Звірослов

Кожного разу Ваня зручно вмощувався у своєму ліжку, у солодкому передчутті заплющував очі і тяг Марину з чорно-білого кіна у свою уяву. Якщо вона пручалась - тяг силоміць.

І потім Марина казала:

– Ваня, ти такий імпозантний мужчина.

– Ну що ти!
– соромився Ваня, розпухаючи від гордощів.
– Куди мені - звичайний шофер.

– Шофери теж можуть бути імпозантними.

– Твоя правда. Шофери теж можуть бути імпозантними. Ти така розумна, Марино.

Уявна Марина запрошувала Ваню до себе в кабіну на кран. Там вони воркували як голубки, не сміючи перейти межі невинного флірту.

Ваня волів би, щоб у тій скляній кабіні минуло все його життя.

– Знаєш, Марино, я дуже втомився їздити на бетономішалці. Вона мені надоїла! Ну не моє це - їздити на бетономішалці!

– А що б ти хотів робити, Ваня?
– запитувала Марина, затримуючись на Вані поглядом довше, аніж цього вимагав розмовний етикет.

– Я би хотів їздити на тролейбусі!

– На тролейбусі?
– від здивування у Марини округлюються очі. Ваня цього чекав. Власне, він сам захотів, щоб уявна Марина дуже здивувалась його заяві. Бо це дуже дивно, щоб хтось у наш час хотів шоферувати на тролейбусі.

– Так, Марино, тролейбус - моя мрія. Я дуже люблю тролейбуси. З дитинства.

– Який ти дивний, Ваня.

Ніби випадково, Марина кладе руку на Ванине коліно, а Ваня свою руку - на її руку. І так вони сидять у скляній кабіні тридцятиметрового будівельного крана, не дихаючи, не рухаючись, мовчки, щоб не злякати Ванин сон.

Одного разу Ваня помітив, що не він один спостерігає із землі за Мариною. Незнайомий чолов’яга поруч робив те ж саме. Причому у відповідь Марина з тридцятиметрової висоти кидала йому ледь помітні сором’язливі усмішки.

Ваня відразу все зрозумів. У грудях так заболіло, ніби серце повісилось на одному з ребер. Очі набухли від сліз несправедливості, але Ваня вчасно відвернувся, щоб ніхто їх не побачив.

– Дура, - шепотів Ваня сам до себе, - зрадила мене, яка ж дура.

Поїхав на «Мінську» і в кондитерському кіоску купив собі три кілограми конвертиків з маком. З’їв їх за кілька годин. Потім ще купив дві коробки цукерок «Прометей», по триста грамів у кожній, і фісташкової халви, яка коштувала сім гривень за сто грам, тому раніше Ваня ніколи не наважувався дозволити собі таке дороге задоволення. Тепер дозволив. Тепер мені можна все, думав. Я скоро вмру.

Ходив, як якийсь робот, автоматично. Автоматично щось говорив знайомим по роботі. Автоматично думав. Думав, власне, одне і те ж безперервно.

Що тепер робити? Боже, що тепер робити? Це кінець.

Зовсім припинив уявляти Марину. Своєю присутністю вона завдавала Вані жахливого болю, бо приходила не сама, а з кавалером.

– Чого ти прийшла з ним?
– кричав Ваня.
– Нащо ти мене мучиш?!

– Не кричи, Ваня, коли ти кричиш, то в тебе слина з рота пирскає.

Ваня витирався рукавом сорочки і замовкав, а Марина докидала:

– Я б ніколи не змогла бути з тобою, Ваня. Ти так хропиш, як сто паровозів зараз. Тебе треба ізолювати від общества.

Десь тоді з’явилися перші демони. Вони шурхотіли кістками і балахонами по кутках єдиної Ваниної кімнати:

– Оце ти, Ваня, влип. Оце ти влип.

І дійсно, любов починалася так невинно, думав Ваня.

Вона не могла перетворитися на такий кошмар. Це ж усе була неправда! Придумка! Я придумав собі, що люблю її, а страждаю по-справжньому. Так нечесно! Так несправедливо!

А якось, лежачи в ліжку і марно намагаючись заснути вдень, Ваня вперше вирішив, що справді незабаром умре. Через місяць. Рівно через місяць він умре.

Спочатку Ваня здивувався з такого рішення, потім злякався, потім подумав, що місяць - не так уже й мало. Купив великий настінний календар і закреслював кожен прожитий день чорним фломастером. З думкою про місяць життя Вані неабияк полегшало. Напевно тому, що тим, хто біжить марафон, стає легше, якщо на горизонті майоріє фінішна стрічка.

Через місяць Ваня не вмер.

Нічого, думав він, значить, я вмру за три дні до вісімнадцятого квітня, мого дня народження.

І починав новий відлік.

Переживав день народження і встановлював нову дату - перше травня, день солідарності трудящих. І так далі два роки.

У ту ніч, коли Ваня бетономішалкою збив на проспекті Маяковського Гальшку Гулевич, якраз виповнювалася чергова дата смерті.

Нічого, спокійно подумав Ваня, віддираючи з асфальту приплющені сирні палички, як не сьогодні, то значить через сім днів. На цьому ж місці. У цей же час.

5

– Ви знайшли її?

– Ви знаєте, усе не мав часу, дуже багато роботи навалилось. Але я обіцяю на днях туди заглянути.

Гальшка розчарована. Вона вже може сидіти. На правій щоці гігантський набряклий синець.

– Ви не переживайте, - торохтить Ваня, - якщо копійка справді там була, на дорозі, то її навряд чи хтось знайде раніше. Там постійно машини їздять. Рух сумашедший. Хто буде по дорозі вдень ходити? А вночі машин нема, зато копійку в темноті так просто не знайдеш. Треба знати, що вона там є. Вам, чесно кажучи, повезло, що копійка котилася.
– І за мить додав: - Дуже странно, що вона котилася.

– Я згадую все знову і знову, - каже Гальшка, - і дійсно, не можу поняти, чого вона, та копійка, котилася. Хтось мусив її кинути, правда? Щоб вона покотилася.

Ваня кладе на тумбу поруч з Гальшчиним ліжком торбину з апельсинами.

– Ось, знову вам приніс. Але це не ті самі!

Чого він ходить до мене, думає Гальшка, що йому треба?

– А ви не роздивилися копійку?
– питає Ваня.

– Роздивилася, аякже! Бородата голова в профіль і рік 1899-й!

– Такі подробиці… це тоже странно… як ви могли розгледіти рік випуску? У темноті…

– А розгледіла!

Ваня замислено похитує головою, щось зважує.

– Я, знаєте, хочу купити собі соковижималку, - раптом каже.
– Люблю соки давити.

– Ну так. Це дуже корисно. Але треба багато фруктів купувати.

– Що ви?! Я вже все порахував. На стаканчик соку йде одна апельсина й одне яблуко. Або дві апельсини. Або два яблука.

Що йому від мене треба?
– думає Гальшка. Якийсь странний. Гальшка боїться «странних».