Звіробій
Шрифт:
Цього разу Гетті, проте, молилась недовго. Коли вона скінчила, човник поплив багато швидше. Та все-таки ні втікачки, ні переслідувачі не налягали на весла щосили, бо розуміли — погоня може бути вельми тривала й виснажлива. Мов два військових кораблі, які готуються до бою, вони, здавалося, бажали спершу випробувати свою швидкість та маневреність, а вже потім розпочинати рішучий наступ. Небавом гурони пересвідчилися, що дівчата вправно орудують веслами й що наздогнати їх буде нелегко.
Спочатку Джудіт повернула до східного берега з підсвідомою думкою, що в крайньому разі вона й Гетті висядуть на суходіл і шукатимуть порятунку в лісі. Та наблизившись до землі, дівчина переконалася, що за нею невідступно стежать ворожі розвідники, й відкинула цей одчайдушний замір. Вона анітрохи не втомилася, тож плекала рожеву надію, що зуміє втекти від переслідувачів. Підбадьорена цією думкою, Джудіт жваво запрацювала веслом, одпливла від прибережних заростей, де вже збиралася була сховатись, і знову скерувала човника на
Індіяни не спромоглися підпливти до дівчат ближче ніж на двісті ярдів, хоч гналися за їхнім човном у хвості, або в кільватері, як кажуть моряки. Проте Джудіт бачила, що відстань між нею і гуронами поволі, але неухильно меншає. Вона була не така дівчина, щоб одразу впасти в розпач. І все-таки в якусь мить їй раптом закортіло піддатися, аби вороги одвели її у свій табір, де, вона знала, мучився в полоні Звіробій. Проте думка, що вона ще зуміє якось прислужитися мисливцеві й допомогти йому здобути волю, примусила її негайно поновити боротьбу. Поглянувши на це незвичайне змагання збоку, ви побачили б, як човник Джудіт рвонув уперед і полетів, мов на крилах, швидко віддаляючись од переслідувачів. Протягом наступних п'яти хвилин гурони остаточно збагнули, що настав момент, коли їм треба напружити всі сили, або ж вони зазнають ганебної поразки від жінки. Розлютований цією принизливою думкою, мускулястий воїн зробив надто різкий рух і поламав весло, котре щойно передав йому товариш. Це й вирішило наслідки змагання. Човен з трьома чоловіками й тільки одним веслом очевидячки не міг наздогнати таких утікачок, як дочки Томаса Гаттера.
— Поглянь-но, Джудіт! — вигукнула Гетті, спостерігши цю пригоду. — Сподіваюсь, тепер ти повіриш у силу молитви. Гурони поламали весло й уже не наздоженуть нас.
— Я ніколи не заперечувала цього, бідолашна Гетті. Іноді на душі мені гірко, й мені хочеться більше молитися за себе та менше думати про свою вроду. Твоя правда, тепер ми врятовані. Треба тільки відплисти трохи на південь і віддихатись.
Так вони й зробили.
Індіянський човен ураз припинив погоню, мов корабель, на якому зненацька впала щогла й він утратив потрібну швидкість. Замість переслідувати човник Джудіт, що пір'їнкою линув на південь, гурони повернули до «замку», де скоро й причалили. Побоюючись, що вороги знайдуть у «замкові» інше весло, дівчата пливли далі й далі. Вони зупинилися тільки тоді, коли впевнились, що гурони лишилися далеко позаду й погоня вже анітрохи їм не страшна. Але дикуни начебто й не збиралися гнатися далі. Десь за годину човен, повен червоношкірих, залишив «замок» і поплив до берега.
Дівчата зголодніли, а харчів з собою не мали. Отож вони знов повернули додому. Сусідство «ковчега» вже не лякало їх, бо вони нарешті збагнули, що там їхні друзі.
Хоч в «замкові», здавалося, нікого не було, Джудіт наближалася до нього дуже обережно. «Ковчег» тепер бовванів за якусь милю північніше, але й він тримав курс на будинок і плив так упевнено, що Джудіт стало ясно: за весла взявся білий. Коли до «замку» лишалося не більше сотні ярдів, дівчата обпливли навколо нього, аби ще раз пересвідчитися, що там справді нікого немає. Поблизу не було видно жодного човника, і вони сміливо підпливали все ближче й ближче, аж поки поминули палі й опинилися біля помосту. — Зайди до хати, Гетті,— сказала Джудіт, — та подивися, чи не зосталося там дикунів. Тебе вони не скривдять. А коли побачиш хоч одного, попередь мене. Гадаю, вони не стануть стріляти в нещасну, беззахисну дівчину. Я рятуватимусь од них, аж поки сама вирішу, що час з'явитися до них у табір.
Гетті вволила її прохання, а Джудіт, тільки-но сестра ступила на поміст, відштовхнулася на кілька ярдів і приготувалася тікати. Та в цьому вже не було потреби: за хвилину Гетті повернулася і сказала, що в будинкові їм ніщо не загрожує.
— Я обійшла асі кімнати, Джудіт, — сказала вона поважно, — й усі вони порожні, крім татової спальні. А тато в себе, він спить, хоча й не так спокійно, як мені хотілося б.
— Невже з ним щось трапилось? — спитала Джудіт, зіскакуючи на поміст.
Дівчина надсилу вимовила ці слова, бо була вкрай знервована, і все її зараз лякало.
Гетті, напевно, щось непокоїло. Вона нишком озирнулася навсебіч, мовби не бажаючи, аби ще хтось, окрім Джудіт, почув її.
— Ти ж бо знаєш, Джудіт, як іноді буває з татом, — мовила вона нарешті.— Коли він хильне зайве, то сам не тямить, що каже чи робить. І мені здається —
зараз він теж п'яний.— Це дивно! Невже дикуни напоїли його, а потім кинули? Ох, Гетті, тяжко дітям дивитися на рідного батька, коли він отакий! Ми не підійдемо до нього, поки він не проспиться.
Але стогін, що долинув з кімнати, примусив Джудіт змінити це рішення. Обидві дівчини боязко підступили до батька, якого вони не раз бачили в стані, що робить з людини тварюку.
Він сидів у кутку тісної кімнати, спершись спиною об стіну, й голова йому важко спадала на груди.
Скоряючись раптовому поривові, Джудіт кинулася вперед і зірвала з батька полотняний ковпак, насунутий йому на голову майже по самі плечі.
Вона побачила закривавлене тріпотливе м'ясо, оголені вени й м'язи…
Гаттер був оскальпований, хоча ще й живий…
РОЗДІЛ XXI
Їм легко знущатися, зуби гострить
На нього, коли він сконав.
Та йому все одно: на горбі він лежить,
Де британець його поховав.
Невідомий автор
Читач може уявити собі той жах, що пойняв дівчат, коли вони несподівано побачили моторошне видовище, описане в кінці попереднього розділу. Ми не будемо заглиблюватися в їхні почуття, докладно змальовувати перші прояви дочірньої відданості, а поведемо нашу оповідь далі, випускаючи найвідразливіші подробиці цієї драми. Сестри перев'язали спотворену й обдерту голову страдника, витерли кров з його обличчя, зробили всі інші послуги, й тільки тоді перед ними постало питання, що ж таки трапилося їхньому батькові. Хоч які прості були факти, достеменно про них стало відомо лише через кілька років, але ми коротко згадаємо про них зараз. У бійці з гуронами Гаттера шимонули ножем. Це зробив старий воїн, котрий передбачливо позабирав зброю у всіх своїх товаришів, але сам лишився озброєний. Наразившись на впертий опір супротивника, він вирішив справу ножем. Сталося це тієї миті, коли двері розчахнулися і Непосида вискочив на поміст. Ось чому ні старий індіянин, ні його ворог уже не брали участі в подальшій бійці. Поранений Гаттер просто не міг цього зробити, а його переможцеві було соромно виходити з плямами свіжої крові на тілі, після того як він сам же наказував молодим воїнам будь-що захопити бранців живцем. Коли три гурони повернулися після невдалої погоні за дівчатами й було вирішено залишити «замок» та приєднатися до загону на березі, Гаттера просто оскальпували, щоб забрати цей освячений дикунськими звичаями трофей. По тому старого кинули помирати повільною смертю — такі випадки нелюдської жорстокості траплялися сотнями в цій частині американського континенту.
Проте, якби рани, заподіяні Гаттерові, обмежувалися тільки обдертою головою, він би ще міг вичуняти, але удар ножем виявився смертельним.
— Ах, Джудіт! — вигукнула слабоумна сестра, коли вони подали страдникові першу допомогу. — Тато полював на скальпи, а де тепер його власний скальп? Біблія могла б провістити йому цю кару!
— Тихше, Гетті, тихше, люба сестричко! Він розплющує очі. Він може почути і зрозуміти тебе. Ти кажеш правду, але як страшно говорити про це!
— Води, — промовив Гаттер, роблячи одчайдушне зусилля, і голос його забринів досить рішуче й сильно як для людини, що вже була при смерті.— Води!.. Нерозумні дівчиська, невже ви дасте мені померти від спраги?
Дівчата принесли води й напоїли пораненого; це був перший його ковток після довгих фізичних мук. Вода відсвіжила пересохле горло і на хвилину повернула життя у знесилене тіло. Очі Гаттерові широко розплющились; він обвів дочок тим тривожним, затуманеним поглядом, що звичайно супроводить перехід душі від життя до смерті, й, здавалося, хотів заговорити.
— Тату, — випередила його Джудіт, до краю приголомшена і цим жахливим становищем, і тим, що не знала, як допомогти пораненому. — Тату, що для вас зробити? Чим я і Гетті можемо полегшити ваші муки?
— Тату… — спроквола повторив старий. — Ні, Джудіт, ні, Гетті, я вам не батько. Вона була вам мати, але я вам не батько. Подивіться в скрині, там усе… Дайте мені ще води.
Дівчата вволили його прохання.
Джудіт, ранні спогади якої сягали далі, ніж у її сестри, і яка принаймні зберегла багато ясніші враження про минуле, відчула при цих словах незбагненну втіху. Вона та її гаданий батько ніколи особливо не приязнували між собою. Підозри часто закрадалися їй у голову, коли вона пригадувала підслухані розмови Гаттера з її матір'ю. Було б перебільшенням сказати, ніби Джудіт зовсім не любила старого, але й правди ніде діти: зараз вона раділа, що любов ця не є для неї природним обов'язком. Геть інше почувала Гетті. Вона була нездатна до тонких розмежувань, які робила її сестра, але вдачу мала глибоко прихилисту й тому по-справжньому любила свого мнимого батька, хоч і не так ніжно, як небіжчицю матір. Їй боляче було слухати, що він не має права на цю любов. Горе її було тим глибше, що Гаттерова смерть і оце його признання ніби подвійно забирали в неї батька. Неспроможна подолати свої почуття, вона одійшла вбік і заплакала.