Анатомічний атлас. Важко бути жабою

Чому ми жили саме так, зараз сказати напевно ніхто з нас не зможе. Навіщо ми псували свої шлунки «мівіною» та смаженою картоплею, навіщо викурювали по три пачки цигарок на день, порсалися в багні, які надприродні сили розкидали нас на межі нашого дитинства та дорослості, чому кожен день ми прокидалися в похміллі, з жовчним присмаком у роті, і взагалі, чому ми не могли купити собі хоча б дешевого грузинського чаю, а пили цей гидкий шлунковий збір номер три, від якого у нас постійно була печія?

8

Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло.

Найрозважливішим у цьому був Толян. Тоді йому було дев'ятнадцять, а його дівчині, якщо її так можна назвати, — сорок. Я вже не пам'ятаю, де вони познайомилися, здається, у тролейбусі. Толян іноді любив заводити знайомства у тролейбусах та маршрутках. Як я вже казав, їй було сорок. Не знаю, можливо, суворість та перманентна депресія виникла у Толіка саме через неї, Михайлину Вікентіївну?

Саме так звали цю жінку.

Михайлина Вікентіївна працювала редактором у місцевій газеті рекламного та афішного характеру, писала якісь поздоровлення різним фірмачам, депутатам міськвиконкому, просто поважним людям, які свого часу, на початку дев'яностих, замутили собі общак і зараз були чесними підприємцями. Одного разу Михайлина Вікентіївна навіть упхнула одне оповідання Толіка про сорокарічного самогубцю.

— Толян, — питали ми, — а звідки ти знаєш про сорокарічних самогубців?

Толян дуже болісно сприймав усі критичні зауваження стосовно його оповідання, іноді навіть ображався і казав, що ми підараси. З цим ми не могли погодитись, однак знали про хворобливе самолюбство Толіка й іноді вважали за потрібне промовчати, аніж сперечатися.

Усе в них йшло нормально, якби не один нюанс. Цим нюансом був підданий республіки Туреччина Орхан, другий чоловік Михайлини Вікентіївни. Сказати, що він ревнував, я не можу, та, певно, і ніхто не зможе, однак у Орхана були свої принципи і свій резон повийобуватись. По-перше, той турок боявся за квартиру, в якій мешкав з Михайлиною, він же не знав, що Толік керується виключно романтичними почуттями і що йому абсолютно начхати на двокімнатну квартиру в центрі. По-друге, Орхана давила жаба, що його дружина обрала дев'ятнадцятирічного хлопця, а не його, волохатого мужика. Ні, це не була ревність. Його просто давила жаба.

Іноді траплялися неприємності. Орхан телефонував Толіку і погрожував.

— Ти, підор, — казав Орхан, — я тєбя спалю.

– І як ти це зробиш? — відповідав Толян.

— Я спалю твою маму.

— Спробуй, — спокійно казав Толян, хоча особисто я був би трішки обережнішим.

— Я спалю твою маму вмєстє с полотєнцамі! — кричав Орхан зі страшенним акцентом.

Мама Толяна на ринку торгувала халатами та рушниками.

— Я тєбя трахну, ти слишишь? Я трахну твою сестру.

— Трахни, — казав Толян. Сестру йому було абсолютно не шкода.

– Єщо раз ти єй позвонішь, Михайлині Вікентіївні тобто, я тєбя найду і спалю…

Так було кожного тижня. Орхан укурювався в дрова, його навідували дивні фантазії, однією з них, очевидно, була та, де він трахає палаючого Толіка, і Орхан під владою цих збочених фантазш починав казитися, погрожувати і знущатися з Михайлини Вікентіївни.

Одного разу мені довелося бути свідком і навіть брати таку-сяку участь в оданій із сцен іншого боку приватного життя Толіка.

У мене був день народження, і ми вітали мене з цим. Як годиться, випили, я отримував подарунки, хтось дзвонив і казав, чувак, як добре, що ти є, бажаю тобі митного чоловічого здоров'я, там, успіху, грошей. Аж раптом подзвонили не мені, а Толіку.

— Ало, — сказав Толік і вийшов до іншої кімнати. Його не було хвилин п'ять, і Віталя почав уже щось вигадувати, плести якусь нісенітницю, казати, все, пацани, Толік зараз кудись поїде, мабуть, до Михайлини Вікентіївни, хоча мені вже по фіг, тому що я нализався, як паршивий одінокш волк. Так і сказав.

— Пацани, — сказав він, — я волк.

І впав у кому. Андрюха у ні був уже з годину. Він проблювався, і ми, вклавши його на навалену купу лахміття, вкрили чиєюсь курткою. З нами були ще якісь друзі, про яких мова піде трохи пізніше, були якісь дівчата і не особливо переймалися тим, що кудись піде Толік, головне, що іменинник з нами.

Я дійсно був з ними.

Зайшов Толян. Із зосередженого виразу його обличчя і з того, як розтріпалася його борода, я зрозумів, що життя дало тріщину і що вдіяти вже нічого не можна.

— Можна, — сказав Толік. — Збирайся.

— Куди? — не зрозумів я.

— Підстрахуєш мене. Турки мають відповісти і за вірменів, і за курдів…

— Чувак, — кажу я, — а до завтра це відкласти ніяк не можна?

— Не можна.

— Але ж у мене день народження, чувак. І до чого тут курди?

— А просто так. Одягайся, — сказав він, і я зрозумів, що мені нічого не залишається, як одягтися і робити те, що мені каже Толян.

Твою мать, думаю, твою мать…

9

— Може, ти, Толян, візьмеш з собою Віталіка? А? Толян? Візьми Віталіка. Толян, ну йоб ти, візьми Віталіка. У мене, як-не-як, день народження, у мене, бляха муха, свято. Мені, звичайно, не все одно, що у тебе якісь там проблеми, що тебе, можливо, сьогодні, спалять, причому спалить якась каналія турецького штибу. Давай, Толян, бери Віталіка.

Мені було не страшно йти з Толяном серед ночі, а просто було в падло. Мені було абсолютно по фіг, що мене також замочать, тим більше, почавши жити у квартирі Віталіка разом з цими пацанами, які все ж таки нормальні пацани, я перестав боятися смерті, перестав тому, що не бачив трагізму у власній відсутності. Ну нехай мене не буде, якби я був видатним хірургом або знахарем, або, зрештою, чиновником, загалом, людиною, яка має бодай якісь властивості змінювати світ, не кажу вже про те, щоб вона робила його кращим, а просто змінювати, а я ж — ні, а тому в моїй смерті не буде ані найменшого трагізму.

Я нічого не змінював, я для суспільства був ніким. Тобто моя побутова свідомість так мислила, на тому ж побутовому рівні, своїми повсякденними клопотами. Де взяти гроші на цигарки, де, блядь, мої штани або Толян, чому я? Візьми Віталіка!

— Толян? — звертався я до Толяна, шукаючи залишки совісті у його змокрілих очах.

— Поїхали, — суворо промовив Толік. — Віталік не може, Віталя вгашений.

— Я їду! — закричав Віталік. — Я з вами, пацани! Я здєсь! Я продолжаю реп чітать! Тільки куди ви?