Книги из серии "Таємний посол"

— Ну, чого ж мовчиш? — розсердився старий. — Чи, може, обманув мене, шибенику, що вже Січ видно? Га? Покепкував з незрячого? — Була б охота, — буркнув Яцько. — Сам до неї поспішаю, мов до матінки. — А може, то й не Січ? — засумнівався старий, — Скажи мені, ти бачиш там ріку в улоговині? — Та кажу ж вам — Січ!.. Гоно — Дніпро виблискує молодим льодком проти сонця. Чи водою, — хто його розбере звідси... Блищить, мов срібло!.. А на півострові — фортеця. Добре бачу стіни високі з гострим частоколом.…

По гребеню гори йшло двоє. Чорні згорблені постаті різко вимальовувалися на тлі холодного грудневого неба. В сонячній тиші безкрайнього степу сіявся дрібний срібний сніжок, білою наміткою покривав землю, чіплявся за лапатий сухий бур’ян. Замерзла грудкувата дорога раптом круто повернула вниз. Високий виснажений старець лівою рукою тримався за плече підлітка років п’ятнадцяти, а правою опирався на товстий сукуватий костур. Спіткнувшись об грудомаху землі, він мало не засторчував носом, але хлопець…

Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під’їдуть товариші. — Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь! — Що ж тут — село чи хутір попереду? — спитав Роман. — В тім–то й річ, що ні села, ні хутора… О, чуєте?! З балки долинуло ледь чутне в завиванні буревію тривожно–болісне іржання. — Мабуть, подорожні, — висловив здогад Роман. — І несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це міг бути? Сподіваюся — не татари? — Зараз…

Свистів над головами гребців гарапник і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капуданові-паші [1] тим, що примушував своїх колишніх товаришів гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні для невільників…

Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під'їдуть товариші. – Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь! – Що ж тут – село чи хутір попереду? – спитав Роман. – В тім-то й річ, що ні села, ні хутора… О, чуєте?! З балки долинуло ледь чутне в завиванні буревію тривожно-болісне іржання. – Мабуть, подорожні, – висловив здогад Роман. – І несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це міг бути? Сподіваюся – не татари? – Зараз…

Та ні! Рано чи пізно наступить час, коли він, Кара-Мустафа, не буде схилятися ні перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи імператором великої імперії, яку збудує на руїнах Австрії, Венеції, Польщі та німецьких князівств. Уже готується величезне військо, перед яким зів'яне, мов трава на морозі, об'єднана сила ворогів Порти. На чолі війська він пройде вздовж Дунаю, нищачи все на своєму шляху. Подібно Тамерлану, він стане грозою і бичем божим поганих гяурів! На їхніх землях насадить іслам, пів-Європи…