Книги из серии "Бібліотечка пригод та наукової фантастики"

Посмотреть, что ли? А вдруг кто-нибудь заметит? Он сел на бревно и оглянулся на окна дома. Нет, нехорошо! «Нельзя быть таким любопытным», – думал Миша, ожесточенно ковыряя землю. Он засунул руку под будку. Ничего здесь не может быть. Ему просто показалось, будто Полевой что-то искал… Рука его шарила под будкой. Конечно, ничего! Только земля и скользкое дерево… Мишины пальцы попали в расщелину. Если здесь и спрятано что-нибудь, то он даже не посмотрит, только убедится, есть тут что или нет. Он нащупал…

— Ось ваше замовлення, пане Гансен, — сказала вона з привітною посмішкою. Інженер подякував і сів на своє місце. Шум у залі їдальні ставав голоснішим. У людський гомін, сміх впліталася лагідна музика гучномовців. Поруч за столиком сиділи заводські учні і розмовляли про ультразвук. — У п’ятницю доктор Гартунг робитиме доповідь про ультразвук, — сказав невеликий кремезний юнак. — Я обов’язково послухаю, — додав він зразу ж. — Ото, мабуть, він сидить, доктор Гартунг? За маленьким столиком, біля другого…

У кают-компанії навколо прямокутного стола сиділи шість чоловік, мовчки опустивши очі, зсунувши брови. Перед кожним стояв запітнілий од крижаного шампанського широкий бокал. Усі курили сигари. Сині димки вгорі, в скляному ковпаку, підхоплювало і відносило вітром. Хисткі відблиски сонця крізь ілюмінатори грали на червоному дереві. Від качки м’яко вгинались пружини сап’янових крісел. Стежачи за бульбашками, що піднімалися з дна бокалів, п’ять чоловік, — усі вже немолоді (крім одного, інженера Корвіна),…

Він розкрив судновий журнал, навалився на столик, вивів: “14 жовтня. О 19.30 нас захопив норд за п’ятдесят дві милі на північно-північний схід від…” Ззаду почувся шум, хтось невправно піднімався по трапу. Капітан обернувся. На трапі, притиснувшись до поручнів, стояла дівчина в шкіряній куртці і спортивних брюках. Кучеряве попелясте волосся спадало їй на очі. Вона труснула головою, усміхнулась: — Гарна погодка! — Погодка… гарна… — Капітан задихнувся від люті. Гаркнув (стерничий злякано здригнувся):…

Я мовчав, вдивляючись у небачені сузір’я, що оточували мене звідусіль. — Минають дні, — вів далі Георгій Георгійович, і його глухуватий голос бринів сумом. — Дорога кличе тебе далі. І знову вихоплюється полум’я з дюз, і ти вмикаєш старт. А твій світ, з яким ти встиг зжитися, який справді став твоїм світом, — де він? Він уже тікає від тебе, провалюючись униз. Все нерозбірливіші його обриси, що стали рідними. Тануть гірські піки. Моря огортають тумани. І планета, яку ти покинув, уже — крапля, що на…

— Тебе хтось скривдив? Дівчинка заперечливо похитала головою. Він поспішно додав: — Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш. Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися. Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було…

Хойті-Тойті несподівано підняв хобот і махнув ним перед чоловіком у фраку. — Даруйте, я помилився, — сказав поводар. — Довжина хобота два метри, а хвоста — близько півтора метра. Таким чином, довжина від кінця хобота до кінця хвоста — сім і дев’ять десятих метра. Щодня з’їдає триста шістдесят п’ять кілограмів зелені і випиває шістнадцять відер коди. — Слон лічить краще за людину! — почувся голос. — Ви помітили, слон виправив свого поводаря, коли той помилився в лічбі! — сказав професор зоології…

Мимо щоки Зав’ялова проповзли вгору дві товсті зелені гусениці. “Цим легко, — промайнула думка, — в них вісім ніг, а в мене разом з руками вдвічі менше…” Зав’ялов ледь-ледь подався вперед. Тіло втомилося від напруженого перебування в одному положенні. Трохи повернувшись набік, Зав’ялов на кілька секунд вивільнив одну ногу, потім другу. Далі, зайнявши найбільш стійку позицію, лівою рукою дістав бінокль. Той здався надто важким: рука, що тримала його, переважувала все тіло. На мить Зав’ялов відчув,…

Не кожна акула кидається на людину, коли та купається в морі. Зате наука знає випадки, коли на великі сталеві вельботи нападали касатки. Відомий дослідник Антарктиди Роберт Скотт у своєму щоденнику описав один надзвичайно цікавий випадок. Його експедиційне судно зупинилося серед криги. На одну з крижин спустили собак, а фотограф подався робити знімки. Тим часом поблизу з’явилися касатки і… перейшли в наступ. Вони пірнали під крижину, піднімаючи її трохи спинами з одного краю, щоб скинути собак і…