Зоряний Корсар

— Я про це вже думав.

— Серйозно?

— Так.

— Це чудово! Тоді ви зможете написати розповіді про новітнього Шерлока. Бо сучасні детективи нецікаві. Поверхово, без психології.

— Треба ж мати талант.

— А ви пробували?

— Вірші. А прозу — ні.

— Я теж вірші пишу, — призналася Галя. — Тільки нікому не читаю.

— Чому?

— Нема подруг. Хіба своїй бабусі, так їй нецікаво. Недавно написала великого вірша.

— Про що?

— Про любов, — зітхнула Галя.

— Прочитайте мені? — попросив Григір,

— Спочатку ви мені.

— Гаразд. Тільки який з мене поет? Так, графоманство.

— Все’дно. Важлива не форма, а зміст. Коли читають друзям, все звучить інакше, ніж зі сцени.

— Це правда. Тільки де ж читати? Прямо на вулиці?

— Можна й на вулиці, — сказала вона. — Звернемо вбік, праворуч. Ця вулиця веде до зоопарку. Там тихо.

— Згода. Тільки спочатку зайдемо в кафе. Посидимо, пообідаємо. Я свої примітиви прочитаю вам за столиком, а ви — про любов — на вулиці. Домовилися?

— Домовилися, — ласкаво всміхнулася дівчина.

Вони зайшли до кафе. Сіли за крайнім столиком на відкритій веранді. Підкотилася повненька офіціантка, витягла з кишені блокнот, запитливо глянула на гостей.

— Обідати не буду, — попередила Галя. — Так що-небудь.

— Каву, — сказав Григір, — тістечка, яблука.

Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.

— Мені дивно…

— Що?

— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.

— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.

Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?

Офіціантка принесла каву і тістечка.

— Читайте ж ваші вірші, — сказала вона. Він глянув у блакитні очі.

— Що ж вам читати?

— Що хочете.

— Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі — ритмічна проза. Мініатюри.

— Ми ж домовилися, Григоре…

— Про космічну вітчизну, — сказав хлопець.

— Що це означає? — здивувалася Галя.

— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…

— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.

— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…

Ми не діти Землі, ми посланці небес. Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя, сповнені творчої сили. Свій вогонь віддали первозданній і дикій планеті. Скільки мук і страждань, скільки дивних містерій?! Меркне спогад про рідну країну, частокіл лабіринту все вище, втома павутину плете з ілюзорних туманних видінь. Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками на тривимірній сфері планети. Інколи сняться йому чаруючі сни, закликають летіти у невимірну глибінь! І тоді Гуллівер посилає вві сні міжпланетні ракети, ніби пташок паперових. О смішні і наївні видіння! Прометею! Трусони скелю матерії, до якої тебе прикував нещадний закон, громом обізвися до братів — закутих титанів! Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя. Ми — його діти! Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни? Про її неосяжну красу? Зупиніться, хто юний духом, хто старий духом, — зупиніться і згадайте славне минуле згадайте казкову блакить свого прекрасного царства, де народилися ми, де ми зростали під лагідним поглядом Великої Матері! І вставайте! На світанку вставайте, — молоді й сильні, відважні й непохитні! Умийтеся сонячними променями і починайте нове життя! І починайте нове життя у невимірності волі, бо земне існування твоє, Гуллівер, — то лише мить сновидіння…

— Дуже цікаво, — сказала дівчина.

— Справді? — зрадів Бова.

— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…

— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?

— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.

— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.

— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.

— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

— Про яке ребро?

— Адамове ребро. Ось послухайте…

Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив. Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов одвічна, глибини мук і втіх! Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв. Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук із саду полум’яного Пізнання. Прийди, прийди, о господи, бери у мене ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!

Галя сміялася.

— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.

— Та це ж символічно, — захищався Григір.

— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.

— Ого! Ви суворий критик.

— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.

— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.

— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.

— Чому?

— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.

— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…

— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.

— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про рибалку.

Усі рибалки ловлять рибу вдень. А мій товариш — ні. Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі, він вудлище бере і поспішає до озера. Зірки вгорі. Зірки внизу. Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі. Вітрила верб шумлять тривожно, несуть, несуть незримий човник удалечінь. Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка, лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на волосінь прозору. Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним. Чого чекає він? Кого? Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку, задумливо вертається додому. Надвечір знову — безнадійний лов. А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово? А може… Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами. Вітрила верб шумлять тривожно…