді дещо пересолили із Шопенгауером і Ніцше? Може, рано?

— Боюсь, що буде пізно, якщо ми втратимо хоч місяць. Повірте моєму досвіду, — доктор філософії підвівся і закрокував по кабінету, наче на уроці. — По-перше, лекцій я не читаю, я бесідую з ними. По-друге, знань я не вимагаю. Основне завдання — вдовбати їм у голови індивідуалізм, отруїти ним, матеріально закріпити його умовами життя і розпорядком коледжу. І вони наші. Це вже більше як наполовину здійснено. А що стосується Муратова… — доктор зупинився і розвів руками, — я не знаю. Самолюбство у нього розвинене.

— До біса самолюбство! Цього мало! — розсердився Хелл. — Ви повинні зламати його повністю. Адже він має авторитет серед хлопчаків?

— Безперечно.

— Безперечно! Так от і зробіть його безперечним ніцшеанцем. Хоча б поверховим. Без цього на Муратова покластися не можна буде. Ваше єдине завдання — скерувати його думки в цьому напрямі. Весною я повернуся із Штатів і все інше завершу сам. За цілу осінь і зиму вам, безперечно, вдасться закласти основу, га?

— От тільки б не Юрський.

Хелл довго мовчав.

— Юрський подав думку про викрадення інтернату. І потім він хороший учитель. Хто ще знає так, як він, російську мову? І взагалі на нього можна покластись.

— Та я нічого… Я тільки хотів би, щоб він не впливав на Муратова.

— Добре, — махнув рукою Хелл. — Щось придумаємо. Ідіть, я трохи спочину.

Надвечір, виспавшись і поголившись, Хелл вийшов на подвір'я у красивому спортивному костюмі. Якийсь час він стежив за тим, як бігали, стрибали, грали у волейбол вихованці коледжу під наглядом досвідчених тренерів, а потім спитав:

— Хто з вас добре грає в теніс?

— Шакал!

— Шакал! — загукало одразу кілька голосів.

— Вибери, Шакале, дві хороших ракетки, пограємо.

Спочатку Хелл легко виграв у хлопця. Муратов відчував себе скованим, він, очевидно, ніяковів, на майданчику тримався так, що, здавалося, не знав, куди подіти руки. Але згодом посмілішав, і Хелл відчув у ньому справжнього суперника.

Стомившись, вони прилягли тут же на траві, і Хелл спитав:

— Ну, як? Подобається тобі в коледжі?

— Ще б пак! — відповів Юрко. — Живемо, як на курорті.

— А уроків у вас багато?

— Та ні. Російська та англійська мови. Ну та ще філософія.

— З осені буде більше, — пообіцяв Хелл. — Це ж ви канікули проводите в горах, а потім доведеться вивчати і математику, і фізику, і історію…

— Якби тільки не філософію!

— А що? Не подобається?

— А що ж там хорошого? — Юрко встав, оглянувся і, заклавши руки за спину, заходив по майданчику. — Людина людині — вовк, — гугнявим голосом проказав він у такт своїм крокам, і Хелл одразу пізнав манери доктора філософії.

— Молодець! Ти копіюєш добре, — засміявся він і теж підвівся.

— Ходім, пора вечеряти. До речі, в Гамбург подзвонити звідси можна? — спитав Хелл.

— Телефон є, але не знаю, чи в Гамбург дзвонять, чи ні, — Юрко попрощався і пішов до їдальні.

— Так завтра пограємо ще! — гукнув йому Хелл.

— Добре, — погодився Юрко.

Але наступного дня пограти їм не довелось. З Гамбурга приїхав лейтенант Кроунті, привіз Хеллу якісь папери, і вони довго сиділи, запершись у кабінеті. Потім у машину винесли чемодани Хелла і покликали раптом в кабінет Юрка.

— От що, Шакале, — затягуючи на плащі пояс, сказав. Хелл. — Лейтенант Кроунті на моє прохання привіз документи твого батька. Я мушу сповістити тобі сумну звістку: батька вбили в концентраційному таборі.

— Я про це знав, — відповів Юрко.

— Звідки? — швидко спитав Хелл. Хлопець помовчав.

— Я догадувався.

— А-а. Ну, а хто його видав, ти знаєш?

— Ні…

— Лейтенанте, покажіть, — коротко наказав Хелл.

Кроунті відкрив портфель, порився в паперах і поклав на стіл пожовклий, брудний папірець. Юрко глянув і не повірив своїм очам.

— Олекса Петрович? — жахнувся він.

— Ти тільки язик за зубами вмій тримати. — Хелл одягнув капелюха, поправив його перед дзеркалом і додав: — Так що, Шакале, в словах доктора філософії буває, очевидно, правда. Гуд бай! — торкнувся він капелюха. — Лечу в Штати. В теніс пограємо весною, Шакале. — Вони вийшли, лишивши спантеличеного хлопця в кабінеті. Машина зашуміла під вікнами і покотилася за браму, а Юрко все сидів і дивився на те місце, де вона стояла.