11/22/63

Посадку на автобус до Літл-Рока оголосили об одинадцятій двадцять, і я приєднався до гурту людей, що купчилися проти відповідних дверей. Окрім фальшивих окулярів, я не намагався якось іще приховати своє обличчя, але ніхто не дивився на мене з якимсь особливим інтересом; я був звичайною краплинкою в кров’яному потоці Транзит Америка, не важливішою за будь-які інші.

«Сьогодні я змінив ваші життя», — думав я, дивлячись на присутніх там в цей переднічний час людей, проте ніякого тріумфу чи зачудування не було в цій думці; взагалі жодного емоційного сповнення, ні негативного, ні позитивного.

Зайшовши до автобуса, я зайняв місце в кінці салону. Переді мною сиділо багато хлопців у формі, либонь, прямували на Базу військово-повітряних сил в Літл-Року. Якби не те, що я сьогодні зробив, дехто з них загинув би у В’єтнамі. Інші повернулися б додому скаліченими. А тепер? Хтозна?

Автобус рушив. Коли ми виїхали з Далласа, грім став гучнішим, а блискавки яскравішими, але дощу так і не було. Досягши Салфер Спрингс [683] , ми залишили грозові погрози позаду, натомість отримали зірки, десятки тисяч їх, блискотливих, мов крижані скалки, і вдвічі холодніших. Якийсь час я був задивився на них, а потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі і слухав, як колеса Великого Пса пожирають міжштатне шосе № 30.

683

Sulphur Springs — місто за 120 км на північний схід від Далласа.

«Сейді,— співали колеса. — Сейді, Сейді, Сейді».

Нарешті, десь після другої ночі я заснув.

12

У Літл-Року я купив квиток на полудень до Пітсбурга, з єдиною зупинкою в Індіанаполісі [684] . Поснідав я в закусочній автовокзалу, сидячи поряд зі стариганом, котрий їв, тримаючи перед собою на столі ввімкнутий портативний радіоприймач. Великий, з блискучою круговою шкалою. Головною темою залишався відвернутий замах на президента і, звичайно… Сейді. Сейді набула дуже великої ваги. Їй збиралися влаштувати державний похорон на Арлінгтонському національному цвинтарі. Говорилося, що надгробну промову оголосить особисто Кеннеді. Заодно повідомляли, що на десяту годину призначено прес-конференцію нареченого міс Дангіл Джорджа Емберсона, також мешканця Джоді, штат Техас, але невдовзі її початок відсунули на післяобідній час — без оголошення причин. Гості, мабуть, як тільки міг, забезпечував мене часом для зникнення. Тим краще для мене. Для нього також, звісно. І для його дорогоцінного директора.

684

Дорожня відстань від Літл-Рока до Пітсбурга в штаті Песильванія близько 1,5 тис. км.

— Президент і його героїчні рятувальники не єдина новина, яку ми передаємо сьогодні з Далласа, — повідомив стариганів приймач, і я застиг з чашкою кави, завислою у півдорозі між блюдцем і моїми губами. В роті з’явився кислуватий присмак, який я тут же упізнав. Психолог, либонь, означив би це терміном presque vu— відчуття, яке підказує людині, що ось-ось трапиться щось надзвичайне, — але я мав власну, набагато прозаїчнішу для цього назву: гармонізація.

— У розпал грози, невдовзі після першої години ночі, Форт-Вортом промайнув раптовий торнадо, зруйнувавши склад «Монтгомері Ворд» і кілька житлових будинків. Як повідомляють, двоє осіб загинули і четверо вважаються зниклими безвісти.

Серед тих будинків є й №№ 2703 та 2706 на Мерседес-стрит, я не мав щодо цього жодних сумнівів; злий вітер стер їх, як незадовільне рівняння.

Розділ 30

1

Зі свого останнього «Ґрейгаунда» я вийшов на автовокзалі на Майнот-авеню в Оберні, у Мейні, щойно після полудня двадцять шостого листопада [685] . Після понад вісімдесяти годин майже безперервної їзди, полегшеної хіба короткими западаннями в сон, я почувався ніби плодом власної уяви. Було холодно. Прочищаючи собі горло, Бог попльовував снігом з брудного, сірого неба. На заміну кухарській уніформі я купив собі джинси та пару робочих сорочок з цупкого батисту, але цієї одяганки аж ніяк не було достатньо. Живучи в Техасі, я забув, якою буває погода в Мейні, але це вмент пригадало моє тіло, почавши тремтіти. Першу зупинку я зробив у «Луї для чоловіків», де наміряв собі куртку зі смушковою підкладкою й поніс її до касира.

685

Автошляхова відстань між Далласом та Оберном ~ 3200 км.

При моєму наближенні він поклав на прилавок Люїстонську «Сан», яку був щойно читав, і я побачив свою фотографію — так, ту, що містилася в річному альбомі ДКСШ — на передній шпальті газети. ДЕ ДЖОРДЖ ЕМБЕРСОН? — вимогливо запитував заголовок. Касир відбив продаж і подав мені чек. Я поплескав по власному фото:

— Що таке в світі могло трапитись із цим парубком, як ви гадаєте?

Касир подивився на мене й знизав плечима:

— Він не бажає публічності, і я його не ганю. Я сам жах як дуже кохаю свою дружину, і якби вона раптом померла, я теж не бажав би, аби мене знімали для газет чи показували мою зарюмсану пику по телевізору. А ви?

— Так само, — відповів я. — Гадаю, що так само.

— На місці цього парубка я не спливав би на поверхню аж до 1970-го. Нехай вляжеться цей ґвалт. Як щодо гарного головного убору до вашої куртки? Тільки вчора отримав партію фланелевих кашкетів. Зі зручними, щільними клапанами.

Отже, до нової куртки я купив собі й кашкет. А потім, помахуючи портфелем у цілій руці, прошкутильгав два квартали назад до автобусної станції. Душа воліла негайно їхати у Лізбон-Фолз, упевнитися, що кроляча нора залишається на своєму місці. Але якщо все там так, як і було, я навряд чи встою перед спокусою і скористаюся нею, а раціональна частка в мені розуміла, що після п’яти років прожитих в Країні Було, я не готовий до лобового зіткнення з тим, що в моїй уяві стало Країною Буде. Спершу я потребував відпочинку. Справжнього відпочинку, а не куняння в автобусному кріслі під вереск малих дітей та регіт піддатих дорослих.

При узбіччі стояло штук п’ять таксі, сніг уже не просто попльовував згори, а вихрився навкруги. Я заліз до першої машини, радіючи теплу з обігрівача. До мене обернувся водій, товстий дядько зі значком на виношеному капелюсі: ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Абсолютно мені незнайомий, але, коли він вмикав радіо, я знав, що те буде налаштоване на станцію WAJAB, яка віщає з Портленда, а коли він з нагрудної кишені потягнув сигарети, я знав, що куритиме він «Лакі Страйк». Який гук, таке й відлуння.

— Куди, патроне?

Я сказав, щоб відвіз мене до кемпінгу «Модрина» на 196-му шосе.

— Зробимо.

Він увімкнув радіо, й ми отримали «Міракелз», що співали «Мікі Мавпеня» [686] .

— Ці теперішні танці! — пробурчав він, дістаючи цигарки. — Ніц більше не роблять, як ото лише вчать дітей труситись та вихлятись.

— Танці — це життя, — мовив я.

2

Реєстраторка була іншою, але в кімнату вона мене поселила ту саму. Звичайно, а як інакше. Плата була трішки вищою, і замість старого телевізора стояв новий, але до його «заячих вушок» було притулено те саме оголошення: НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ!Сигнал був так само паскудним. І ніяких новин, тільки мильні опери.

686

«The Miracles» («Чуда») — заснований 1957 року вокальний гурт, особливо уславлений під модифікованою у 1965 назвою «Smokey Robinson & The Miracles»; у хіті 1963 року «Mickey’s Monkey» співається про придуманий хитрим хлопцем Мікі танок, в якому імітуються мавпячі рухи.

Я його вимкнув. Повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ. Засмикнув штори. А потім уже все з себе скинув і заповз у ліжко, де — якщо не рахувати напівлунатичного походу до туалету, щоб полегшити собі сечовий міхур — я проспав дванадцять годин поспіль. Коли я прокинувся, була глупа ніч, електрика не працювала, а надворі дув потужний північно-східний вітер. Високо в небі плив яскравий місячний серп. Я дістав з шафи додаткову ковдру і проспав ще п’ять годин.

Коли я прокинувся, світанок розписував автокемпінг «Модрина» ясними кольорами й відтінками, як на фотографії з «Нешенел Джеографік».На машинах, які де-не-де стояли перед кабінками, виднілася паморозь, і у власному віддиху я побачив пару. Я спробував зателефонувати, очікуючи, що результату не буде, але молодик в офісі моментально взяв слухавку, хоча голос мав ніби невиспаний. Безумовно, сказав він, телефонний зв’язок працює і вони радо викличуть для мене таксі — куди я бажаю їхати?

У Лізбон-Фолз, сказав я йому. На ріг Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху.

— До «Фруктової»? — перепитав він.

Я так довго був тут відсутній, що якусь мить мені це здавалося незрозумілою нісенітницею. А потім клацнуло.

— Саме так. До «Кеннебекської фруктової».

«Повертаюся додому, — повторював я собі. — Господи, допоможи. Я повертаюся додому».

Тільки це було не так: 2011 рік більше не мій дім, я перебуду там лише короткий час, тобто якщо взагалі туди дістануся. Можливо, завітаю всього на кілька хвилин. Мій дім тепер Джоді. Чи ним стане Джоді, щойно туди приїде Сейді. Сейді-дівчина. Сейді з її довгими ногами і її довгим волоссям та її схильністю перечіплюватися через різні речі, які трапляються на шляху… але в критичну мить там буду я, і я вловлю її в падінні.