Зорі падають в серпні

Батько хитнув головою і пішов у село, а німці стояли і дивились йому вслід.

3

Повернувшись додому, батько закопав у великій хаті автомат, зайшов і сів поряд з матір'ю.

— Ну, от я й дома, — сказав він, зітхнувши. А мама трохи винувато всміхнулась:

— От і добре. Що буде, те й буде, аби разом. От тільки нездужаю я вже кілька днів, тиф ходить, хоч би не захворіти…

Щось вони ще снідали, щось зв'язували в клунки, але Юрко не пам'ятає, що саме. Все заступив той момент, коли в хату увійшли одразу п'ятеро німців і закричали:

— Шнель! ^[2]

— Бістго!

— Льос! ^[3]

— Давай, давай!

І хоч до цього страшного моменту готувалися давно, виявилось, що нічого ще не підготовлено. Куди, наприклад, діти подушки, що робити з ліжком, з фотографіями, які висіли на стінах ще при Юрковій бабусі? Ні, про етап говорили, а не готувалися до нього. Говорили і все сподівалися, що його не буде. Але він наступив, цей час, і треба було кидати домівку, лишати все напризволяще і йти… Куди, чого? Що там чекає на них у чужій чужині? А фашисти підганяли:

— Шнель, бістго!

— Льос!

— Абер бістго!

Вони викидали все з хати в сіни. Грудочка цукру, схована звечора Юрком під подушку, впала на підлогу і докотилася до самих його ніг. Але хлопець не нахилився за нею. Він ступив за поріг і побачив на вулиці жінок і дітей з клумаками за плечима, зігнутих бабусь з костурами і своїх ровесників. Дехто вів на мотузку кіз, дехто в кошику ніс курей, але коли вийшли за село, курей одібрали німці собі, а кіз погнали в село.

Розпоряджався всім і командував ще зовсім молодий німець з плетеними сріблястими погонами. Він сидів на вороному коні, наче перед об'єктивом фотоапарата — підтягнутий, виголений, сповитий навхрест портупеями.

Коли зігнали всіх на майдан, він одділив бабусь та старих дідів і величним жестом руки відпустив їх назад, у село. Бабусі йшли, хрестячись, а діди посміювались над ними:

— Підождіть, підождіть, що ви завтра їстимете..

— У своєму дворі курочка обов'язково зернятко вигребе, — відповідали оптимістичні бабусі, — ще й вас до нового прогодуємо.

Юркова мати ледве стояла на ногах. Вона була жовта, як віск, а на лобі й щоках поблискував краплинами піт. Губи в неї тремтіли. Батько підійшов до німця з плетеними погонами і сказав:

— Моя дружина хвора. Її треба залишити тут.

— Де ваш дружин? Оце? Вона зовсім молодий, вона буде працювайт на фабрік.

— Але вона хвора. Її треба зоставити тут.

— Зоставіт? Що це «зоставіт»? Ага, понімаю. І малчік теж зоставіт? Ні, вони будуть працювайт на райх, а не на комуніст. Марш! — подав він команду і поїхав наперед.

Озброєні німці оточили людей, погнали. Сонце вже пригрівало, і дорога сірою стрічкою тяглася поміж засніженими полями, і їй не було кінця. Під ногами хлюпала сніжна каша, розбовтана військами, що пройшли вночі. Далеко-далеко попереду серед білої рівнини темніла пожежна вишка і все наче тікала далі й далі. По дорозі кумедно й весело стрибали граки. Їм байдуже було, що людей кудись женуть на чужину. І Юрко позаздрив гракам: їм не треба йти по роз'юшеній дорозі аж ген до тієї вишки і десь ще далі, до залізничної станції, вони скоро діждуться справжньої весни і будуть стрибати по першій травичці, а його, Юрка, може, завезуть десь далеко-далеко. І для чого? Що він там робитиме?

Хлопець підвів голову. І попереду, й позаду йдуть люди з клумаками — чоловіки, жінки, діти, йдуть, похиливши голови, дивлячись під ноги. Поклали на лямки руки і йдуть, ідуть. І хто знає, куди більше вкладають вони енергії, чи в оце простування по шляху, чи в оті гіркі думи, що відбилися на кожному обличчі, навіть на похилених плечах, на приречених постатях з похиленими головами.

«Про що вони думають?» мучить Юрка запитання.

А люди йдуть і йдуть в скорботі й печалі. Вони теж сумують за весною, яка прийде сюди і не застане їх тут, за теплим сонечком і рідним селом, яке буде їх виглядати днями й ночами — і чи діждеться? Будуть над селом битися весняні вітри, будуть ластівки літати попід вікнами, а хазяї десь у тузі гнутимуть спину на чужині… А там скоро наші прийдуть. Прийдуть визволяти людей, а визволять порожнє село…

Юрко тепер розуміє, про що так тяжко, так трудно думають люди, його односельчани, і йому самому стає тяжче йти, важче дихати, гірше дивитися на розбовтану дорогу. Поруч іде татко. Він несе клумачок і веде маму під руку. Він теж похилив голову, але коли підняв на Юрка очі, то десь глибоко в його очах хлопець побачив іскорки. Від тих іскорок Юркові стало легше, веселіше, хотілося сказати до всіх: нічого, минеться! Все буде добре!

Збоку глянув на Юрка Олекса Петрович Юрський — старий учитель. Він викладав німецьку мову в їхній школі. Юрко ще ніколи, звичайно, не був на його уроках, але знав, що учні називають Олексу Петровича поміж собою «Ауфвідерзеен», що учитель він добрий, майже нікому не ставив поганих оцінок і все прощав. Він глянув на Юрка, поворушив кудлатими бровами і всміхнувся:

— Тримайся, хлопче, все буде добре.

Мабуть, у всіх цих людей були надії на краще. Мабуть, всі вони сподівалися, що далеко не підуть звідси, що налетять наші війська, переріжуть шляхи, визволять їх і далі поженуть німців самих, поженуть танками, гарматами і літаками…

Але йти довелося далеко. Йшли цілий день і цілу ніч і лише наступної ночі прийшли на глухий степовий полустанок, де їх чекав порожній товарняк. Людей до нього зганяли з обох боків залізничної колії, і цілу ніч прибували з степу нові й нові валки.

Вже вони сіли у вагон, вже мама лежала в куточку вагона і стогнала, а люди все прибували, і Юрко дивувався: де їх стільки береться в степу? Був порожній степ, а людей зібралося з нього як багато! З цими думками Юрко заснув і прокинувся вдень, коли вже поїзд гримів на стиках і мчав кудись. Людей у вагоні було повно, двері зачинені.

— Бач, як везе, — сказав хтось. — На жодній станції не зупиняється.

— Везе, бодай його на той світ отак везли, — озвався дідок, що сидів поруч з Юрком.

— А ви, діду, чого це їдете? В Європу захотілося? — спитав хтось, видно, молодий, і з напівмороку блиснули очі й вималювався білявий чуб.

— Таке, скаже, реп'ях! Європи захотілося. Та нехай вона тобі повіситься, та Європа! Зроду не бачив і бачити не хочу. Так силою ж везуть. Я кажу німчурі: «Куди ж ви гоните мене? Мені ж шістдесят скоро стукне». А він: «Моцний ще, моцний!» А щоб тобі чорта моцного в печінку, ідоле проклятий.