Зруйновані зорі

— Ввімкнення ґенератора, — скомандувала я.

— Є ввімкнення, мем! — відрапортував Валько. — Ґенератор працює в холостому режимі. Розрахункова потужність при вході в канал — півтора теравата. Рекомендую підвищити до двох.

— Рекомендація приймається. Повна готовність до запуску імпульсного випромінювача.

— Випромінювач до роботи готовий.

За один мільйон двісті тисяч кілометрів від першого каналу я послала вперед резонансний імпульс. Через шість секунд прямо за курсом спалахнула блакитна зірочка. Комп’ютерний розрахунок свідчив, що жодних маневрів робити не потрібно — корабель має пройти точно по центру щойно відкритої горловини.

— Оце так здорово! — не втримавшись, вигукнула я. — Нам просто казково пощастило.

— У Вейдерової віртуальності, — зауважив Олег, — канали завжди відкривалися в точці інтерференції.

— Ну, це дурниці, — сказала я. — А ти ще казав: ніяких поблажок, усе як у реальності…

— Рашель! — сердито прикрикнув на мене Валько. — Годі базікати, глянь на екран, роззяво!

Я знов зосередилася на тактичному дисплеї. До входу в канал залишалося сімдесят секунд. Далі йшли його астрофізичні характеристики — довжина (ого! майже одинадцять кілопарсеків) і координати точки виходу. А також попередження: „Увага, система відсутня в Універсальному Каталозі. Місце розташування — зовнішній обід Ґалактичного Ядра. Небезпека четвертого ступеня.“

— Прокляття! — вилаялася я.

Четвертий ступінь небезпеки не обіцяв особливих неприємностей, але я вирішила не ризикувати й коротким поштовхом бічних двигунів трохи відхилила корабель від курсу, щоб оминути цей канал.

— От халепа! А все так вдало складалося…

Я надіслала вперед черговий імпульс до наступного каналу. І знову блакитне сяйво виникло прямо за курсом.

— Дві випадковості — уже закономірність, — приголомшено промимрила я. — Схоже, твій Вейдер нічого не спрощував.

— А я що казав! — вагомо озвався Олег.

— Ну-ну! З таким випромінювачем прорив крізь блоковану дром-зону стає справою не пілотської майстерності, а лише потужності двигунів — що швидше, то краще…

Цього разу параметри каналу були нормальні: довжина — трохи більше тисячі шестисот парсеків, місце виходу — подвійна зоря USCG 253-317846-581, недосліджена, ймовірно, без планет, власна назва відсутня.

— П’ятдесят п’ять секунд до входу в канал, — мовила я.

— Ґенератор працює нормально, — відповів Валько. Потім суворо додав: — Рашель, де були твої очі, коли ти прокладала курс? Якого біса тебе понесло до Ядра?

— Четвертий ступінь — це не страшно, — виправдовувалася я. — Лише високий рівень радіації… І взагалі, я нічого не розумію. На карті дром-зони той канал був позначений як недосліджений. Цей, до речі, також.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Я ж не сліпа. Ось, сам подивися… — Я почала було проводити маніпуляції на консолі, але зупинилася. — Ні, потім. Десять секунд до входу в канал… П’ять секунд… Є!

За передньою стіною рубки всіма барвами веселки запалав гіперпростір. Валько доповів:

— Резонансний ґенератор вийшов на робочу потужність дві цілих і сім сотих теравати. Розрахунковий час гіперпереходу за об’єктивним ґалактичним часом — дві години сорок три хвилини і тридцять одна секунда. За власним бортовим — стандартний півторадобовий інтервал… А тепер зачекай трохи. Зараз я дещо перевірю.

Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла, і не відривав погляду від оглядової стіни. Він насолоджувався першими хвилинами першого в своєму житті польоту крізь гіперпростір.

Я не стала відволікати його й вивела на екран потрібну ділянку карти дром-зони. Так, справді — обидва канали були позначені на ній як недосліджені. А комп’ютер видав повідомлення: „Додано два досліджені канали. Обновити схему?“

Хай мені чорт! Невже?…

Зліва, у кріслі зв’язківця, заворушився Валько. Розплющивши очі, він від’єднав від свого імпланта роз’єм і повернувся до мене. Його погляд був розгублений і винуватий.

— Я дурень, Рашель. Тупак. Це ж треба, не додумався перевірити детектор каналів…

— А він, — підхопила я, — вдосконаленої конструкції. Сканує канали не лише першого, а й другого роду.

— Угу. Вже багато століть вважалося безсумнівним фактом, що апріорі неможливо визначити, куди вони ведуть. А тут на тобі — виявляється, що можливо. Тепер ясно, звідки з’явилося так багато нових досліджених каналів, до того ж дуже зручно розташованих. Проте нашим завжди вистачало обережності не афішувати це відкриття. Наприклад, ми летіли на Новоросію шість із гаком діб за бортовим часом, хоча могли потрапити туди за допомогою одного-єдиного затяжного стрибка… І ще. Ти уявляєш, що це означає? Таким чином ми можемо подорожувати до сусідніх ґалактик, перестрибуючи від однієї блукаючої у міжґалактичному просторі зорі до іншої.

„Чистісінька правда,“ — подумала я. — „Так і є. Для цього не потрібні ніякі канали третього роду…“

30

З каналом, який я вибрала для втечі, нам не надто пощастило. Він вів у пустельний, невивчений реґіон на зовнішньому вигині Рукава Стрільця. Тут не було жодної зорі, що відповідала критерієві Лопеса — Слуцького, отже, не було придатних до життя планет, також тут не знайшлося жодних цікавих для астрофізики аномалій, тому протягом усієї історії освоєння Ґалактики цю ділянку оминали своєю увагою як наукові експедиції, так і пошукові ґрупи.

Згідно з картами, що були в пам’яті бортового комп’ютера, найближчий досліджений канал другого роду знаходився за тисячу з гаком парсеків, і найкоротший шлях до нього пролягав через дев’яносто три системи. Навіть якщо ми з Олегом керуватимемо кораблем у дві зміни, по дванадцять годин на добу, то все одно раніше ніж за дев’ять днів до каналу не дістанемося.

Але й на цьому все не закінчувалося. Той канал вів у середину Рукава Лебедя і виходив за вісімдесят парсеків від іншого дослідженого каналу, через який можна було потрапити в Кластер Дачжао, а вже звідти — до основи Шпори Оріона, найвивченішого з усіх реґіонів Ґалактики. Там був досить багатий вибір подальших маршрутів, але в будь-якому разі нам довелося б витратити на політ до Терри-Ґаллії не менше двох тижнів об’єктивного часу.

Якби ми мали у своєму розпорядженні звичайний корабель, у нас не залишалося б іншого вибору, як скористатися цим шляхом. Проте крейсер „Нахімов“ було оснащено вдосконаленим детектором каналів, і це дозволяло нам набагато швидше дістатися до мети — Терри-Ґаллії.

Після виходу з затяжного стрибка ми, маневруючи виключно на ґравітаційному рушії, який не залишав за кораблем іонного сліду, здійснили кілька хаотичних стрибків до сусідніх зірок, щоб остаточно убезпечити себе від можливого переслідування. Біля безіменного блакитного гіганта з десятком планет, позбавлених найменших ознак життя, ми припинили втечу й запустили проґраму сканування дром-зони.

Детектор „Нахімова“ сканував канали досить швидко — майже півтори сотні на секунду, але з урахуванням загальної кількості каналів другого роду виходило, що для дослідження всієї дром-зони знадобиться аж двадцять чотири роки. Ще на самому початку стрибка вирахувавши цю цифру, я засмутилася й вирішила, що з нашого задуму нічого не вийде. Проте Валько швидко мене заспокоїв:

— Поворуши своїми звивинами, Рашель. Ти розумна дівчина, але тобі явно бракує системності мислення. Ти піддалася магії великих чисел, вони приголомшили тебе, і ти втратила здатність до елементарного аналізу. Нам же не потрібні координати всіх каналів, правда? Нам навіть не потрібен якийсь конкретний канал. Усе, що ми шукаємо, це бодай один канал, що виходить неподалік Дельти Октанта. Скажімо, у радіусі двохсот парсеків. Годиться? Тоді порахуємо, що з цього приводу каже статистика. А каже вона наступне: у середньому одна з мільйона дев’ятисот двадцяти тисяч взятих навмання зірок має знаходитися в позначеному нами районі. Ну а скільки часу знадобиться детектору, щоб просканувати ці два мільйони каналів? Якісь там три години сорок хвилин. Дрібниці, погодься. А якщо взяти всі зорі Сектору Один, то взагалі жодних проблем — детектор знаходитиме канали в середньому через кожні півтори хвилини.