Зруйновані зорі

— Сер, я… я мушу подати у відставку.

— Так, я розумію.

— Ви не заперечуєте?

— Не заперечую. Втім, я не певен, що маю право прийняти твою відставку, але… гаразд, це вже мої проблеми. Бажаю тобі щастя, дівчинко. Мені було приємно працювати з тобою.

— Мені також, сер. Дякую за все. — Естер підійшла до Павла і взяла його за руку. — Ну, мені час… Тільки не треба знову відраджувати. Я мушу.

Павло мовчки обійняв її. Естер поклала голову на його плече, а він ніжно гладив її розкішне руде волосся. Видовище було таким зворушливим, що мені стало ніяково.

Нарешті Естер вивільнилася з обіймів свого царственого нареченого і, пристрасно прошепотівши: „Я повернуся, обов’язково…“ — вибігла з кают-компанії. Павло провів її довгим поглядом і сумно промовив:

— Я не хотів її відпускати, але не міг не відпустити. Вона б ніколи мені цього не пробачила.

— Ваша величносте… — почав був я, але він перебив мене:

— Просто Павло.

— Добре, Павле. Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

— Я теж на це сподіваюся, коммодоре. Але в будь-якому разі вибору не маю. Однак не вважайте мене маріонеткою в руках Вейдерової компанії. Тиждень тому, після викрадення батька, вони відкрили мені свої карти, і я відразу погодився з ними. Я злий на них, що вони так довго мали мене за дурня. Дуже злий, проте зараз, коли вирішується доля моєї країни, не час для дріб’язкових образ.

— Але до чого ці дитячі ігри? — запитала Анн-Марі. — Що за вперте бажання — звільнити планету силами одних підлітків?

— А хто ще це зробить? Чотири роки тому ви намагалися, але не змогли. Або не схотіли. Наші ж дорослі — це люди, які звикли жити в неволі, серед них багато зрадників, узяти хоча б мого дядька. Ті, кому за двадцять, але ще немає тридцяти, загалом годяться. Але вони страшенні сноби, коли йдеться про їхній вік. Для них ми малолітки, нездатні ні на що серйозне. Подумайте самі, що сталося б, якби три роки тому Вейдер почав збирати орґанізацію не зі школярів, а зі студентів? Насамперед вони спробували б перехопити лідерство, вони не змогли б змиритися, що ними керують п’ятнадцятирічні підлітки. У результаті все закінчилося б розколом, заздрістю, ворожнечею і, як наслідок, викриттям. Ви згодні зі мною?

— Ну… мабуть, — відповіла Анн-Марі, а я промовчав.

— Вейдер мав план, — продовжував Павло, — останньої миті, оце саме зараз, залучити до справи старшокурсників і випускників льотних училищ. Але ми від нього відмовилися. На прикладі уряду та поліції переконалися, що з цього нічого доброго не вийде. Спочатку я призначив на більшість міністерських посад молодих людей, які нещодавно отримали університетські дипломи. Вони лише на кілька років старші від Вейдера, проте поводилися щодо нього вкрай нахабно й зухвало, дарма що він розумніший від усіх них разом узятих. Те ж саме було і в поліції, тож позавчора мені довелося поміняти цих вискочок на старих досвідчених урядовців, які терпиміше ставляться до віку своїх начальників — почасти тому, що визнали їх розум і компетентність, а частково через звичку в усьому коритися государевій волі. А щодо курсантів-льотчиків, то вони, щойно ставши капітанами, відразу уявили б себе бувалими космічними вовками, найкращими, найдосвідченішими бійцями, неперевершеними стратеґами й тактиками, і оспорювали б кожен наказ командирів — на їхню думку, шмаркачів. Тому нехай дорослі б’ються на планеті, а в космосі ми обійдемося без них… До речі, можете не завдавати собі клопоту, пропонуючи Ворушинському допомогу, він однаково її не прийме. — Павло замовк і подивився на годинника. — А зараз я мушу повертатися на планету, за сорок хвилин розпочинається засідання уряду. На решту ваших питань відповість адмірал Ворушинський. Ви зможете знайти його або в головній рубці, або в командному центрі.

— Отже, ми вже не полонені? — запитав я.

— Уже ні. Тепер ви просто гості. Можете вважати себе спостерігачами від вашого Об’єднаного Комітету.

Він рушив до виходу, але Анн-Марі його зупинила.

— Стривайте, Павле. Ви сказали, що засідання уряду починається за сорок хвилин. Як же ви встигнете потрапити на планету?

Юний цар посміхнувся.

— Так, зовсім забув, що ви не в курсі. Вейдер мені казав, що коммодор Матусевич носив на зап’ястку транслятор, але уявлення не мав про його призначення. Річ у тім, панове, що в природі існує таке явище, як ортоґональні трансляції. Вони називаються так тому, що переміщення в просторі відбувається перпендикулярно до осі часу. Тобто миттєво. Іншими словами, це телепортація.

37

У головній рубці Юрія Ворушинського не було. Капітан лінкора, знайомий вже нам Борис Компактов, сказав, що адмірал у командному центрі. Скориставшись тим, що нас ніхто не виганяв, ми трохи походили по рубці, оглядаючи системи керування, аж очманіли від швидкості, з якою корабель мчав до системи, подивувалися кількості бортових запасів дейтерію і були вже геть шоковані його сумарною вогневою потужністю.

— Фантастика! — висловив я своє враження, коли ми з Анн-Марі залишили головну рубку. — Мені ніколи не хотілося командувати великим кораблем. Але якби запропонували такого красеня, я б не встояв.

— А хто б устояв? — знизала плечима Анн-Марі.

У просторому командному центрі, крім Ворушинського, був лише один хлопець у чині старшого лейтенанта, який сидів за пультами зв’язку. Сам Юрій стояв зі стаканом соку посеред приміщення й дивився на величезний, на всю стіну стереоекран із схематичним зображенням дром-зони у вигляді сфери з сіткою координат. Усередині сфери було безладно розкидано близько сотні блакитних цяток — за навіґаційною термінолоґією, опорні канали або канали головного пріоритету. Більше трьох десятків таких каналів були помічені золотим ободами, і від кожного розходилися червоні лінії зі стрілками на кінцях, що явно позначали напрямки ударів. Уважніше придивившись, я помітив, що стрілки поволі рухаються в напрямку до зелених цяток усередині й за межами сфери, якими, найпевніше, були помічені альвійські загороджувальні станції. У верхньому правому кутку екрана йшов відлік часу модельованої атаки — зараз хронометр показував 0 годин 17 хвилин, а секунди миготіли зі швидкістю, яку не сприймало око.

Помітивши нас, Юрій кивнув, мовляв, зачекайте, і віддав команду прискорити прокрутку сценарію. Впродовж кількох хвилин червоні лінії, переломлюючись біля зелених цяток, пронизали зигзагами всю дром-зону. Відлік часу зупинився на показнику 04:56:00.

— Планується бліцкриґ? — поцікавився я.

— Щось на зразок, — відповів Ворушинський. — За проґнозами комп’ютера, в ході битви буде знищено близько вісімдесяти відсотків сил противника, дислокованих у районі дром-зони. Це за умови, звичайно, що альви битимуться до кінця.

— А ваші втрати?

— З урахуванням недосвідченості екіпажів, від сорока до шістдесяти кораблів і нуль людей особового складу. Але це в ідеалі. На жаль, лише в ідеалі.

Ну, припустімо, щодо сорока — шістдесяти кораблів я йому повірив. Бо вже в загальних рисах уявляв, яким потужним захистом вони обладнані, а про озброєння й говорити нічого — за словами Бориса Компактова, електромаґнітні гармати ґарантовано знищували ворога на відстані трьохсот тисяч кілометрів, треба лише точно спрямувати пучок ЕМІ в ціль. Але нульові втрати серед особового складу…

— Якщо гинуть кораблі, — випередила мене Анн-Марі, — то гинуть і екіпажі.

— Це зовсім не обов’язково, фреґат-капітане. Люди можуть катапультуватися.

— Катапультуватися? — здивовано перепитала вона. — У космос?

— Ні, сюди, до нас… Ну, звісно, ви ще не знаєте. Існує таке явище…

— …як ортоґональні трансляції, — підхопив я, миттю все зрозумівши. — Павло нас уже просвітив. Отже, в разі знищення корабля члени команди переправлятимуться на борт лінкора?

— За планом саме так і має бути. Але я боюся, дуже боюся, що деякі хлопці й дівчата, всупереч найсуворішим інструкціям, тягнутимуть до останнього, намагаючись урятувати свої кораблі. А в результаті… — Так і не договоривши, він прибрав з екрана схему дром-зони, а натомість виникла панорама всіяного зорями космосу. — Ви не проти перекусити? Я кажу про справжню їжу, а не про синтетику з харчового автомата. Учора ми призвали на службу учениць кулінарних шкіл. На жаль, при відборі кандидатур наші хлопці більше керувалися зовнішніми даними, ніж оцінками за фахом. Та загалом вони готують непогано.

Отримавши нашу згоду, Ворушинський негайно зв’язався з камбузом і замовив три порції обіду. Поки ми неквапом дійшли до адміральської каюти, там нас уже чекала гарненька дівчина з візком, заставленим різними стравами. Швидко й уміло сервірувавши стіл, вона побажала нам смачного й зникла. Ми заходилися обідати, і невдовзі я переконався, що слова „готують непогано“ — явне применшення кулінарних здібностей школярок. Хоча, можливо, Ворушинський був витонченим гурманом і звик харчуватися всілякими делікатесами, приготовленими за особливими рецептами, проте як на мене їжа була просто смачнюща.