Звірослов

– Соковижималки, напевно, дорогі…

– Не такі вже й дорогі, - з готовністю заперечує Ваня.
– Гривень триста. Але раз купив і на всю жизнь будеш мати!

Гальшка уявляє собі мініатюрний апарат з вичавлення соків, і своє життя, і як вона сидить решту цього життя за столом і давить соки різних кольорів у різні склянки. А потім змішує їх, і куштує, і не відчуває ніякої радості.

– Ви гурман, - каже Гальшка, тільки щоб щось сказати.

– Я люблю смачне.

Забинтована з ніг до голови істота на сусідньому ліжку нервово сіпається.

– А мені однаково, що їсти, - шепоче Гальшка, дивлячись кудись у вікно.
– Я можу тижнями на одній картоплі бути. І взагалі - я хочу спати.

– Так-так, я вже йду, - Ваня підводиться.
– Виздоровлюйте.

І не подумаю, чомусь хоче крикнути Гальшка, але натомість просто заплющує очі.

Я не якась там принцеса, думає Гальшка. Я не маю на що нарікати. Принцесам треба безперервно скиглити, це їхня професія, а мені не можна. Я маю, що заслужила. Тобто нічого не маю.

Ось Гальшка, як завжди, після роботи заходить у супермаркет «Край» і, безжально минаючи молочні, м’ясні і горілчані вироби, йде прямо до відділу хлібів і булок. Чує нав’язливий запах щойно спечених сирних паличок. У супермаркеті «Край» печуть свої сирні палички. Тут є міні-пекарня. Тут є пекар Серьожа.

Гальшка підходить до порожніх кошиків і чекає, коли пекар Серьожа викладе сюди з печі гарячі сирні палички. Гальшка буде першою в черзі. Вона так робить завжди. Знає розклад роботи печі напам’ять.

Пекар Серьожа підвозить на візку останню на сьогодні партію сирних паличок.

– А ось і ви, - усміхається він до Гальшки.
– Знову за сирними паличками?

– Канєшно, - так само всміхаючись відповідає Гальшка і вдягає целофанову рукавичку, щоб накидати собі в торбину сирного багатства.

– Ви мій постійний клієнт, - каже пекар Серьожа.

– Я люблю сирні палички. Я ними вечеряю. Інакше не можу заснути. Ви зараз додому?

Останнє питання Гальшка вимовляє напрочуд спокійно, так ніби між іншим, ніби її це насправді зовсім не цікавить.

– Додому.

– Ну то я можу вас почекати і підемо разом, - усе тим же безпечним тоном пропонує Гальшка.

– Давайте. Я скоро.

Пекар Серьожа зникає в підсобці, а Гальшка продовжує акуратно складати собі в торбину сирні палички. Уже десять. Боже, нащо мені так багато?!

Пекар Серьожа, перевдягнений, зачиняє підсобку і біля виходу із супермаркету зустрічає Гальшку. Гальшка чекає на нього.

Знову він у сорочці, нервово думає вона. Чого він знову її натяг? Не люблю, коли він такий елегантний.

– Ви живете в сусідньому будинку, правда?
– весело питає пекар Серьожа.

– Так. У тому, що навпроти. Ми можемо перегукуватися з балконів, - і Гальшка гигоче.

Вони спускаються сходами на тротуар і деякий час повільно рухаються вздовж проспекту Маяковського. Гальшка намагається йти ще повільніше. Намагається сказати щось важливе, щось, що його зачепить.

– А ви де вчилися на пекаря?

– Уявляєте, - відповідає пекар Серьожа, - ніде. Я з дитинства вмів пекти булки. Потім в армії був головним кухарем. Там управлявся на солдатах.

– Бідні солдати!
– театрально викрикує Гальшка.

– Ну не такі вже й бідні. За два роки моєї служби всі солдати поправилися на десять кілограмів. Деякі на більше.

Підземний перехід. У переході темно, миготить лише одна лампа десь посередині. Гальшка каже:

– На мене тут одного разу напали хулігани.

– Ужас! І що?

– Нічо. Тікали так, що аж гай шумів.

– О, то ви, я бачу, сильна жінка.

– Сильна. Але деколи хочеться побути слабкою. Пекар Серьожа нічого не відповідає.

По той бік проспекту Маяковського їхні шляхи розходяться.

– До зустрічі.

– Так-так, до зустрічі.

Гальшка самотньо плентається алейкою до свого будинку.

Чого він був у сорочці?
– єдине, що вона думає.

Біля сміттєвих ящиків зупиняється, виймає з сумочки «Дольче і Ґабана» торбину сирних паличок і без анінайменших вагань викидає їх геть.

– Мене скоро випишуть. Я вже сама ходжу в туалет. Правда, ребра болять, десь отут, - і Гальшка показує, де саме.

– Як гарно, - радіє Ваня.

Він виймає з рюкзака літрову банку і гордо простягає її Гальшці.

– Я купив соковижималку. Триста тридцять гривень. Надавив вам соку. Всьо помішав: і апельсини, і яблука, і моркву, і навіть один буряк. Дуже корисно.

Гальшка відкриває банку з соком і підносить до лиця, щоб понюхати її вміст.

– Та дякую, але не треба було. Я казала, я не фанат соків.

– Щоб їх пити, не обов’язково бути фанатом, - Ваня дуже собою пишається.

Що йому від мене треба?
– думає Гальшка. Чого він приходить?

– У вас є діти?
– питає Ваня.
– Вибачте, якщо пхаю ніс не у свою справу…

– Немає. Нічого, прошу… А у вас?

– І в мене немає.

– Якісь ми обоє такі - нічого не маємо.

Гальшка знову це відчуває - сум і порожнечу. Біль десь отут.

– Ну чого, - жваво заперечує Ваня, - ми дещо маємо. Я, наприклад, маю соковижималку.

Гальшка похапцем зачиняє свій лоток з фруктами і овочами.

– Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!

Який гидкий район, який гидкий базар, думає Гальшка, припалюючи нову сигарету від щойно докуреної. Тут картопля - основний продукт. Картопля тут і овоч, і фрукт, і м’ясо.

– Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.

– Чого це?

– Важні діла!

– Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.

– Мої не погниють. Вони хімічні.