Зоряний Корсар
Шрифт:
— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…
— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?
— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…
— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?
— По-моєму, це завжди було і є.
— Що?
— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?
—
— Це й справді поетично. Ви могли б написати…
— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…
— І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…
У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:
— Зорі, зорі — далекії зорі, Що ви знаєте, зорі, про землю мою? Що ви знаєте, ясні, Про Єву казкову, Що Адама любила У правічнім раю? Чи на ваших планетах Теж едеми розквітли? Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра? Чи для вас, мої зорі, Променисті і світлі, Теж настала жорстокої кари пора? І підступний Єгова Проклинає Адама, І на Авеля палицю Каїн здійма… Зупиніте їх, зорі, Доки ніч не настала, Доки в вашому світі Смерті нема! Може, люди — то більше, Ніж сонця променисті, Може, серце — то ширше, Ніж галактик рої. Бо як серце вмирає — Умирає безмірність. Як згасають зіниці — То немає її… Люди, чуєте, люди! Зупиніться на хвилю, Спалахніте серцями, Ваших променів ждуть. Не проходьте, мов тіні, Метеорами в безвість, Хай на темному небі Нові зорі зійдуть! Бо як сонце згасає, То інше засяє, Бо як гине планета — інша в путь вируша! Бо всі атоми схожі один на одного, І лише у людини Неповторна душа…— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.
— Що?
— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!
— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.
— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…
Галя опустила погляд. Мовчала.
Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.— Григоре, не треба. Я не бажаю химер.
— Я не буду, Галю. Але знайте…
— Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?
— Я теж не був.
— Поглянемо?
— Гаразд, — зітхнув хлопець.
Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу…
Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.
— Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!
Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.
— Ходімо, — прошепотіла дівчина.
— Що?
— Я кажу, ходімо. Мені погано.
— Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.
Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима.
— Еволюція, — сказала вона.
— Що? — Не збагнув хлопець.
— Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.
— Проба…
— Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?
— Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років формується нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп.
— Ви гадаєте?
— А що ж — бог? — скептично запитав Григір.
— Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.
— Тоді хто ж?
— Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.
— Де ж вони?
— Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…
— Не розумію.
— Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.
— Чому?