...I жодної версiї!

Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.

Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.

— Василь Ферапонтович Дейнека, — сказав директор. — Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль… У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, — сумно додав директор. — Загинув Журавель. Таке нещастя! — Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого… I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.

I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.

Правда, коли Iван Андрiйович, прощаючись, пiдвiвся i вийшов з-за столу, Коваль помiтив в його очах здивування, що раптом спалахнуло: а навiщо, власне кажучи, приходив до iнституту цей немолодий полковник? Невже тiльки для того, щоб повiдомити про смерть спiвробiтника? Адже уся розмова, якщо розкласти на елементи, складалася iз загальних фраз, з короткої iнформацiї мiлiцiї про трагедiю i такої ж загальної i короткої характеристики Журавля, характеристики, яку легко одержати у кадровика. Чи не зачiпає ця тяжка iсторiя з Журавлем якимсь боком iнститут?

Здивування в очах ученого залишалося ще кiлька секунд пiсля того, як за Дмитром Iвановичем та завiдуючим лабораторiєю зачинилися дверi кабiнету. Iван Андрiйович пересмикнув плечима i, опускаючись назад у своє крiсло, пожував губами, немов розмовляв сам з собою. Втiм, яке вiдношення, подумалося йому далi, має iнститут до нещасного випадку iз спiвробiтником? Ця сумна подiя сталася не в стiнах iнституту, не в лабораторiї пiд час якогось експерименту, а вдома, i, як визнав полковник, Журавель був п'яний. Дорiкати їм можуть хiба тiльки за те, що з покiйним недостатньо проводили виховну роботу. Але, зрештою, науково-дослiдний iнститут не дитячий садок i не школа для неповноцiнних дiтей.

Цi мiркування заспокоїли директора, i вiн з чистим серцем, з якого, звичайно, не зникло природне людське спiвчуття з приводу загибелi молодої людини, заглибився у папери, вiд яких його вiдiрвав вiзит Коваля.

Тим часом полковник зайшов з Василем Ферапонтовичем у невелику кiмнату, де впритул стояли чотири однотумбовi столики. Тiльки лавiруючи мiж першими, можна було пройти до тих, якi упхалися до єдиного вiкна.

— Моє господарство, — розвiв руками науковець. — Тiснява, — додав, немов вибачаючись. — Втiм, ми частiше працюємо у бiблiотеках та на виробництвi.

Вони посiдали один проти одного за першими столиками i пiсля того, як Дмитро Iванович розповiв деякi подробицi смертi Журавля, трохи помовчали.

Тиша була сумною i спiвчутливою.

– Є якiсь конкретнi завдання у кожного наукового спiвробiтника? — урвав мовчанку Коваль.

— Аякже! — жваво вiдповiв Дейнека. — Є планове наукове завдання. Спiвробiтник зобов'язаний вчасно виконати свою роботу. Це може бути i самостiйна тема, i частина групової. У нас широкий i порiвняно вiльний вибiр дослiдницьких завдань. Головне — результативнiсть. Не загальнi теоретичнi розробки, а обгрунтування нововведення i практичне його впровадження у виробництво.

— А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?

— Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.

— А якщо вчений має свою тему?

Василь Ферапонтович перепитав:

— Як це «свою»? Ви хочете сказати — позапланову? У нас називають "iнiцiативна".

— Хоч би так.

— Бога ради! Будь ласка! Але насамперед — план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.

Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.

— Ну, правильно, план насамперед. А якщо несподiване вiдкриття вченого нiяк не лiзе у тi рамки, в яких розробляє свої плановi iдеї вiддiл чи лабораторiя?

— Наука — творчiсть, — тим самим повчальним тоном з нотками здивування у голосi, — мовляв, доводиться пояснювати елементарнi речi, — говорив далi завiдуючий лабораторiєю. — Тому творчiсть ми всiляко вiтаємо i пiдтримуємо. Але планову розробку спiвробiтник все ж таки має зробити. I вчасно. Iнiцiативна робота так само може увiйти до плану. Якщо являє собою безумовну наукову цiннiсть i буде затверджена вченою радою. Звичайно, на цьому грунтi можуть виникати всiлякi конфлiкти… Скажiмо, коли iнiцiатива не вписується у плани iнституту, жоден вiддiл не бере її i вона стає нiби безпритульною…

— У вашiй лабораторiї були такi випадки?

— Якi?

— Iнiцiативнi розробки.

— Так. У нашiй лабораторiї двоє кандидатiв наук та двоє емнеес, ще не захищених… Тепер уже один, — виправився, знiяковiвши, Дейнека. — Антон Iванович, земля йому пухом, багато мiг дати науцi. Якраз цими днями вiн готував повiдомлення про оригiнальний винахiд, який має велике практичне значення. Саме мав запропонувати iнiцiативну тему, уже майже розроблену ним. А тепер… Ви не скажете, коли ховатимуть? Ми теж хочемо провести товариша в останню дорогу.

— Ховатимуть пiслязавтра. Приїздить мати… Ваш Директор дасть вказiвку, як усе органiзувати… Ну, а iншi працiвники вашої лабораторiї? Крiм Журавля, — спитав пiсля паузи Коваль. — Як у них iз творчiстю, вiдкриттями? Бувають?

Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.

— Наприклад, Павленко, — уточнив Коваль. — Теж молодший i поки що, як ви кажете, «незахищений»… Адже так?

— Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся — думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому — незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться… Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував… Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: "Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!"

Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру… Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови… — Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. — У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, «головою», iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, «ногами». "Ноги" всюди ходять, носять на собi «голову», пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме «ноги» дають нагору концепцiю. Простiше сказати — пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль «нiг». Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо «голова» мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля… I от, будь ласка… Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.

— А чого ж Журавель сам не захищався?

Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.

— Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну… От i "встиг", — гiрко додав вiн. — I свiй винахiд до кiнця не довiв… Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, — пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi «за», а справа з мiсця не рушає… I не второпаєш «чому»… Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що "поки сонце зiйде, роса очi виїсть", або ще сказати: "краще синиця у руцi, нiж журавель у небi".