Зорі падають в серпні
Шрифт:
У кімнаті було тихо. Певне, всіх здивувала сміливість Юрка, бо Оси всі боялися. Юрко роздягнувся і швиденько забрався під ковдру. Сподіваючись, що Оса ще полізе в бійку, він не зводив з нього очей. Але той підвівся і пішов на своє місце.
— Я ось тобі дам завтра! — погрожував він, але Юрко тільки посміхнувся в темряві.
Ранком наступного дня Муратов вчасно заправив постіль, і фрейлен Бірке на цей раз не чіпала його.
— Щоб ти знав, Муратов, — говорила вона йому, — раз до тебе звертається вихователь, відповідай негайно.
— Так хай усі скажуть, хто зрізав гілку.
— Мовчи, і слухай, і запам'ятай раз
— Зрозумів.
— А тепер, Оса, віддай Муратову його ножик.
— Навіщо? — спитав рудий.
— А навіщо ти в нього забрав учора? Він одсидів за тебе в карцері, а ти поверни йому ножик. І швидко, в мене немає часу з тобою розмовляти.
Оса віддав Муратову ножик, але з того дня вони билися де тільки можна було, і слабіший Юрко завжди починав бійку першим. Так, за традицією інтернату, він одержав кличку «Шакал». Зате рудому не поступився жодним кроком.
Взагалі Юркові важко було звикати до нової обстановки: в інтернаті цінувалось усе те, що вдома і в школі вважалось паскудним. Обов'язком кожного тут було доносити на свого товариша, хитрувати, викручуватись із скрутного становища, хоча б за рахунок невинного учня. Чесне зізнання кари не пом'якшувало, навпаки, погіршувало її.
Серед усього цього незрозумілого і чужого світу хлопець з нетерпінням чекав приходу батька. Він сподівався побачитися з ним в неділю, але неділя минула, а в інтернат ніхто не приходив.
На другу неділю, коли швейцар вигукнув його прізвище, Юрко кинувся в прохідну мов ошпарений. Але там стояли Олекса Петрович Юрський і Борсуков. Вони були одягнені в смішні сірі костюми з ковдр і в кумедні черевики на дерев'яній підошві.
Олекса Петрович витягнув із кишені пакуночок і подав Юркові.
— На, це тобі гостинці від французів. Вони від Червоного хреста щонеділі допомогу одержують. Там хліб з маслечком, з мармеладом. — Олекса Петрович метушився, говорив багато і ні разу не підвів очей на Юрка. Борсуков мовчав.
— А де ж мій татко? — спитав з тривогою хлопець. — Чого він не прийшов?
— Тут справа така, — почав Олекса Петрович. — Ми його не діждались. Розумієш?
— Звідки не діждались? — спитав Юрко, нетерпляче переступивши з ноги на ногу і не зводячи очей з Олекси Петровича. — Що з ним трапилось?
— Ну, одним словом, його повезли в інший табір, — Олекса Петрович потирав руки, торкався Юркового плеча, починав щось говорити і на півслові обривав.
Юрко запитливо глянув на Борсукова. Той кашлянув і сказав, дивлячись собі під ноги:
— Ти, Юрко, не сумуй. Ми будемо їздити до тебе. Хлопець раптом повернувся і пішов геть, піднявши вгору худі плечі й широко розставивши лікті.
— Юро, куди ж ти? — гукнув Борсуков, але голос його обірвався, і він махнув рукою. — Будь ти прокляте, отаке життя! Ходімо! — сказав він з серцем.
Вони справді не діждались старшого Муратова. Він затримався в бані щось надовго. Майже всі люди з їхньої групи помилися вже, от-от мали вийти й останні,
а Муратова все не було й не було. Олекса Петрович наважився навіть викликати перекладача і про щось з ним довгенько розмовляв німецькою мовою. Перекладач розводив руками, крутив головою, мовляв, нічого зробити не можу — і всміхався до Олекси Петровича. Але вертався від нього Юрський схвильованим, розгубленим. Він наче шукав когось очима.— Та як же це так? — говорив він, опускаючись на лаву. — Кажуть одне, а роблять друге. Табір!
— Який табір? Концентраційний? — спитав хтось.
— Що? Муратова в концентраційний табір? — спитав Борсуков і пошепки додав: — Хтось, мабуть, доніс на нього.
— Е, вони все знають, — Олекса Петрович задумався і наче сам до себе сказав — Табір! Легко сказати — табір!
Він говорив» з обуренням, немов про якесь прикре непорозуміння.
Вхідні двері відчинились, і до приміщення зайшли два есесівці. Доки вони входили, крізь розчинені двері Борсуков помітив чорну машину, що стояла біля самого під'їзду. «За Муратовим», подумав він. І дійсно, через п'ять хвилин есесівці вийшли, тримаючи Муратова за руки. В страшній мовчанці вони пройшли кімнату, а перекладач, випередивши їх, одчинив вихідні двері.
— Одну секунду, — спокійно сказав. Муратов до есесівців і, зупинившись, обернувся, шукаючи когось очима. Побачивши Олексу Петровича, він наче підбадьорився, вираз блідого обличчя якось потеплішав, і навіть посмішка, болісна посмішка, наче у тяжко хворої людини, торкнулася його губ.
— Юрка не забувайте, Олексо Петровичу! — і він сказав адресу інтернату.
— Ну, льос! — визвірилися на нього есесівці і ступили за поріг. Двері зачинилися, і Муратов пропав за ними назавжди.
Коли перекладач, випровадивши есесівців з Муратовим, повертався, Олекса Петрович підвівся йому назустріч і щось швидко заговорив німецькою мовою. Перекладач всміхався, розводив руками, а Юрський в чомусь настирливо його переконував, хапав за рукав. Зрештою, перекладач насупився і, сказавши щось Олексі Петровичу, швидко пішов до внутрішніх дверей. Юрський кинувся за ним; в нього по-старечому підгиналися ноги, коли він біг за довготелесим перекладачем, і взагалі вигляд був жалюгідний. Але перекладач не озирнувся. Лише коли Юрський ступив за поріг, він гаркнув: «Раус!» [4] — і Олекса Петрович вилетів з кімнати як ошпарений.
— І на чорта він вам здався? — розсердився Борсуков. — Хіба вони що-небудь скажуть?
Олекса Петрович мовчав, наче не чув його голосу.
Розділ третій
МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ
Весь день у ту неділю Юрко тинявся по подвір'ю як неприкаяний. Батька немає, мами немає, кому ж пожалієшся, що вже третій день болить голова, що в ушах дзвенить, а в роті так противно, наче смокчеш іржаве залізо. Так, немає вже й батька. Очевидно, німці дізналися, що він партизан. Хтось із своїх його зрадив, і тепер Юрко ніколи не побачить його карих усміхнених очей, не почує рідного голосу. Лишився він один-однісінький на цій чужині. Наче якась велика хмара впала йому на голову і висить та й висить чи не з самої отієї ночі, коли прийшов тато. Така коротка радість і такі страшні муки!