Зворотний бік світла
Шрифт:
Раптом запримітила біля скель ще одну жіночу постать. То була Цар-Мати. Очевидно, Верха недарма остерігалася того, що за нею можуть стежити. Тут уже Птаха пильнувала добре, тому встигла розгледіти, як Вітра зайшла в ледь помітний у скелі лаз. Поспішила за нею.
Птаха здивовано роззирнулася. Усередині скелі ховалася печера, правда без даху. Склепіння стін відчайдушно простягали одні до одних руки, та все намарно. Світло впевнено та шпарко вливалося через отвір угорі, ніжно пестячи білосніжні стіни печери. Та Птаху вразило інше — на білосніжних стінах печери ніжно «розквітали» мальви: червоні, рожеві, жовті, бузкові, малинові, сині і навіть чорні. Квіти цвіли пишно. Верха в руках тримала шматок чогось червоного, схожого на крейду і водила ним по стіні. Біля її ніг валялася ціла купа різних за розміром
— Доню, донечко моя! Навіщо так себе картати? Печера Білого Гайворона недовго зберігатиме малюнки — дощі їх змиють.
Птаха серцем слухала слова матері. Мало що розуміла, бо таки давно не прилітала в той край і, схоже, дещо пропустила.
Верха повернула голову на голос матері:
— Мамо, ти знову за мною слідкуєш? — Голос звучав надсилу, без крихти обурення. — Він не прийде, матусенько, не прийде більше ніколи. Квіти — єдине, що залишилося від нього, квіти з його краю. Я знаю — вода їх забере, та мені легше стає, коли я їх бачу хоча б на стінах. Він так любив ці квіти, мамо. А знаєш, я ж його не проганяла. Навпаки, казала, що піду з ним світ за очі, хоч за край землі, навіть зраджу вас. А він у відповідь посміхався, говорив пестливі слова і… Я — зрадниця, мамо, чуєш? А яка зі зрадниці Цар-Мати? Коханий, мій коханий! У той останній день, коли йшов назавжди, він гладив мене по голівці, як маленьку дитинку, цілував-цілував-цілував, зачекав, доки я засну, і пішов, щоб не повернутися. Вже майже вісім місяців минуло. Чому тоді так нестерпно болить, мамо? Чому забути несила?
Дві жінки стояли, пригортаючись одна до одної, посеред печери і плакали. Бо могли собі це дозволити, одна — грізна повелителька поляницького племені, інша — майбутнє того племені. Птаха знала — переживуть це, бо вони — сарматки. Але щось на перший погляд незначне, якась дисгармонія у видіннях не давала спокою. Не розуміла ще чому. Але вона повернеться в цю печеру згодом і вже наодинці з собою спробує зрозуміти — що не так.
Птаха декілька ночей поспіль прилітала сюди. Стояла у Печері Білого Гайворона й дивилася на квіти. Вони нагадували їй квіти з Яроворота. Та чи мало на світі мальв? Багато, дуже багато, але таких особливих, як у її саду, немає ніде. Шкода, що ті, стінні, неможливо взяти в руки та добре розгледіти. Вона б тоді відразу зрозуміла — її то мальви чи ні. Чому вона так вчепилася в ті малюнки, чим вони її так збентежили? Адже чорні мальви у її садочку ніколи не росли. І в Яровороті їх також немає. Можливо деінде, але не у них. А тут, на стінах, вони так бентежно та сумно квітнуть, як, напевне, можуть квітнути тільки чорні мальви. «Печера Білого Гайворона перетворилася на Печеру Квітучих Мальв, — прошепотіла сама до себе. — І яка чудернацька назва для печери — Білого Гайворона. Придумали ж таке!» Несподівано спокійний плин думок порушили слова:
— Агов, ти хто така і що тут робиш?
Аж здригнулася від несподіванки. Здивовано озирнулася. За спиною стояла Вітра. Цар-Мати суворо дивилася на неї. Треба ж було так замислитися, щоб не почути наближення живої істоти. Вітра непривітно оглядала її тендітну постать. Права рука Цар-Матері потягнулася до меча. Птаха не злякалася, бо знала — в будь-який момент може дременути з сарматського світу, перенестися додому чи куди-будь. Дивувало геть інше — Цар-Мати могла її бачити. Враз грізний тон голосу Цар-Матері змінився на миролюбний:
— О, Велика Матір, та ти ж Дух. — Безстрашна Вітра стояла приголомшена власним здогадом, рука, яка щойно тягнулася до меча, застигла у повітрі. — Але чий, жінко, і чому я тебе раніше тут не стрічала? Та цікавіше геть інше. Чому це я, звичайна людина, можу бачити духів? Я ж не Жриця…
Птаха не стала пояснювати жінці, хто вона насправді, все одно не зрозуміє, тому кивнула в знак згоди. Дух то дух.
— Я — Вітра, Цар-Мати, — поважно кивнула поляниця Птасі. — А тебе як звати?
Птаха посміхнулася. Вітра опанувала себе, бо говорила трохи зверхньо та зухвало, як і годиться Цар-Матері.
— Птаха, — відповіла спокійно.
— Гарне ім’я, Дух-Жінко, в ньому багато неба та волі. Ми також обираємо для власних дітей імена із сильними словами. Ім’я часто визначає долю
людини, веде її. Верха — ім’я моєї доньки. Дуже ім’я, у ньому звитяжний клич. І що ж тебе, Птахо, привело у наш край? Певне, щось важливе, але не скажеш, хіба що відкриєшся Великій Жриці.Птаха поважно кивнула. Хай Цар-Мати продовжує сама відповідати на власні запитання, так спокійніше.
Верха обвела поглядом стіни печери:
— Тобі, Птахо, подобаються квіти на стінах? То малюнки моєї доньки. Такі квіти в наших краях не ростуть. Верха називає їх мальвами.
— Мальви?! — повторила чи то запитала Птаха.
— Так, мальви. Квіточки. Тьху! — мовила зневажливо поляниця. — Дурне заняття для воїна — малювати, але жінка при надії ще не таке втне, повір мені. Я всі дев’ять місяців проревіла, вже навіть Жриця мені помагай-зілля варила, бо могло народитися слабке та боязке дитя. Тому малювання — зовсім невинне заняттячко. Правда ж? Та й недовго залишилося чекати до народин онуки. Я вже ім’я придумала. Верха не опиратиметься, бо ім’я сильне. Як тобі, Птахо, Громислава? Звучить мов переможний дзвін металу. Авжеж!
Птаха на знак згоди кивнула, перевівши погляд знову на квіти. І чому вони її так бентежать?
— У моєму саду багато мальв. Вони живі, гарні, але ці набагато цікавіші, особливо чорні, — говорила Птаха.
— Де-де, у саду? А — тобто там, у вас. — Вітра закотила очі догори. — Ви маєте сади?
— Гарно малює твоя донька, по-справжньому — Птаха вирішила не уточнювати, де знаходиться її сад.
— Мені також подобається, як не дивно, — побачивши, що Птаха продовжує витріщатися на стіни, підтримувала розмову Вітра. — Досі не знала, що Верха вміє малювати. Де воно у ній взялося? Майже від народження забавки звичні — стріли, лук, меч, ножі, коні. А тут — квіти на стінах. Певно, винен той дивний чужинець, якого вона собі обрала, щоб стати жінкою. Він коли приходив, дарував доні квіти. А я дозволяла це робити, тому що бачила — дитині він припав до серця. А мені той чолов’яга ніколи не подобався. Та що поробиш? У нас завжди обирає жінка. І навіть радити негоже. Той чужинець прийшов з далекого краю. Ні, його ми не захопили в полон і він не був з ворожого чи сусіднього племені. Так-так, він не бився та не змагався, як то годиться справжньому воїну, майбутньому чоловіку поляниці. Верха зустріла його в степу і привела в табір. Може, її підкорило вольне ім’я чужинця — Вітер, а може, розумні чорні очі чи медові слова, які так і текли рікою з його уст, а може… А може, ті диво-квіти, які щоразу приносив із собою. Він приходив майже місяць і щоразу приносив квіти. І я не сміла опиратися — хай буде, як є. Прийшла пора моїй дитині мати власну дитину. Терпіла, бо знала — це ненадовго. Настане днина, і він піде назавжди.
Птаха бачила, що, напевне, вперше Вітра комусь довірливо повідала про свої жалі. Хіба мала право безстрашна Цар-Мати, велика жінка-воїн, на сентименти?
— Знаєш, я також батька Верхи відпустила, не вбила, він мені став наче рідним, чи що. Навіть кликав мене із собою. Я відмовилася і зовсім не шкодую. Щеміло трохи в грудях, та скоро минулося. Трохи сліз, трохи слів, трохи напою, який зварила Велика Жриця, й сплинуло. І у Верхи мине. Залишаться як спомин хіба що намальовані квіти в Печері Білого Гайворона, поки їх не заберуть дощі.
Птасі було шкода і Вітри, і закоханої Верхи. Вона не говорила Вітрі, що залишиться ще Громислава, чи як там ще назвуть новонароджене маля. І то не лишень спомин. Добре, що вчасно припнула язика. Негоже доливати оливи в сумний вогонь, який так журно палає всередині Цар-Матері.
Жінки якусь мить стояли мовчки, розглядаючи настінні малюнки. Птаха збагнула, що має перевести розмову на щось інше.
— Велика Цар-Матір, а чому ця місцина має таку дивну назву — Печера Білого Гайворона? — запитала Птаха.
— Ти не знаєш? — трохи здивовано чи то перепитувала, чи то стверджувала Вітра. — Отже, ти нетутешній дух. Хочеш і справді знати історію цієї печери?
Птаха кивнула.
— Тоді давай присядемо. Відколи моя донька почала сюди приходити, довелося поставити тут лавку — не годиться вагітній так довго стояти.
Вітра показала рукою на дерев’яну лаву, що стояла під північною стіною Печери. Що ж, можна і присісти. Хоча Птаха не почувалася втомленою, але з поваги до Цар-Матері не стала перечити.