Анатомічний атлас. Важко бути жабою

З часом навколо нас почали збиратися інші представники молодіжних тусовок, якісь малолітки, скейтери там всякі, хейтери, панки та інша маячня. Ми не звертали на них уваги, ми були самі собі на думці. Згодом підтягнулися молоді художники. Вони, сидячи поруч з нами, малювали свої скетчі, графіку, ще щось. Через рік, а саме наступного літа, біля пам'ятника Леніну збиралась уся порядна молодь міста. Її було не так вже й багато. Чоловік п'ятдесят, у ліпші дні — сто. Це була товкучка молодих людей. Інколи цікавих, інколи — не зовсім. Малолєток ми перемістили за краєзнавчий музей, вони нас дратували, часом навіть виникало бажання взяти цих малолітніх так званих панків в одну жменю та закинути в якийсь величезний крематорій або до кратера Везувію чи ще якоїсь потойбічної штуковини. Гопи нас обходили. Це була реально наша територія, це було так зване гетто, місцина, у якій не було місця нікому, окрім нас. Навіть менти нас поважали. Незважаючи на нашу чисельність, від нас майже не було клопотів, менти, навзаєм, не чіпали нас.

Ми любили Леніна. Він був нашим непохитним та безкомпромісним захисником від усіляких негараздів. Коли тобі погано — тебе рятує Ленін. Ми це знали, тому, коли приходила весна або літо, ми віднаходили розраду у вожді. Старий, гранітний і зовсім не злий. Здавалося, що прийшов він на цю землю робити добро, він був благословен на добрі вчинки головним Богом усіх політичних олімпів, він був ретельно створений для нас, тих, хто навряд чи пам'ятає все, що було пов'язане з ним, Леніним. Ми ненавиділи теперішнє, воно було нічим іншим, як плоскістю, гладкою платформою для нашого існування. Ми були категоричні у своїх висловах, скептично настроєні, відлюдкуваті, залякані, у нас не було ніякої віри в якісь приємні штуки типу Бога, або диявола, або демократії, ми боялися світла, тому сиділи переважно вдома, нам не вистачало життя, ми не хотіли заробляти гроші і звинувачували в цьому владу. Тодішнє наше «теперішнє» було настільки темним, що ніякі — ані творчі, ані якісь інші — потуги не змогли б і на сантиметр уперед осяяти наші розбиті шляхи. Ленін же був для нас незмінним символом минулого, доброго або лихого — не важливо, головне, що минулого зі своєю ідеологією, якої не було у нас, ми відчували його присутність, його всюдисущий погляд, його нетлінність, непохитність, незнищуваність, принциповість у поглядах та пропорційність його фізичного тіла. Ми називали його шанобливо, майже з придихом — Вілєнін. Так і казали:

— Вілєнін.

Ми любили його, ми були майже адептами, несміливими учнями його великих ідей. По фіг, звичайно, що комунізм як такий викликав у нас лише сіру, майже безплотну нудьгу і нічого більше. Нам було нудно, тому що комунізм у нас асоціювався виключно з трупами, які збиралися коло нього,нашого Вілєніна, з несміливими гаслами, вимагаючи лише підвищення пенсій. До чого тут Ленін — ми взагалі не розуміли. Якби ці старі, понівечені зморшками та бойовими пораненнями люди керувалися політичними мотивами, якби вони виходили до Леніна і закликали до зміни системи, вигукували революційні гасла або хоча б вимагали зміщення мера міста — я простив би їм їхню нечисленність, я полюбив би їх за їхні зморшки, їхні домовинні запахи, їхні поранення, я полюбив би всіх стариків, я полюбив би себе старого наперед, пробачив би собі всі свої старечі капризи та вереди, всю свою злість, а так вони лише позбавляли нас так потрібної нам надії, вони говорили, ні, звичайно, вони не говорили це нам особисто, але їхні подрані коричневі жакети нам говорили, що, пацани, ви не думайте, що ви або ми такі круті. Ні, нічого подібного. Ані ви, ані ми не круті. Ми нічого не варті в цьому хаотичному суспільстві. Ви збираєтесь біля цього Леніна лише тому, що тут зручно сидіти, тут вас ніхто не чіпає, і з міліцією, здається, у вас все нормально, свої, як ви кажете, мутки, а ми тут — лише для того, щоб також кудись діти свій вільний час. Невже ви думаєте, що ми віримо в те, що вийде якийсь мудак в ондатровій шапці і підвищить нам пенсії, що хтось візьме та полікує наші бойові поранення. Нє, пацани, ми з вами однієї крові, ми з вами на одній мотузці, все, що трапиться з вами, може трапитися з нами, так що давайте побухаємо, у когось із наших, здається, є спирт.

Ми поділили територію. Ленін стояв посеред центральної площі, як, власне, і в тисячах міст по всій Україні, відлякуючи закордонних туристів. Ми сиділи праворуч від нього. Трупи — ліворуч. Згодом, десь через рік або два, прийдуть металісти і прогонять стариків, яким нічого не залишиться, як збиратися біля пам'ятника афганцям, однак там, окрім комп'ютерного клубу та занедбаного дитячого садка, немає жодних адміністративних установ, тому сидітимуть вони на незручних ослінчиках і лікуватимуть свої розчавлені душі спиртом, який, очевидно, знайдеться бодай у когось…

13

У нас були друзі.

Ми з ними, як то кажуть, дружили. Нормальні друзі, їх було десь із двадцять, можливо, тридцять, сто. їх було безліч, ними була різна молодь від п'ятнадцяти до тридцяти. В основному це були друзі Віталіка. Різні діджеї, які працювали у клубах та на радіо, це були музиканти рок-, реп-, джаз-гур-тів, виконавці народних пісень, міських романсів та балад, йобані барди, художники. У нас була незлічима кількість друзів художників, загалом, або ж вони були алкоголіки, або це були Свєта і Юля, іншими друзями були прості клубні танцівниці, якісь стриптизерки, поети, які, власне, як і ми, були гівняні, взагалі нікому не відомі та взагалі ніким не визнані. Режисери аматорських театрів, декілька акторів з міського театру імені ТеГе, ведучі місцевого телебачення, студенти-філологи та студенти-психологи, пара затраханих журналюг, кілька незлостивих гопників, фотографи з приватних салонів, офіціантки дешевих забігайлівок, безробітні, бездомні, прокляті, юродиві, калічі і навіть один член НСПУ. Цей член приходив, такий, знаєте, трошки притраханий (майже припорошений) життям, із запаленими очима, з м'якою непевною ходою, у засмальцьованому чорному піджаку. Він приходив і думав, що ми такі класні.

— Пацани, — казав він, — ви такі класні.

Ми погоджувались і дивились на нього: що він, типу, хоче.

— Що ти хочеш? — питали ми в нього.

— Пацани, — казав він, — у мене є наркотики.

Він діставав із кишені свого піджака пожмаканий суверток з травою, зазвичай то був поганий, вирощений у диких умовах бутєр, однак ми сиділи, довго розкурювали, у нас вже вистрибували легені. Вони нам казали, ці наші легені, все нормально, ви курите з цим спілчанцем, він пише вірші, він пише дивакуваті оповідання, але ж подумайте про нас, про свої легені. Ми не думали, ми курили галімий драп. Член курив з нами, тому що тільки ми, добродушні молоді люди, не глумилися з нього, не виловлювали, коли той починав нести несусвітну маячню, щось про пришестя ієромонаха Аквінського, який зруйнує фінансову систему планети, і люди повернуться до первісного ладу. Ми виловлювали виключно своє…

У нас були друзі. Вони постійно приходили до нас у гості і, як годиться, щось приносили. Вони знали, що просто так сюди вони не потраплять, вони знали, що в цей вертеп вхід лише за запрошеннями, які були еквівалентні пиву, шмурдяку, горілці, драпу, їжі. Більш за все ми раділи драпу та їжі. Траву, в принципі, можна було придбати за три квартали від нашого помешкання, але походи за нею перетворювались на суцільну біду. В нашому місті була вулиця Нєвська. Я не знаю, хто її так назвав, хто взагалі її придумав і на колишньому пустирі побудував спальний квартал, до якого входило сім дев'ятиповерхових гуртожитків і з десяток таких самих сірих панельних будівель. На тій сраній Нєвській було реально небезпечно, вона ніяким чином не порівнювалась з Невським проспектом у Пітері, то був страшний сон неформала: тим кварталом постійно сновигали агресивні, навіть не підозрілі гопніки. Не підозрілі тому, що вони відкрито підходили до тебе і пиздили. Вони одразу пиздили тебе і забирали все, що було в твоїх кишенях, їм було абсолютно по фіг, а якщо ти вирушаєш за травою, то вони обов'язково на тебе нападуть і заберуть, у кращому разі, траву і гроші. У гіршому — вб'ють. Просто так, задля розваги. Тому, коли ми вирушали за травою, ми вдягали якісь чорні маскхалати, ми маскувалися не просто так, у нашому маскуванні ми доходили абсолюту, тобто ми, неначе якийсь спецназ, пробирались дитячими садками, школами, занедбаними майстернями та просто манівцями, аби нас ніхто не помітив і не змусив балакати з Богом. Ще ці менти, задрочі озвірілі…

Баригу звали Таня, і вона була циганкою. Мешкала вона на дев'ятому поверсі. Ліфт не працював, тому ми піднімались сходами, зустрічаючи темних осіб, які спускалися з дев'ятого. Нам дуже часто щастило, і ніхто нас не вбивав, але іноді вбивали, просто так, брали і встромляли нам у печінки свої зеківські заточки. Ми падали та стікали кров'ю, помирали, однак потім все одно невпинно досягали мети, купували той клятий та смішний драп і тими ж манівцями тікали додому. Вдома ми струшували з себе ту сороміцьку пилюку страху та роздратування, набирали у великий двадцятилітровий баняк воду, мутили водний і по черзі схилялися над напірником з радістю…

14

Інколи ми розважались. Це місто було ніби тюрмою. Я зараз так думаю, що це і була тюрма, де нам, та і не тільки нам, заборонялося майже все. Навіть розважатися. Тобто розважатися можна було, але цього не любили ані менти, ані гопніки. Ми могли дозволити собі розважатися вночі.

Якось ми подивилися один фільм, він нещодавно з'явився у прокаті. Це був той самий француз, який зняв «П'ятий елемент». Бессон. А фільм ми подивилися «Ямакасі». Ми були захоплені зненацька. Тоді, мабуть, багато молоді по всій планеті були захоплені цим фільмом, багато хто намагався наслідувати цих сраних паркурів, стрибали по деревах, будівлях, парканах, балконах, закутках там різних. Ми спочатку стрибали у згорілому корпусі університету, але потім вирішили лазити прямовисними стінами. Діло було пізнім вечором. Одного разу — я якраз поїхав до Києва складати сесійні іспити — пацани, Толян, Віталя і ще один чувак, який був старший за нас на декілька років, його мама була депутатом міськради, і він тільки-но закінчив курс англійської мови та літератури, так от, блукали вони містом у пошуках цікавої будівлі, яку можна було б підкорити. І раптом вони побачили старенький двоповерховий будиночок, де містилася редакція місцевої газети «Галімі Черкаси». Полізли на балкон, каже Віталя. Полізли, погоджується Толян, і вони лізуть. Чувак, у якого мама була депутатом міськради, лізти відмовився, посилаючись на ревматичний біль у спині та менструацію своєї молодшої сестри.

Діставшись балкона, Віталя посмикав за дверну ручку і ненароком відхилив двері, які виявились відчиненими. У цей момент той чувак, у якого мама була депутатом міськради, сказав, що ревматизм ну вже зовсім валить його з ніг, а у сестри щось там не так і кровяка б'є фонтаном. Фонтаном так фонтаном, подумали пацани і залізли до редакції «Галімих Черкас». Там вони побачили комп'ютери.

— Диви, — сказав Вій, — комп'ютери.

Вирішили брати два. По комп'ютеру на брата. Але їх виявилось не так легко перти, тому вони вкрали лише один, без монітора. Ще вони взяли з собою ліхтарик, упаковку скріпок та хімічний коректор. Дорогою додому, а вони вирішили йти околицями та темними дворами, надибали якийсь будівельний вагончик, у якому вкрали молоток, викрутку та банку з цвяхами.

— Якщо йти на дєло, — розважливо пояснював Вій, — то треба йти ґрунтовно. Вдома все знадобиться.

Поділити комп'ютер було неважко. Толян віддав Вію двісті гривень, на цьому вони і зійшлись. Віталя купив собі куртку треспас, яку через два тижні в нього забрали цигани з Південно-Західного району, а я забрав у Толяна комп'ютер, мовляв, у тебе ж, Толян, все одно немає монітора, а в мене він є, а от комп'ютера немає.

Потім хтось, можливо якраз той мудак, у якого ревматизм, здав пацанів, і на них наїхала ментура. Толяна тримали три дні без їжі, били його ногами, але пацан не здався і подав на відділок до суду. Я вдало склав свої іспити і приїхав свідчити. Я казав, що так, справді, пацана ні за що ні про що били ногами. Так, казав я, бачив, як оцей і оцей міліціонери гатили ногами мого ліпшого друга, мого кращого товариша, з яким я, не побоюся цього слова, срав на одному унітазі. Ви подивіться, продовжував я, на чоботи цих ментяр, вони ж у них всі заляпані кров'ю мого ліпшого друга, мого товариша, з яким я колись срав.