Зруйновані зорі

Нічого відповісти я не встиг, оскільки наступної секунди до кают-компанії забігла Рашель.

— Тату! — радісно вигукнула вона, але тут побачила Дюбарі, різко загальмувала й віддала честь: — Адмірале-фельдмаршале!

— Вільно, мічмане… гм, лейтенанте-командоре. — Він підвівся з крісла, підійшов до неї і зміряв її пильним поглядом. — Ну, і що ви скажете на своє виправдання? Як поясните неявку в штаб?

Усупереч моїм очікуванням, Рашель не стала виправдовуватися.

— Я не маю прийнятних пояснень, адмірале, — просто відповіла вона. — Визнаю, що серйозно завинила, але не шкодую про це. З цього моменту я складаю з себе повноваження капітана трофейного крейсера „Нахімов“, який, за домовленістю з командуванням флоту Новоросії, переходить у власність ВКС Землі. — Тут донька зняла з коміра лейткомівські значки й простягла їх Дюбарі. — Відповідно, я припиняю своє тимчасове перебування в званні лейтенант-командора й повертаюся до постійного мічманського. Хоча, боюся, ненадовго. Накажете подати рапорт про відставку просто зараз чи зачекати до повернення в штаб?

Адмірал узяв значки, глянув на них, потім знову на Рашель.

— А чому ви не посилаєтеся на перший параґраф статуту?

— Бо на нього посилаються всі, кому не ліньки.

— Чистісінька правда. Згідно зі статистикою кожен третій порушник обґрунтовує свої самовільні вчинки саме цим параґрафом. Проте ваш випадок — саме той, коли таке обґрунтування доречне. Ви ж розуміли, що ваше прибуття в штаб автоматично позбавить вас можливості приєднатися до новоросійського флоту й узяти участь у битві?

— Так точно. Мене б не відпустили.

— А тим часом від контр-адмірала Корейко й капітана Кисельова вам було відомо, що в них кожен командир на вагу золота.

— Так.

— Скільки ворожих кораблів знищив ваш крейсер?

Дочка зам’ялася.

— Я не знаю, адмірале. Треба подивитися бортові записи.

— Як це не знаєте? — здивовано звів брови Дюбарі. — Це ж був ваш перший бій як капітана. Невже ви не рахували?

— Спочатку рахувала, але потім збилася.

— Отже, їх було чимало?

— Ну… так.

— Більше сотні?

— Так, більше, — впевнено відповіла донька.

— Більше двохсот?

— Точно не скажу, адмірале. Але можливо.

— І як ви оцінюєте свій внесок у загальну перемогу?

— Я вважаю, моя допомога була не зайвою. Проте флот міг цілком обійтися й без мене.

Дюбарі в задумі пройшовся кімнатою.

— Ну, припустімо, я відправлю вас у відставку. Хоча зазначу, що це не зовсім у моїй компетенції, це справа земного Ґенштабу. Проте припустімо, що я скористаюся своїм правом голови Об’єднаного Комітету. Як ви гадаєте, що буде далі? А станеться от що: присутній тут адмірал Ворушинський негайно запропонує вам вступити на службу до новоросійського флоту як мінімум у званні капітана третього ранґу, а найпевніше, другого.

— Першого, — озвався Юрій. — Я дам їй бриґаду!

— Бачте, вас сватають на бриґадира. Але… — Дюбарі зробив виразну паузу й посварив її пальцем, — нічого у вас не вийде, мадемуазель. Ви залишаєтеся земним мічманом і командиром крейсера „Нахімов“, який усе ще перебуває в оперативному підпорядкуванні Військово-Космічного Флоту Новоросії. Якщо адмірал Ворушинський поставить вас на чолі бриґади, то ви зможете надіти капітанські орли. А поки носіть це, — він повернув їй значки, — лейтенанте-командоре Леблан.

Рашель хвацько козирнула.

— Слухаюся!

Сяючи від гордості, дочка повернула в петлиці лейткомівські значки. Потім кинула на мене жадібний погляд і після певних вагань звернулася до Дюбарі:

— Адмірале-фельдмаршале! Прошу дозволу на нестатутний вчинок у вашій присутності.

Він добродушно всміхнувся.

— Дозволяю.

Тоді Рашель підступила до мене і, не соромлячись сторонніх, міцно мене обійняла.

— Татусю! Я так за тебе хвилювалася…

Епілоґ Нові горизонти

Я неквапно крокувала коридором крейсера „Нахімов“, любовно погладжуючи долонею м’яку оббивку стіни. Вже минуло півроку відтоді, як я вперше ступила на борт цього корабля, але досі була в захваті від нього. І досі могла остаточно повірити, що він мій — всерйоз і надовго.

„Мій, мій, мій,“ — повторювала я подумки як заклинання. — „Ти мій корабель, а я твій капітан, і ніхто нас довіку не розлучить. Амінь!“

У списках особового складу ВКС Землі я значилася лейтенантом (мається на увазі, повним лейтенантом — а junior grade отримала ще після битви за Новоросію), і тепер моє постійне звання було лише на ранґ нижче від посадового. Максимум п’ять років, і ця різниця зникне, але я сподівалася, що так довго чекати не доведеться. Я взагалі не збиралася засиджуватися в лейткомах і мала на те вагомі підстави: по-перше, мій корабель цілком годився на роль бриґадного лідера, а по-друге, сама я не меншою мірою підходила на посаду бриґадира і обіймала її протягом трьох місяців, поки ми з „Нахімовим“ перебували в новоросійському флоті.

Ворушинський дуже неохоче попрощався зі мною, під кінець навіть зробив спробу перекупити, спокушаючи погонами капітана першого ранґу з перспективою швидкого підвищення — щойно в їхніх збройних силах буде запроваджено звання бриґадного адмірала, аналоґа земного коммодора. Проте я зберегла вірність матінці-Землі і, не без жалю змінивши срібні орли в петлицях на позолочене дубове листя, повернулася в Управління Спеціальних Операцій. А втім, я не дуже засмутилася, оскільки розуміла, що на Новоросії була б однією з багатьох молодих та ранніх, зате в земному флоті виявилася наймолодшим капітаном крейсера і наймолодшим лейтенантом-командором — можливо, навіть за всю історію планети. Принаймні я переглянула купу історичних хронік, але нічого схожого не знайшла. Ну, якщо не брати до уваги стародавню книгу „П’ятнадцятирічний капітан“, але там ішлося про морське парусне судно, і, найімовірніше, це була просто вигадка.

Моє повернення в УСО співпало за часом із завершенням активної фази війни — всі населені людьми планети було звільнено і на фронтах настало затишшя. Перемовини не велися: людство ще не було готове домовлятися з чужинцями про мир, та й серед Чужих було дуже мало таких, як альв Григорій Шелестов. До речі, цей волохатик, до якого батько відчуває певну симпатію, в боях за Новоросію не постраждав, він устиг залишити систему Хорса ще до початку битви й благополучно повернувся на Альвію, де, згідно з даними нашої розвідки, продовжує активну політичну діяльність.

За всіма проґнозами, нинішнє перемир’я між людьми й чужинцями не могло затягтися надовго: дедалі гучніше звучали голоси тих, хто вимагав вигнання чужинців з усіх світів, які колись належали людям. Для багатьох, особливо для ґаллійців і землян, це було принципово, і не мало жодного значення, що нас, людей, ще надто мало, аби заселити ці планети.

Проте нинішня малочисельність людства — проблема суто тимчасова. На кожній планеті відразу після звільнення різко зростає народжуваність, і тенденцій до її спаду поки ніде не спостерігалося. Так, наприклад, у Світі Барнарда дітей у віці до семи років уп’ятеро більше, ніж від семи до чотирнадцяти, — і це притому що, навіть перебуваючи під ярмом чужинців, магаваршці не допустили у себе демоґрафічного спаду. Ну а на Новоросії, де в період окупації рідко зустрічалася сім’я, що мала двох або більше дітей, тепер проґнозувався справжнісінький бум: за даними міністерства охорони здоров’я, майже три чверті тамтешніх жінок від двадцяти до сорока років були ваґітні.

Отож за нинішніх темпів приросту населення, який цілком підпадає під визначення демоґрафічного вибуху, новий життєвий простір знадобиться людству зовсім не у віддаленому майбутньому. І війна за цей самий простір буде не просто помстою чужинцям, не просто відновленням історичної справедливості, а далекоглядним політичним актом, розрахованим на перспективу.

Але поки активних бойових дій не велося, тому мій круто наворочений, надшвидкохідний і стовідсотково надійний в експлуатації крейсер тимчасово використовували як круїзне судно для найвисокопоставленіших пасажирів. Уже вдруге раз я здійснювала політ до ґалактики М31 — Туманності Андромеди. Вперше це було місяць тому, коли я везла на ознайомчу екскурсію Раду Міністрів Земної Конфедерації, а зараз на борту „Нахімова“ перебували члени уряду Світу Барнарда на чолі з прем’єр-міністром, колишнім імператором Магаварші Падмою Чандрасекхаром та його донькою, королевою Саті. З нами також летів мій батько, командир Дев’ятої розвідувально-диверсійної бриґади УСО. Зараз він був у відпустці й супроводжував нас як приватна особа, на особисте запрошення Падми.