11/22/63

Бо вам варто знати, що я зустрів Кристі на курсах свінгу в Люїстоні, і саме під цю мелодію ми з нею навчалися танцювати. Пізніше — у наш найкращий рік: це шість місяців до шлюбу й шість місяців після одруження — ми брали участь у танцювальних конкурсах і одного разу на Чемпіонаті Нової Англії зі свінгу вибороли четверте місце (Кристі тоді сказала — «чемпіонський приз для невдах»). Ми виступали під «Бугі-черевички», трохи сповільнену мікс-версію старого хіта «КейСі & Оркестру Сонячного Сяйва» [170] .

170

«KC & the Sunshine Band» — диско-фанк-гурт, популярний у 1970-х; їхній хіт «Boogie Shoes» (1975) й зараз часто звучить по радіо як в оригінальній, так і міксованих версіях.

«Це не випадковість», — думав я, дивлячись на них. Хлопець був у синіх джинсах і майці з викотом «човником»; на дівчині була біла блузка, поли якої звисали на вицвілі червоні бриджі. Те її прекрасне волосся було стягнуте на потилиці в такий же нахабно-грайливий кінський хвіст, який завжди собі зав’язувала Кристі, коли ми виступали в змаганнях. Це так пасувало до її білих шкарпеток і вінтажної пудельної спідниці [171] .

Вони проробляли той з варіантів «лінді», що був мені відомий під назвою «пекельні вибрики» [172] . Цей танок мав би виконуватися швидко — блискавично швидко, — якщо танцюристи мають фізичну витривалість і терплячість довести його до фіналу… але ці діти танцювали його повільно, бо поки що розучували свої рухи. Кожен з них я знав наперед. Я знав їх усі, хоча жодного разу не танцював вже років з п’ять, а може, й довше. Сходяться, плескаються долонями. Він трішки хилиться вперед і брикає лівою ступнею, вона робить те саме, обоє крутять таліями так, що здається, ніби вони рухаються у протилежних напрямках. Розходяться, долоні все ще зімкнуті, і тут вона вертиться, спершу вліво, потім управо…

171

Модні у 1940—1950-х рр. яскраві кльош-спідниці зазвичай мали на подолі аплікацію у вигляді чорного пуделя.

172

Lindy Hop — джазовий танок, що народився в середовищі афроамериканців в епоху свінгу 1920—1930-х рр. і став популярним серед білих уже в епоху рок-н-ролу; «Пекельні вибрики» («Hellzapoppin») — бродвейське комедійне ревю 1938 р. та однойменний фільм 1941 р., сюжети яких пронизані скажено швидкими танцями лінді.

От лишень вони схибили у зворотному крутінні під час розходження і вона розпласталася на моріжку.

— Господи, Річі, ти все ніяк не можеш цього правильно зробити! Хух, ти безнадійний! — А втім, насправді вона сміялася. Перекинулася на спину й задивилася в небо.

— Мені так жаль, міз Скавлеть! — заскиглив хлопець верескливим голосом малого негритосика; у політкоректному двадцять першому столітті це прозвучало б ідіотським афронтом. — Моя усього лишь клишавий сільський хльопчик, але я учить ваш цей танок, поки він моя не докінчить! [173]

173

Річі звертається до Беві, немов до Скарлет О’Гара — героїні роману Маргарет Мітчел «Розвіяні вітром», дія якого відбувається в середині ХІХ ст. у рабовласницьких південних штатах.

— Скоріше я сама тебе докінчу, — гримнула вона. — Заводь платівку знову, поки я не втратила терпі… — і тут вони разом помітили мене.

То була дивна мить. Деррі ховався за якоюсь завісою — я вже отримав такий досвід з цією завісою, що ледь не в очі її бачив. Місцеві перебували по один її бік, приїжджі (такі як Фред Тумі, такі як я) по інший. Подеколи тутешні люди визирали з-поза неї, як та ж місіс Старрет, коли вона висловила роздратування щодо забраних з бібліотеки даних перепису населення, але щойно ти починав ставити надто багато запитань — і, звісно, якщо їх полохав, — вони ховалися поза нею знову.

І от, я сполохав цих дітей, а вони не сховались за ту завісу. Замість замкнутися, їхні обличчя залишались навстіж відкритими, сповненими заінтригованої цікавості.

— Пробачте, пробачте, — промовив я. — Я не мав наміру захопити вас зненацька. Просто почув музику, а тоді вже побачив, як ви танцюєте лінді-гоп.

— Намагаємосятанцювати лінді-гоп, це ви мали на увазі, — сказав хлопець. Він допоміг дівчині звестись на рівні. А тоді вклонився. — Річі Тозіер до ваших послуг. «Річі-Річі з рівчака», як то люблять мої друзі примовляти, але звідки б їм щось знати?

— Приємно познайомитися, — кивнув я. — Джордж Емберсон, — а наступне з мене само собою вискочило. — Моїдрузі примовляють «Джорожі-Джорджі пере одіж в Норджі» [174] , але вони теж нічого достеменно не знають.

Дівчина, гигочучи, гепнулась на пікнікову лаву при столику. Хлопець скинув руки вгору, ніби грає на горні, й протрубив:

— Дивний дорослий утнув забавний жарт! Вака-вака-вака! Диво– вижно! Еде Мак-Мехон, що ми маємо для цього чудового парубка? Ну, Джонні, сьогоднішній приз у програмі «Кому ти довіряєш» [175] це багатотомний комплект Британської енциклопедії плюс пилосмок «Електоролюкс», щоби усі ті томи разом усмо…

174

«Norgie» — бренд потужних пральних машин індустріального типу.

175

Ed McMahon (1923–2009), Johnny Carson (1925–2005) — актори-коміки, у 1957–1963 рр. разом вели денне ігрове телешоу «Who Do You Trust?».

— Біп-біп, Річі, — перебила його дівчина. Попри те, вона витирала собі кутики очей.

І цим спровокувала до відродження той злощасний вереск малого негритосика:

— Мені так жаль, міз Скавлеть, не шмагай моя! В моя іще не зажило після останній раз!

— Хто ви, міс? — запитав я.

— Беві-Беві, що живе на греблі, — відповіла вона, знову заходячись сміхом. — Вибачте, наш Річі дурник, але ж я не маю виправдання. Беверлі Марш. Ви ж нетутешній, правда?

Це якимсь чином усі тут впізнавали в мені моментально.

— Атож, але ви двоє також не скидаєтеся на тутешніх. Ви перші деррійці з усіх, яких я зустрічав, котрі не виглядають… понурими.

— Йо-йо, це таки понуре-в-гузні місто, — погодився Річі, знімаючи з платівки тонарм. Той уже якийсь час знову й знов затинався на останній канавці.

— Я розумію, тутешній люд небезпідставно хвилюється за дітей, — промовив я. — Завважте, я тримаюсь від вас на відстані. Ви, дітки, на галявині, а я на хіднику.

— Щось не дуже вони хвилювалися, коли тут відбувалися вбивства, — буркнув Річі. — Ви знаєте про ті вбивства?

Я кивнув.

— Я зупинився в «Таун Хаусі». Один із тамтешніх працівників мені розповідав.

— Йо, тепер, коли все позаду, всі страшенно почали перейматися дітьми. — Він сів поряд з Беві, що живе на греблі. — А коли все те тривало, ніхто й сракою не ворухнув.

— Річі, — закинула дівчина. — Біп-біп.

Цього разу хлопець спробував на нас жахливу імітацію Хамфрі Богарта [176] :

— Але ж це правда, кралечко. Та ти й сама знаєш, що це правда.

176

Humphrey Bogart (1899–1957) — один з найпопулярніших кіноакторів за всю історію Голлівуду; грав крутих героїв.

— Все вже минулося, — обернулась до мене Беві. З лицем серйозним, як в очільника Торгівельної палати. — Вони про це просто ще не знають.

— Вониозначає всіх мешканців міста чи тільки дорослих?

Вона знизала плечима, немов кажучи «яка різниця».

— Натомість ви знаєте.

— Фактично так і є, — підтвердив Річі. Він дивився на мене виклично, проте в його очах поза підремонтованими окулярами так і сяяв той самий маніакальний гумор. На мій здогад, цей вираз ці очі ніколи не полишав.

Я ступив на галявину. Діти не кинулися з криками врозтіч. Навпаки, Беві посунулася на лаві (штовхнувши ліктем Річі, щоб і той подався), звільнивши місце для мене. Вони були або вельми хоробрими, або недоумкуватими, а втім, на дурних вони не скидалися.

А тоді дівчина промовила дещо таке, від чого мене ніби громом вдарило.

— А я вас звідкись знаю? Мивас знаємо?

Раніше ніж я встиг щось сказати, вклинився Річі:

— Ні, це не те. Це… ну, мені не знати. Ви чогось хочете, містере Емберсон? Маєте до нас якусь справу?