Зворотний бік світла
Шрифт:
Були такі, що тільки ствердно кивали і все. Бачила, відчувала — хвороба повернеться через декілька років, бо людина не зміниться, але тоді вже буде надто пізно.
І коли маленька семимісячна Мальвочка стиснула Горпинин пальчик своїм кулачком, вона раптом побачила те, чого досі осягнути не може. Та дитина була найбільшим світлом, яке їй доводилося коли-будь бачити в людині, навіть у святенниках у монастирях, у тих, хто більшу частину свого життя проводив у безконечних молитвах і вмів зцілювати душі словом. І водночас дитина мала в собі стільки ж темного. Темрява була напрочуд глибока, що коли надто довго занурюватися в неї, то можна пропасти. На очі наверталися сльози. Колись її онуці доведеться робити вибір, вибір між тими двома світами, що поки що мирно спали
Горпина щоранку молилася двічі, двічі складала руки, складала їх по-різному — молилася до неба і молилася до землі. Жінка стояла навколішки на маленькому горбику за городом. Вона майже кожного дня зустрічала тут сонце. Навіть у дощову погоду, в сніговії, коли небо було повністю закутане хмарами, знала — коли воно сходило, відчувала це. То наче всередині тебе щось вмикалося і зачинало гріти. Жінка простягнула дві руки до неба, задерла догори голову і зашепотіла слова прадавньої молитви, може, не все мовлене вона розуміла, але ті слова звучали так сильно й мудро, що несила було сумніватися в них. Сонце зійшло. Горпина вклонилася йому. Тоді молитися йшла до хати, до Христа, до образів, до Матері Марії. Хрестилася на образ Матінки Божої, складала перед собою побожно й покірно долоні, опускала долі голову і змовляла церковні молитви, і лиш тоді йшла до роботи. Так її навчила мама, а ту — її мама…
А сьогодні їй наснився дивний сон. Після молитви згадала його. Дивний край, де є велика вода, може, море, і скеля висока над водою. Її онука стоїть на тій височенній скелі і тримає в піднятих до Сонця руках дві кулі — в одній світиться білим сяйво, в іншій — чорний туман вирує в коловороті. Над головою блукають важкі перисті хмари. А її онука вагається, не знає — до якого берега пристати. Раптом у небі з’являється веселка, незвичайна, небарвиста, а сплетена тільки з одної барви та її відтінків. Із зеленої.
Горпина після молитви встала з колін, підійшла до маминої скрині, де тримала нехитрий та дорогий серцю скарб — рушники, сорочки, обруси, відчинила. Підняла вишитий чорним та червоним свій весільний рушник, що власноруч вишивала на щастя та вишила на долю і тільки для себе. Під ним лежала тоненька зелена стрічка. Пригадала той день, коли Мальва у п’ять років заблукала у їхньому лісі і таки зуміла вибратися з нього, принісши з собою цю стрічку. Горпина провела по ній пальцями. Стрічка не була простим куснем тканини, знала це. Прийшов час повернути її Мальві.
16. Ми і я
З’ява сина Сварожого, оберіг, розповідь мами про дивну Жінку-Птаху, ключ-варган, вміння бачити слова — це все відбувалося в житті Мальви водночас і надто стрімко, і разом з тим — вчасно. Якщо вона і незвичайна, тобто в чомусь особлива дитина, то хтось дуже мудрий, щоб тіпа галімо не випендрювалася, «зробив» її такою, якою вона зараз є, тобто дав на виховання теперішнім її мамі та татові. Дивилася ніжно вранці за сніданком на своїх батьків, і її розпирала гордість, що вони у неї такі — люблячі.
Згадувалося завжди тільки хороше. З нею ніколи ж просто не було. Добре це знала.
Пригадалося дитинство. Коли тільки-но почала розмовляти, сама того не пригадує, тато переповідав, то замість особового займенника «я» називала себе особовим займенником «ми». Так і говорила: «Ми — пішли», «Ми хочемо їсти». Батьків це трохи бентежило. Дільничний педіатр заспокоювала — прийде час і дитина сама змінить «ми» на звичне «я», а поки що не варто дратуватися чи нервувати через це. З донькою ж все гаразд — добре росте, здорова, немає уявних друзів, всі — справжні, жодних психічних розладів, гарно розвивається, бешкетує, як усі діти, хитрує, як усі діти.
З часом батьки настільки звикли до Мальвиного «ми», що це навіть тішило, особливо тата-історика. «Наша доня — Ваша Величність, а Королівні негоже називати себе просто — я». В п’ять рочків, перед школою,
Мальва пішла в дитячий садочок. На цьому наполягав Назар, так би мовити «адаптація» перед школою. В садочку Мальві подобалося все, навіть денний сон та ходіння в туалет «за розкладом» не дуже дратували, бо це все компенсувалося гарним веселим товариством дітлахів-однолітків. Мальва — компанійська дитина, тому в гурті почувається завжди комфортно. І все було б гаразд, якби не нова поважна вихователька, яку їм дали взамін Оленки, тобто виховательки Оленки. Всі дітлахи так її називали — наша Оленка, а не Олена Сергіївна, як того вимагав етикет. Оленка пішла працювати в школу… А замість неї з’явилася солідна старша пані з високою фризурою на голові, в мештах на доволі-таки, як на її поважний вік, крутих підборах та з поважним педагогічним сорокарічним досвідом за плечима. Останнє п’ятирічна Мальва запам’ятала особливо добре. Бо то навіть стіни в садочку про це знали: «Ет, голубонько, у мене прецінь сорок років педагогічного стажу, я краще знаю, яким має бути це поводження!» — говорила вона, вичитуючи когось з тих нездар, хто мав необережність сперечатися з нею. Мальва навіть подумала, що «стаж» — то щось ну дуже-дуже важливе, типу татової дисертації, яку той, судячи з маминого бурчання, «вже півжиття» пише і ще півжиття дописуватиме. А в нової виховательки того добра аж сорок штук. Тож скільки тре’ мати життів і якою мудрою слід бути, щоб таке учинити. Ого-го!Нелюбов нової виховательки до Мальви почалася з того, що дівчатко ну ніяк не могло запам’ятати предовгого її імені по-батькові. А звали поважну пані — Саломеїна Охрімівна. Ні, не — Соломія, це було б доволі просто, в групі ж є Соломійка Гринчишин, а якраз Саломеїна, і не Хрінонівна, а Охрімівна. Добре запам’ятала дівчинка той день, коли вона нову виховательку назвала цілком випадково Салою Хріновою. Бо ж отакезне ім’я й по-батькові завчити неможливо. Саломеїна Охрімівна цього малій не простила, тому що з того сала і з того хріну-хрону довгенько реготав весь садок!
Тож коли нова вихователька дотумкала, що Мальва, крім гарного імені, більше нічого, так би мовити, вагомого за душею не має, тобто багатих родичів та високоповажних зв’язків, то почала завзято присікуватися до дитини. Особливо не подобалося старшій пані оте наївне Мальвине «ми», яке дитина вживала частенько. Одного разу вона поставила Мальву перед дітками групи і зачала шпетати та принижувати гарно підібраними літературними висловами. Говорила Саломеїна Охрімівна багато і натхненно, правда, Мальва з того геть нічого не пам’ятає, точніше вона і не прагнула запам’ятовувати чи бодай звертати на це увагу. Дівчинка спокійно стояла, втупивши очі в стіну навпроти, і розглядала уважно плакатика, на якому була намальована барвиста веселка, а під нею різнокольорові метелики. Їй здавалося, що ті метелики не стоять на місці, а весело пурхають, і тому вона ніяк не може їх порахувати. Мальва рахувала, збивалася, посміхалася весело сама до себе і знову починала спочатку. Коли Саломеїна це помітила, то просто оскаженіла…
Тобто змінила тактику. Весь негатив та бруд полився на маму Мальви, яка зазвичай забирала дитя із садочка. Мамі Олі було настійливо запропоновано показати дитину психіатру, а ні, то Саломеїна Охрімівна, заслужений вчитель України з сорокарічним стажем, буде змушена звернутися в компетентні органи опіки, оскільки батьки в Мальви безвідповідально ставляться до психічного здоров’я власної дитини. Вона говорила, говорила, говорила. А мама чомусь її слухала, перелякано киваючи. «І де той плакатик з метеликами, — думала Мальва, — коли він так зараз потрібен?»
Мама вже вдома, явно приголомшена розмовою з вихователькою, розпочала «серйозну виховну бесіду» з донькою:
— Мальвочко, донечко. Хочу з тобою поговорити про те, як ти до себе звертаєшся, тобто про твоє «ми», не твоє «ми», тобто про не те, щоб «я» і… — почала плутано мама. — Ти вже велика і повинна зрозуміти, що слово «ми» означає не одну особу, а декількох. От зараз тут є ти і я. Разом — це ми. Ми — це тато, мама, бабуся і Мальвочка. Коли щось разом зробимо, то кажемо: «Ми зробили». Зрозуміла?