...I жодної версiї!

— У Києвi, — говорив далi полковник, — такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше… Я вам, звичайно, вiрю, — поспiшив додати Коваль. — Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.

Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.

Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово — «доброзичливий», у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi — адже треба було допомогти Антону Iвановичу, — теж брала участь у розмовах.

Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".

Приходила вона до нього часто.

— У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, — i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада… А тепер як я житиму?..

Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.

На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.

— Що ж, — вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, — жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна… Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина — зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого…"

— Так i сказав?

— Так i сказав.

— От i я думаю, Нiно Василiвно, — вiв своє Коваль, — чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?

Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.

Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.

Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.

— Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це «ковпак», якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину… Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би…

— Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.

— Хто знає, - вiдповiла друкарка, — по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється… Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, — соромливо опустила очi спiвбесiдниця, — смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається «друг». Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами… А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!

— Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?

— Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж — Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди — трохи психи".

Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.

Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.

— Ну, чому боятися? — чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку — наклеп — я бiльше за все ненавиджу! — сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. — Сам колись потерпiв вiд цього, — додав вiн. — А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? — допитливо поглянув на жiнку полковник.

Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", — говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" — питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", — з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима…

А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.

Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати… Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.

— А може, вам просто здалося, — викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. — Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi — все це не варто заздрощiв… Менi, здається, навпаки — покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.