11/22/63

— Це жахливо.

— Йо, і це не найгі… — він себе обірвав, дивлячись мені за спину. — Зробити вам ще, сер?

Це було до того бізнесмена.

— Тільки не мені, — відповів той і вручив бармену доларову банкноту. — Я забираюсь до ліжка, а завтра й геть з цього ломбарду. Маю надію, у Вотервілі й Агасті ще не забули, як робляться замовлення на обладнання, бо тут на це абсолютно не здатні. Решти не треба, купиш собі Де-Сото [165] . — І він, похиливши голову, важко вирушив до виходу.

165

«DeSoto» — бренд ефектних на вигляд легковиків середнього класу, що випускалися корпорацією «Крайслер» у 1928–1961 рр.; слід пам’ятати, що на фоні післявоєнного розквіту економіки у 1958 році трапився перший великий спад.

— Бачите? Це ідеальний приклад того, що ми маємо в цій оазі, — бармен печально дивився вслід своєму втраченому клієнту. — Одна порція випивки, зразу до ліжка, а завтра «прощавай-будь, алігаторе, до спіткання, крокодиле». [166] Якщо так і далі йтиме, це містечко скоро перетвориться на місто-привид. — Він став, випростався і спробував розправити плечі — неможливий трюк, бо вони в нього були округлі, як і вся решта його тіла. — Та кого це хвилює? Щойно настане перше жовтня, й мене тут не буде. Подамся в путь. Щасливих шляхів і вам, може, стрінемося десь знову.

166

Фраза зі старовинної англійської лічилки, яку своїм хітом «See You Later Alligator» (1955) широко популяризував піонер рок-н-ролу Білл Хейлі.

— Батько того хлопчика, Дорсі… він більше нікого не вбив?

— Нє, там у нього алібі. Я оце подумав, здається, він не рідний йому, а вітчим. Дікі Маклін на ім’я. Джонні Кісон на рецепції — либонь, і вас він реєстрував — мені розповідав, що він інколи приходив сюди, випивав, поки його не перестали пускати, бо намагався підчепити котрусь покоївку і почав брудно лаятись, коли вона йому сказала, щоб ішов десь інде та сторгував там собі шльондру. Відтоді, я гадаю, він напивається у «Відрі» або в «Шпиці». У тих пивницях приймають будь-кого.

Він нахилився вперед, наблизившись до мене так, що я почув запах «Аква Вельва» на його щоках [167] .

— Хочете взнати найгірше?

Я-то не хотів, але подумав, що мушу. Отже, кивнув.

— У тій довбаній родині був ще й старший брат. Едді. Він зник у минулому червні. Без сліду. Пропав, нікого ні про що не повідомивши, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Дехто каже, що він утік, аби лиш подалі від Макліна, але будь-яка притомна людина розуміє, що він мусив би потім з’явитися в Портленді або нехай в Касл-Року — неможливо, щоби десятирічна дитина не впала до ока нікому так довго. Можете мені повірити, Едді Коркоран загинув від молотка, як і його менший братик. Просто Маклін в цьому не зізнався. — Він раптом усміхнувся, та так сонячно, що від цього його місяцеподібне обличчя стало майже вродливим. — Ну то що, я вже відговорив вас від придбання нерухомості в Деррі, містере?

167

«Aqua Velva» — лосьйон після гоління, що випускається з 1929 року.

— То не для мене, — відповів я. На той час я вже летів на автопілоті. Хіба не читав я або десь колись чув про серію вбивств дітей в цій частині Мейну? Чи, може, бачив по телевізору з лиш четвертиною мозку ввімкнутою, тоді як решта його очікувала почути, як моя проблемна дружина йде — чи радше чалапає — до хати після чергових «дівочих» посиденьок? Либонь, так, але єдине, що я пам’ятав напевне про Деррі, це те, що в середині вісімдесятих тут мусить статися потоп, який зруйнує півміста.

— Ні?

— Ні, я лише посередник.

— Що ж, тим краще для вас. У місті зараз не так паскудно, як було — от у липні люди були дійсно туго напружені, як пояс цнотливості в Доріс Дей [168] , — але до нормального стану тут все одно ще ой як далеко. Я сам привітна людина, і мені подобаються привітні люди. Тому-то я звідси й звалюю.

— Щасливих і вам шляхів — промовив я, кладучи на шинквас два долари.

— Ого, сер, це занадто багато!

— Я завжди плачу зверху за добру розмову.

168

Doris Day (нар. 1924 р.) — співачка й актриса, яку ледь не до її сорокаріччя продюсери наділяли ролями незайманих дівчат.

Наразі надбавка була за добре обличчя. Розмова була тривожною.

— Вельми дякую! — розквітнув він і простягнув мені свою руку. — Я забув відрекомендуватись. Фред Тумі.

— Приємно познайомитися, Фреде. А я Джордж Емберсон.

Рукостискання він мав теж добре. Без усякого тальку.

— Бажаєте невеличку пораду?

— Звісно.

— Поки перебуватимете в цьому місті, обережніше щодо розмов з дітьми. Після цього літа незнайомець, що говорить з дітьми, приречений на візит поліції, тобто, якщо хтось це побачить. Або його поб’ють. Це теж цілком імовірний варіант.

— Навіть якщо на ньому не буде клоунської машкари?

— Ну, з костюмами все не так просто, хіба ні? — Посмішка зникла з його обличчя. Воно посірішало, спохмурніло. Іншими словами, він став таким, як і решта людей в Деррі. — Коли ви одягаєтеся в костюм клоуна й чіпляєте собі гумовий ніс, ніхто не має поняття, на що ви насправді схожі всередині себе.

4

Я думав про це, поки старомодний ліфт з рипінням повз нагору, на третій поверх. А якщо й решта з того, про що мені розповів Фред Тумі, теж правда, чи здивується тут хтось, якщо й інший батько попрацює молотком над своєю родиною? Мені подумалось, що ні. Я подумав, люди казатимуть: це просто черговий доказ того, що Деррі є Деррі. І, либонь, будуть праві.

Вже сховавшись у своєму номері, я був вражений новою, достоту жахливою думкою: припустімо, впродовж наступних семи тижнів я зміню хід подій так, що батько Гаррі зможе замордувати свого сина на смерть, замість залишити його калікою й з почасти притлумленим розумом?

«Цього не трапиться, — запевнив я себе. — Я не дозволю такому трапитись. Як заявила у 2008 Гілларі Клінтон: я тут, щоб перемогти».

От лишень, звісно, вона тоді програла [169] .

169

З цією фразою Гілларі Клінтон (нар. 1947 р.) вела кампанію з висунення себе в кандидати на президента США від Демократичної партії, але програла партійні вибори Бараку Обамі, проте стала держсекретарем в його адміністрації.

5

Наступного ранку я снідав у готельному ресторані «Риверв’ю», де, окрім мене й учорашнього торговця обладнанням, було порожньо. Той сидів, занурений у місцеву газету. Коли він пішов, залишивши газету на столику, її взяв я. Мене не цікавила перша шпальта, присвячена черговим військовим заворушенням на Філіппінах (хоч я й загадався на мить, чи не десь там поблизу зараз перебуває Лі Освальд). Насправді я хотів продивитися місцеві шпальти. У 2011 я був читачем люїстонської газети «Сан Джорнел», так там остання шпальта розділу «B» називалася «Шкільні справи». На ній горді батьки могли знайти надрукованими імена своїх дітей, якщо ті виграли якусь нагороду, поїхали в класну екскурсію або беруть участь в якомусь проекті, скажімо, з дотримання чистоти на території громади. Якщо така сторінка є також у «Деррі Ньюз», тоді нема нічого неймовірного в припущенні, що я зможу знайти на ній ім’я котрогось з дітей Даннінгів.

Утім, на останній шпальті «Ньюз»містилися тільки некрологи.

Я спробував пошукати на спортивних сторінках і прочитав про призначену на вікенд велику футбольну гру юнацької ліги: «Тигри Деррі» проти «Бенгорських Баранів». Трою Даннінгу було п’ятнадцять років, згідно з твором прибиральника. П’ятнадцятирічний хлопець легко міг належати до членів команди, хоча навряд чи був стартером.

Його імені я там не знайшов і, хоча уважно, слово по слову, прочитав і коротшу статтю про футбольну команду малечі (клуб «Тигрів»), не знайшов також і Артура «Туггу» Даннінга.