11/22/63

— Я намагався. Якби я не промазав, вона б зараз була жива.

— На вашому місці, я б себе не звинувачував на цей рахунок. Там велике приміщення, а 38-й калібр не вельми точний на великих відстанях.

Це правда. Треба наблизитися на п’ятнадцять футів. Так я чув, і то вже не раз. Але я йому про це нічого не сказав. Я гадав, що моє коротке знайомство з агентом Гості вже майже добігло кінця. Правду кажучи, я не міг цього дочекатися.

— Ви чистий. Все, що вам треба, це дістатися якогось місця, де ваші люди вас підберуть і віднесуть на крилах до таємничого невідь-де. Ви зможете це влаштувати?

Невідь-де в моєму випадку — це кроляча нора, котра перекине мене на сорок вісім років у майбутнє. Залишається лиш сподіватися, що та кроляча нора поки ще на своєму місці.

— Я певен, що все буде окей.

— Щоб так і було, бо якщо ви спробуєте нашкодити нам, вам за це воздасться удвоє. Містер Гувер… ну, скажімо так, наш директор не з тих, хто вміє прощати.

— Розкажіть мені, як я виберуся з готелю.

— Одягаєте оцей кухонний білий костюм, окуляри й сіточку на волосся. Цей ключ від службового ліфта. Ним спуститеся на поверх B-1. Пройдете просто через кухню, а звідти крізь задні двері надвір. Досі все ясно?

— Так.

— Там на вас чекає автівка Бюро. Сідаєте на заднє сидіння. З водієм не балакаєте. Це вам не лімузинний сервіс. Він відвезе вас на автовокзал. Водій запропонує вам три квитки на вибір: Тампа на одинадцять сорок, Літл-Рок на одинадцять п’ятдесят або Альбукеркі на двадцять хвили по півночі. Який ви виберете, я не бажаю знати. А все, що потрібно знати вам, це те, що з того моменту наш зв’язок обривається. Далі відповідальність за те, де вам никатися від чужих очей, лежить лише і тільки на вас. Ну, й на тому бозна-кому, на кого ви працюєте, звичайно.

— Звичайно.

Задзвонив телефон.

— Якщо це якийсь хитросракий репортер, котрий винюшив, як додзвонитися, відшийте його, — промовив Гості. — А якщо промовите бодай слово, що я тут, я вам горло переріжу.

Я подумав, що він жартує, але не був цілком цього певен. Я взяв слухавку.

— Не знаю, хто ви, але я зараз почуваюся вельми втомленим, тому…

На тому кінці голос з придихом запевнив, що не забере в мене багато часу. Я показав Гості губами: «Джекі Кеннеді». Він кивнув і налив собі ще мого шампанського. Я відвернувся так, ніби, представивши Гості свою спину, міг вберегтися від підслуховування ним моєї розмови.

— Місіс Кеннеді, вам не конче необхідно було мені телефонувати, — сказав я, — але, тим не менш, я маю собі за честь чути вас.

— Я хотіла подякувати вам за те, що ви зробили, — сказала вона. — Я знаю, що мій чоловік уже висловив вам свою вдячність, але… містере Емберсон… — Перша леді почала плакати. — Я хотіла подякувати вам від імені наших дітей, котрі мали можливість цього вечора побажати доброї ночі своїм татові й матері по телефону.

Каролін і Джон-Джон. До цього моменту я про них зовсім не згадував.

— Місіс Кеннеді, на вашу ласку.

— Я розумію, молода жінка, котра загинула, мала стати вашою дружиною.

— Це так.

— Вам зараз гірко й боляче. Прошу, прийміть моє співчуття — цього недостатньо, я розумію, але це все, що я можу запропонувати.

— Дякую вам.

— Якби я могла щось змінити… якби могла якимсь чином повернути годинник назад…

«Ні,— подумав я. — Це моя робота, міз Джекі».

— Я розумію. Дякую вам.

Ми ще трішки побалакали. Ця розмова далася набагато важче, ніж та, яку я мав удень у поліцейській дільниці з Кеннеді. Почасти тому, що та сприймалася ніби уві сні, а ця ні, але головним чином тому, що я чув у голосі Жаклін Кеннеді залишки страху. Схоже, вона по справжньому зрозуміла, яким дивом вони уникли найгіршого. У голосі її чоловіка цього розуміння я не чув. Схоже було, він вважає себе провіденційним щасливчиком, благословенним, можливо, навіть безсмертним. Пам’ятаю, наприкінці розмови я попросив її якось вплинути на свого чоловіка, щоб протягом свого президентства він перестав їздити відкритими лімузинами.

Вона відповіла, що щодо цього я можу на неї покластися, а потім знову мені подякувала. Я знову ж таки відповів їй «на вашу ласку», і після цього поклав слухавку. Обернувшись, я побачив, що залишився у кімнаті сам. В якийсь момент, поки я балакав з Жаклін Кеннеді, Гості пішов. Усе, що залишилося на згадку від нього, це пара недопалків у попільниці, напівпорожня пляшка шампанського та чергова записка на столі поряд з жовтим блокнотом, на якому лежало моє звернення «До відома зацікавлених осіб».

«Позбавтесь жучка, перш ніж вирушите на автовокзал, — наголошувалося в ній. А нижче: — Щасти вам, Емберсоне. Мені жаль, що ви зазнали такої втрати. Г.»

Може, йому дійсно було жаль, але жаль дешевий, хіба ні? Жаль — це така дешева річ.

11

Я одяг на себе маскарадний костюм кухарчука і в просмердженому курячим супом, барбекю та «Джеком Деніелсом» ліфті спустився на перший цокольний поверх. Щойно відкрились двері, я швидко рушив крізь паруючу запахами кухню. Не думаю, щоб хтось там кинув на мене бодай побіжний погляд.

Вийшов я у завулок, де в сміттєвому баку порпалися пара п’яниць. На мене вони навіть не глянули, хоча підняли голови, коли небо на мить освітилося блискавицею. Непримітний седан «Форд», працюючи на холостих обертах, стояв при в’їзді до завулка. Я заліз на заднє сидіння, і ми рушили. Чоловік за кермом промовив лише одну фразу, перед тим як зупинитися біля автостанції Ґрейгаунд: «Схоже, буде дощ».

Він запропонував мені квитки, як трійку карт на вибір у простацькому покері. Я вибрав той, що до Літл-Рока [682] . Ще залишалася приблизно година. Я пішов до подарункової крамниці, де купив собі дешеву валізку. Якщо все піде добре, в мене врешті-решт з’явиться щось, щоб до неї покласти. Багато речей мені не треба; доволі всякого одягу я маю у себе в Сабатусі і, хоч ця моя домівка міститься ще майже за п’ятдесят років у майбутньому, я сподівався потрапити туди менш ніж за тиждень. Айнштайнові сподобався б цей парадокс, але мою втомлену, зажурену голову відвідала думка — ефект метелика залишався в силі, — що дім той може вже не належати мені. Якщо він взагалі стоїть на колишньому місці.

682

Little Rock — столиця й найбільше місто штату Арканзас, відстань від Далласа 471 км.

Я купив також газету, екстрений випуск «Грязь Гералд». На передній шпальті було єдине фото, можливо, зняте професіоналом, хоча, радше за все, якимсь везунчиком з публіки. На ньому Кеннеді нахилявся над жінкою, жінкою, з якою я нещодавно балакав, тією, в котрої не було кривавих плям на її рожевому костюмі, коли вона його знімала з себе сьогодні ввечері.

Джон Ф. Кеннеді прикриває своїм тілом дружину, в той час як президентський лімузин мчить з місця, де ледь не сталася національна катастрофа, — пояснював підпис. Над знімком містився заголовок, набраний тридцять шостим кеглем. Навкруг було багато вільного місця, бо заголовок складався лиш з одного слова:

ВРЯТОВАНИЙ!

Я розгорнув газету на другій сторінці й закляк перед іншою фотографією. Сейді, фантастично молода й фантастично вродлива. Вона усміхалась. «У мене попереду ціле життя», — промовляла її усмішка.

Сидячи на дерев’яному планковому стільці, в той час як навкруг мене снували пізні подорожні, бізнесмени собі полірували взуття, плакали немовлята, сміялись вояки з брезентовими наплічниками, я акуратно загинав береги газети по периметру фотографії, щоби вирвати її, не пошкодивши обличчя. Завершивши цю справу, я ще довго на неї дивився, а потім склав і сховав собі до портмоне. Решту газети викинув. У ній не було нічого, про що б мені хотілося читати.