Зорі падають в серпні

Муратов нехотя простягнув фотографію Анатолієві, пильно глянув на нього, відчуваючи до цього хлопця дивний інтерес.

— Батько живий? — спитав він для чогось.

— Нема в мене батька, — сказав Анатолій і зітхнув, — загинув на фронті.

— І в мене немає батька, — все так же пильно дивлячись на Анатолія, сказав Муратов. — І матері теж немає…

Він підійшов до свого ліжка і сів, відчуваючи бажання лягти. Ця подібність біографії якось одразу зблизила його з Анатолієм. Хотілося ще поговорити з ним про сім'ю, про життя, і Юрій сказав:

— Немає… В концтаборі загинув.

— В концтаборі? А чого в концтаборі?

— Він був партизаном. Ну і видали його…

В цей час у коридорі почулися гучні квапливі кроки.

— Василь іде, — пошепки сказав Анатолій і підморгнув.

— А як ви знаєте? — спитав Муратов.

— Я його кроки завжди впізнаю, він… — але Ференчук не встиг закінчити фразу, і Юрій так і не дізнався, чому саме впізнає Анатолій Василеві кроки. Двері рвучко відчинилися, і на порозі з'явився веселий циганкуватий хлопець. Про його веселу вдачу говорили не лише чорні іскристі очі і відкрите усміхнене обличчя. Про це говорили кучері, що густо вибивалися з-під маленької сірої кепочки, сама кепка, збита набакир так одчайдушно, що незрозуміло було, яким чудом вона тримається на цій кудлатій голові, і навіть хромові невеличкі чобітки, халяви яких, зібрані в крикливі гармошки, здається, здатні були якщо не заграти, то засміятися. Він театрально викинув руку і продекламував: «Привет тебе…», але, помітивши Муратова, обірвав декламацію, церемонно відтягнув у боки свій матроський кльош, зробив жіночий кніксен, прогугнявив: «Пардон» і з запитливим виразом на обличчі повернувся до Ференчука.

— Це наш новий товариш, — сказав йому Анатолій.

— Ага! — Василь зробив кілька кроків, вийшов на середину кімнати і на весь голос, точнісінько так, як конферансьє в естрадних концертах, оголосив — До кімнати зайшов Василь, — і ще гучніше — Гавриш! — він вклонився Муратову, як кланяються публіці, і, всміхнувшись, подав руку.

— Здорово! — сказав Муратов без видимого ентузіазму.

— Це наш самодіяльний Тарапунька, — зауважив Анатолій.

— Труджусь, труджусь і ніяк навіть на Штепселя не витягну. А до Тарапуньки, — він безнадійно махнув рукою, — куди твоє діло!

— Давайте вечеряти, — запропонував Анатолій.

— Давайте, давайте, — Василь підсунув стільця. — Сідай! — наказав він Муратову і, вминаючи хліб з салом і помідорами, спитав — Де будеш працювати? На якій машині?

— Ще не знаю. Завтра ранком одержу призначення.

— Гляди, щоб те призначення не вимотало тобі душу. Як дасть Трощенко драндулет, що його волами доведеться заводити, то матимеш призначення.

— А що? І такі є?

— Різні бувають, — знизав Василь плечима. Повечерявши, Муратов спитав хлопців, чи не знають вони інженера Лепетову.

— Як же, знаємо, — сказав Василь, розчісуючи перед дзеркалом свою шевелюру. — А в тебе що? Амури з нею? Вона дівчина нічого собі!

— Та ні, мати їй передала дещо, треба віднести.

— А може, в кіно підемо? — запропонував Анатолій.

— Не хочеться. Я стомився. Сьогодні відпочиватиму. От тільки однесу оце Лепетовій. — Юрій взяв пакунок під руку. — Ви покажете, де вона живе?

— Аякже! Це поряд з клубом. На сусідній вулиці.

Але дівчини дома не було. Юрій, погулявши трохи, походив по вулицях, зайшов знову. Лепетова ще не приходила. Він пішов у гуртожиток, роздягся і ліг спати.

І вперше за стільки років йому думалося про батька, про матір, про своє далеке дитинство. Думалося з якимсь сумом, з якоюсь тихою печаллю, наче все це можна було повернути, а він не спромігся цього зробити.

А вночі йому снився Дракон, батьки Ференчука, дружина Хертвіга і Олекса Петрович — і все це мішалось з живими людьми, серед яких були мисливці й прикордонники, а Трощенко вибивав свою люльку об Хеллову спину, говорив голосом доктора філософії: «Людина людині — вовк!», підморгував до Юрія і реготав.

2

Надія Лепетова повернулася з роботи пізно: затрималась на комсомольських зборах. Сусідка постукала і зайшла до неї, коли Надя вечеряла.

— Добрий вечір, Надіє Григорівно! — привіталась вона. — Я зайшла вам сказати, що вже разів два приходив якийсь хлопець, питав вас.

— Мене? Хто ж він?

— Не знаю, він себе не називав. Одягнений у форму без погонів, мабуть, демобілізувався недавно.

— Що ж він говорив?

— А нічого. Спитає вас та й піде.

— Дивно… — протягла Надя і задумалася. — Може, Сашко наш демобілізувався? От було б добре!

— Та ні, ваш брат не може бути таким чорним, як цей.

Хто це міг бути, Надя так і не могла придумати. Ранком її розбудив легкий стукіт у вікно. Прокинувшись, вона одразу ж згадала про вчорашнього незнайомця і, накинувши халат, вийшла в сіни.

На порозі стояв красивий, смаглявий юнак в солдатській формі. Він дивився на Надю суворо, пильно, наче щось хотів прочитати на її обличчі.

— Ви Надя Лепетова? — спитав він.

— Так, це я, але…

— Я вам привіз від матері ось оце, — він подав Наді пакунок.

— Але хто ви такий? — спитала Надя'.

— Я? Юрій Муратов, — він виструнчився перед дівчиною, клацнув закаблуками. І тільки тепер, десь у куточках губ, промайнула на його обличчі ледь примітна посмішка.

— Ну, от ми й познайомились, — сказала Надя. — Може, зайдете до кімнати?

— Ні-ні! По-перше, мені на роботу пора, а по-друге, ранком у дівочу світлицю не… положено, — він ледь зніяковів, але на Надю дивився все так же насторожено.

— Ну, то спасибі ж вам, — щиро сказала Надя і простягла йому руку.

Муратов злегка потиснув її і обережно відпустив, наче боявся, що Надина рука може зламатися.

— А як ви…

— Як я потрапив до вас?

— Ага! Може, від нашого Сашка?

— Та ні. Я доплив катером до вашого села, а далі він не йшов. Ну, люди порадили машиною добиратися до Нового Городища. Я й зайшов у ваш двір спитати, де саме можна сісти на машину. Так і познайомився з вашою мамою. — Муратов глянув на годинник і заспішив. — Пробачте, я мушу йти.

— До побачення. Спасибі вам. Та заходьте ж якось.

— Добре! — вже з вулиці гукнув Муратов, кивнув Наді на прощання і швидко пішов на роботу.

Коли він прийшов у гараж, там уже гули машини, синій дим стелився по широкому подвір'ю, плавав понад самою землею.

Завгар Трощенко стояв посеред двору з паперами в руках, роздавав шоферам путівки, гукав щось тим, що виїжджали з двору, і шофери, висунувшись, з кабіни, дослухалися до його слів і кивали головами. Поряд з Трощенком стояв Василь Гавриш і в чомусь його палко переконував. Трощенко сердився, насуплював брови і говорив: