11/22/63

— Я сплачував за квартиру на Західній Нілі, але більшу частину літа я прожив у Джоді, доглядав за Сейді. Дописувати свій роман я майже перехотів, думав, знову почну вчителювати у Денголмській консолідованій школі. А потім напоровся на Аківу Рота з його громилами. Таким чином і сам потрапив до шпиталю. Коли мене звідти виписали, я переїхав до реабілітаційного центру, який називається «Едемські перелоги».

— Я знаю його, — зауважив Фріц, — типу житловий комплекс з забезпеченням часткового догляду.

— Так, і Сейді була моєю головною доглядальницею. Я піклувався про неї після того, як її порізав колишній чоловік; вона про мене, після того як мене покалічив Рот зі своїми підручними. Так воно й відбувається в цьому світі. Події… як би це сказати… гармонізуються.

— Події відбуваються з певних причин, — безапеляційно заявив Гості, і на мить я відчув, ніби стрибаю через стіл й дубашу його надуту жирну пику. Не тому, що він був неправий, ні. На мій скромний розсуд, події дійсно відбуваються з певних причин, але чи подобаються нам ті причини? Рідко.

— Наприкінці жовтня доктор Перрі дозволив мені водити машину на короткі відстані. — Це була відверта брехня, але вони навряд чи зразу побіжать до Перрі перевіряти цю інформацію… а якщо докладуться до роблення з мене американського героя, то взагалі можуть її ніколи не перевіряти. — На цьому тижні, у вівторок, я поїхав у Даллас поглянути на свою квартиру на Західній Нілі. Просто схотілося. Я хотів спробувати, чи перебування в ній не поверне мені бодай частково пам’яті.

Я дійсно їздив на Нілі-стрит, але тільки для того, щоб дістати револьвер з-під ґанку.

— Після того я вирішив поснідати у «Вулворті», просто, як бувало в колишні дні. І кого я там бачу, за стійкою сидить Лі і їсть свій ланч, тунця з рисом. Я сів поряд, запитав, як справи, от тоді-то він мені й розповів, що на нього і його дружину тисне ФБР. Сказав: «Я провчу тих курвалів, Джордже, вони дуже жалітимуть, що зайобували мене. Увімкни телевізор у п’ятницю вдень, можливо, дещо побачиш».

— Святий мерин, — охнув Фріц. — І ви це пов’язали з президентським візитом?

— Та ні, спершу. Я ніколи не слідкував за пересуваннями Кеннеді настільки уважно; я республіканець. — Дві брехні за ціною однієї. — Крім того, Лі тут же переключився на свою улюблену тему.

Гості:

— Куба.

— Правильно. Куба і віва Фідель. Він навіть не спитав у мене, чому я кульгаю. Він людина, цілком захоплена сама собою, знаєте, як зазвичай це буває? Саме таким був Лі. Я замовив для нього кремовий пудинг — ой, у «Вулворті» вони такі смачнющі, і всього четвертак порція — і спитав, де він працює. Він сказав, що в Книгосховищі на В’язовій вулиці. Промовив це, широко усміхаючись, так, ніби розвантажувати фургони і совати коробки — це найкраще заняття в світі.

Більшу частину його теревенів я пропускав собі повз вуха, продовжував я, бо в мене розболілась нога і голова почала боліти до того ж. Я поїхав собі додому в «Едемські перелоги» і ліг подрімати. Але прокинувшись, я згадав того німця з його фразою «як ти міг промазати». Я ввімкнув телевізор, а там говорили про президентський візит. Отут-то, сказав я їм, мене й почала гризти тривога. Я переглянув газети, які накопичилися у вітальні, знайшов там маршрут кортежу і побачив, що він проходить прямісінько повз те саме Книгосховище.

— Це мене гнітило всю середу. — Тепер вони обидва нахилилися до мене над столом, ловлячи кожне слово. Гості робив нотатки, навіть не дивлячись у свій блокнот. Я дивувався, чи зуміє він їх потім прочитати. — Я собі сказав: «Може, він і справді збирається це зробити». А потім: «Та ні, Лі завжди меле завзято, але борошна з того ніколи нема».То туди, то сюди, отак мені йшло. Вчора вранці я зателефонував до Сейді, розповів їй всю цю історію і спитав, що вона про це думає. Вона подзвонила Діку — Дік Сімонс, чоловік, про якого я вже казав як про її названого батька, — а потім передзвонила мені. Сказала, що мені варто повідомити поліцію.

Фріц кивнув:

— Не хотів би додавати вам болю, синку, але якби ви так зробили, ваша леді зараз була б жива.

— Зачекайте. Ви ще не знаєте всієї історії. — Звісно, я її теж ще не знав; я малював її широкими мазками в процесі оповіді. — Я сказав їй і Діку: ніяких копів, бо якщо Лі навіть ні в чому не винний, його напевне звідти попруть, з тієї роботи. Ви мусите зрозуміти, хлопець ледве тримався. Мерседес-стрит — діра дірою, а Нілі-стрит була лише трішечки кращим місцем, для мене то нічого — я самотня людина, і займався весь час своєю книгою. Плюс деякі гроші в банку. А от Лі… у нього вродлива дружина і дві чудові дочки, друга тільки недавно народилася, а він ледь тримає дах у них над головою. Він був непоганим хлопцем…

Тут я відчув непереборне бажання помацати собі ніс, чи він не виріс, бува.

— …але водночас також і першорядним уйобком, вибачте мою французьку. Його безумні ідеї не дозволяли йому довго утриматися на жодній роботі. Він казав, що як тільки знаходить собі нову роботу, так зразу ж туди встряє ФБР і все йому пересирає. Так сталося, він казав, коли він працював друкарем.

— Лайно собаче, — перебив Гості. — Він геть усіх звинувачував у проблемах, які створював собі сам. Хоча в дечому ми з вами можемо погодитися, Емберсоне. Він дійсно був першорядним уйобком, і мені теж жаль його дружину і дітей. Дуже жаль.

— Йо? Сердечно з вашого боку. Словом, він мав роботу, і я не бажав, щоб він її через мене втратив, якщо він тоді просто патякав ротом… по суті, це єдине, в чому він був спеціалістом. Я сказав Сейді, що збираюся поїхати завтра до Книгосховища — сьогодні, значить — просто, щоб наглянути за ним. Вона каже, що поїде зі мною. Я кажу їй ні, якщо Лі злетів з котушок і дійсно має намір щось таке вчинити, тоді їй там з’являтися небезпечно.

— Він скидався на того, хто злетів з котушок, коли ви з ними мали ланч?

— Ні, був простий, як огірок, але він завше таким був. — Я нахилився до нього. — Хочу, щоб цю частину ви вислухали особливо уважно, детективе Фріц. Я розумів, що вона в будь-якому разі поїде зі мною, неважливо, як я її відраджую. Я чув це в її інтонаціях. Тому я викинув штуку, я втік. Зробив це, щоб вберегти її. Про всяк випадок.

«Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись», — прошепотіла Сейді в моїй голові. Вона житиме там, допоки я знову не побачу її живою во плоті. Я поклявся, що так і буде, попри все.

— Я думав, що ніч перебуду в готелі, але готелі були переповнені. Тоді я подумав про Мерседес-стрит. Ключ від № 2706, де я колись жив, я повернув, але в мене зберігся ключ від дому навпроти, № 2703, де жив Лі. Він мені його колись дав, щоби я міг поливати його квіти.

Гості:

— У нього були квіти?

Але я не відривався увагою від Вілла Фріца.

— Сейді стривожилася, побачивши, що я зник з «Едемських перелогів». Дік також. Тоді він зателефонував до поліції. І не раз, а кілька разів телефонував. Кожного разу коп, який приймав дзвінок, казав йому, щоб той перестав гнати лайно, і вішав слухавку. Я не знаю, чи фіксують у вас такі дзвінки, але Дік вам це підтвердить, а він не має причин для брехні.