Зорі падають в серпні

— Рація ось, — Кенгуру вийняв з кишені ескіз на листку з блокнота. — Коли все заспокоїться, приїдеш в Садовськ, вірніше до Садовська, і отут, біля озер, на оцьому мисочку, знайдеш її в піску в метрі від дерну.

Там пакільця я забив. Вона зарита на глибині тридцяти-сорока сантиметрів в гумовому чохлі.

— Ясно. От тепер можеш летіти під усі чотири вітри. Давай я тебе до якоїсь станційки глухенької довезу! Все-таки ти цього заслуговуєш. Але треба визначити, де ми зараз знаходимось.

Кенгуру вийняв з кишені карту на тонкому лощеному папері, довго розглядав її, нагнувшись і світячи собі потайним ліхтарем.

— Чорт знає що! Найближче від нас — Нове Городище.

— Так поїхали туди! Це ж чудово!

— А з машиною ж як? Вона тебе видасть з головою.

Шакал помовчав.

— Де ми зараз? — спитав він спокійно.

— Кілометрів тридцять п'ять — сорок від Городища. Машину треба кидати тут. І взагалі Краб настоював не їхати в Нове Городище в тому випадку, якщо нас засічуть. Адже саме там нас можуть чекати.

— Ну, це ще ми побачимо. А поки що будемо їхати машиною.

Розділ четвертий ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО ДНІПРА

1

У серпні дороги на півдні України, великі й малі, роз'їжджені підводами й автомашинами так, що пилу на них по коліна. Вдень і вночі йдуть по них машини на елеватори, на пункти «Заготзерно», везуть і везуть пшеницю. На такій дорозі годі шукати сліду однієї машини, він губиться, як голка в скирті сіна. Мотоцикли і ГАЗ-69 майора Дорофєєва гасали цілу ніч, освічуючи дороги, але ніяких слідів не знайшли. Ніч скрила втікачів, і треба було дочекатися дня, щоб машина з пізнавальними знаками ЧС-05–89 була десь виявлена.

Стомлені й злі, поверталися, з цієї марної поїздки майор Дорофєєв і лейтенант Дениско.

Дениско був блідий. Куля зачепила йому шию, і хоч крові вийшло небагато, однак рана пекла, і зараз у нього було таке відчуття, наче туди приклали шматок розпеченого заліза.

Майор сидів поруч з шофером і всю дорогу мовчав. Коли під'їздили до Садовська, він заклопотано оглянувся на Дениска.

— Що, лейтенанте? Як почуваєш себе?

— Пусте, — махнув рукою лейтенант. — Заживе, як на собаці.

На його загорілій шиї білосніжний бинт був зайвим — так і хотілося здерти його і викинути геть.

— Тут злість бере, що випустили… А тепер… Шукай вітра в полі.

— Знайдемо, — впевнено сказав майор, але Дениска це мало заспокоїло.

Проти тополевої алеї майор наказав спинити машину.

— Піду до моря. А ви, лейтенанте, їдьте до лікарні.

— Ні, я теж піду. У лікарню встигну, не така це вже рана.

Вони вийшли на берег. Сонце тільки-тільки зійшло і поклало на дзеркальну гладінь води перші бузкові промені. Легкі, прозорі випари не заховують далечини, і острів синіє близько-близько. Він наче піднявся з води, став вищим. Ні вітер не дихне, ні хвилька, потривожена ним, не заплюскотить, ні листки на дереві не ворухнуться, і тільки перші купальники ліниво походжають берегом та все вище піднімається радісне сонце.

Тихо, мирно, лагідно — наче не стріляли в лейтенанта на дорозі, наче вночі не висадився отут ворог з далекого берега. Ніяких слідів ні на піску, ні в заростях туї, з яких вийшла Галина Михайлівна в легкому сарафані і попрямувала до грибка неквапливою ходою.

Сарафан був блакитний, з сірими великими квітами по полю. Галина Михайлівна була пов'язана такою ж самісінькою хусточкою, ніби й недбало, але так, щоб волосся не мокло при купанні. Вона була привабливою, знала про це і, як усі жінки, намагалася підкреслити цю привабливість навіть ходою, ступаючи ліниво і пругко, кокетливо вигинаючи тонку талію.

— Знайома Полікарпова, — показав їй вслід очима лейтенант.

— Дуже добре, — майор глянув на неї й собі, але одразу ж повернувся в протилежний бік. — Він отут жив?

— Так точно.

Малесенька біла хатка виглядала з-під яворів хитро і насторожено. Лейтенант оглянувся на неї і сказав:,

— Можливо, залишилися речі Полікарпова. Треба оглянути.

— Та це, як я бачу, ворона стріляна. Навряд чи лишив щось по собі. Але послати за речами треба. І от що, лейтенанте, попросіть зараз до мене вашу спільну знайому, — сказав майор і, поглянувши на годинник, попрямував на заставу.

— Слухаю, — сказав йому вслід лейтенант і пішов до грибка, де роздягалась Галина Михайлівна.

— Одну хвилинку, будь ласка, Галино Михайлівно, одну хвилинку, — попросив лейтенант здаля і, підійшовши, стомлено опустився на лаву, поруч з її китайським зонтом, блакитним сарафаном і модною сумкою.

Нажаханими очима вона глянула на нього і зойкнула, склавши долоні перед грудьми.

— Боже, вас поранено! Що трапилось, скажіть? Що це за стрілянина, що це за катер цілу ніч? Де Сергій Гнатович?

Лейтенант мовчки подав їй зонт, сам узяв її чималу сумку і посміхнувся.

— Прошу вас одягнутися і піти зі мною в одну установу. На хвилинку.

— В яку установу? — злякалася Галина Михайлівна, натягуючи сарафан.

Лейтенант обережно взяв її під руку і тихо сказав:

— На нас звертають увагу, ходімте.

Вона, підкоряючись і його сильній руці, і оцьому стриманому шепотові, пішла, нічого не розуміючи.

— Але хто ви? — спитала вона вже в алеї.

— Я — прикордонник, лейтенант Дениско.

Галина Михайлівна зупинилася як вкопана.

— А Полікарпов?.. Він, він…

— Так, це він стріляв у мене. Але ходімте.

— Боже, що ж це буде, що ж буде…

— Не хвилюйтесь, нам потрібні тільки деякі відомості.

Майор Дорофєєв, коли вони зайшли, підвівся назустріч Галині Михайлівні, привітався з нею, назвавши себе.

— Сідайте, — запросив він їй.

Галина Михайлівна сіла і розплакалась.

— Скажу вам відверто, — сказав майор Дорофєєв, — що нічого засуджуючого поки що у вашій поведінці ми не вбачаємо, тому прошу вас не хвилюватися. Ми прекрасно знаємо, хто ви, ви тепер знаєте, з ким розмовляєте, тому не будемо гаяти часу.

— Це нерви, вибачте, — всміхнулася крізь сльози Галина Михайлівна.

— Так от, розкажіть все, що вам говорив про себе Полікарпов. Отак, не хвилюючись, пригадайте і розкажіть. Стенограф вам знайомий, — посміхнувся майор, кивнувши на Дениска, що приладнався за боковим столиком писати.