Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
Так я тоді собі думав.
Коли ми приїхали додому, вже світало. Двірничка ретельно замітала чиєсь блювотиння. Пахло свіжим, майже зеленим повітрям. Я прямо-таки відчував, як щось зелене заповзає мені до легень. Можливо, то був змій…
Наступного дня ми шастали містом, пили пиво, зволожуючи наші шлунки темною хмільною рідиною, до когось ходили в гості, розповідали якісь байки. Через день знову кудись ходили, хтось до нас чіплявся, хтось вимагав гроші, на обрії наших блукань з'являлися менти.
— Пацани, — казали менти, — колюще, рєжуще, наркотики?
— Які наркотики, мужики? —
— Ну не знаю, травка, димедрол. Наркотиків, на жаль, у нас не було.
— А якщо ми вас трошки обшукаємо?
— Та ладно, камандір, — казав Толік.
— Значить, щось таке є?
— Немає, сержанте.
Вони нас шмонали, заглядали в мій наплічник, але так, без ентузіазму, ну реально, що шукати цим голодним ментам у голодних пацанів? Вони ліниво гуляли сквером, дивилися, аби бомжі не гидили у фонтан, а малолєткі не захлиналися власною блювотою, а решта їх не обходило. Вони, нещасні менти, прибиті жарким білим сонечком, не хотіли навіть викликати наряд для таких жевжиків, як ми, на фіга їм ті неприємності, на фіга нам ті неприємності?
— Валіть, — сказав сержант.
— Давай, камандір, — козирнули ми і зникли за сірою будівлею готелю «Черкаси».
Чесно кажучи, у нас чомусь майже ніколи не виникало серйозних ситуацій з ментами. Можливо, ми вміли з ними розмовляти, можливо, ми були не найтупішими серед молоді, яка зазвичай потрапляла до ментів, тому ми завжди виходили сухими, за винятком двох чи трьох разів, коли нас брали просто так, бо була перша година ночі і ми о такій порі прогулювалися районом…
Ввечері Толяну знову подзвонила Михайлина Вікентіївна.
— Що на цей раз? — запитав я.
— Збирайся, — сказав Толян.
— Знову? Толян, ти не зарвався?
— Збирайся і бери рюкзак. Пакет, який я тобі давав, ще з тобою?
— Ну да, куди ж я його діну?
— Нормально.
— Толян, — запитав я, взуваючи кеди, — а що ж там таке лежить?
— РГД.
— Це що?
— Гранати, — спокійно відповів Толік, зашнуровуючи свої пожовані стіли.
— Звідки? — ледь вимовив я.
— У турка забрав. Усе нормально. Не вибухнув же?
— Толян, — лютував я, — мене ж менти шмонали. Ти розумієш, Толян, ти взагалі хоч щось розумієш? Уяви, Толян, як мене беруть з цими гранатами. Уявив? Це не трава, Толян, це навіть не гашиш. Це гранати.
— Та все обійшлося, чувак. Я сам пересрав, коли нас шмонали.
— Ти, гніда, пересрав?
— Я пересрав, — відповів Толік, не ображаючись на «гніду».
Ми зустрілися з Михайлиною Вікентіївною за два квартали від нашої комуни. Вона, не комуна, була в короткій спідниці. На плечі метлявся замшевий ридикюль.
— Привіт, — майже пошепки привітався з нею Толік. — Що він?
— Сказав, якщо ти не віддаси гранати, він трахне твою маму.
— Це моя мама його трахне, — мужньо відповів Толік. — Давай, — звернувся він до мене.
Я, про всяк випадок пригадуючи все своє життя, дістав той грьобаний поліетиленовий пакет з двома бойовими РГД.
Толян різко вирвав у мене пакет, після чого у мене вже несвідомо випливли найважливіші миті життя.
Взявши пакет у Толіка, Михайлина Вікентіївна запхнула його до своєї сумочки.
Попрощавшись, вона пішла
через двір у невідомість місячного сяйва, яке освітлювало її стрункий силует. Місяць освітлював жінку, що несла гранати своєму чоловіку, який неодмінно поламає їй носа за те, що вона знову бачилася зі своїм шмаркатим коханцем.— Але ж я забирала гранати, — виправдовуватиметься вона.
Він не зрозуміє, тому що драп, який він викурив п'ятнадцять хвилин тому, тільки-но почав його ковбасити, і Орхан знову телефонуватиме Толіку, погрожуватиме трахнути все, що має бодай якесь відношення до нього, Толяна, а Толян як завжди з холоднокровним спокоєм казатиме:
— Трахни…
У Віталіка була трохи інакша ситуація. Його жінці було двадцять шість. Вона була викладачем в університеті, до якого ходив Віталік, і викладала у нього історію психології.
Іноді вони лежали в ліжку, перепрошую, на матраці, і він питав у неї:
— А ти поставиш мені чотири?
Вона мовчала, адже Віталік не знав навіть на три.
Вони кохалися, після чого Віталік знову питав:
— А зараз ти поставиш мені чотири?
Можливо, тепер він і знав на трійку, але для четвірки все ще малувато.
У них були дивні стосунки. Віталік ще не був чоловіком, точніше, він ним був лише для себе, якого (себе тобто) вважав чоловіком. Так і казав:
— Я чоловік.
Віталік був ще дитиною. Можливо, деякою мірою він був самостійним, але це так, фікція, насправді усі ми, тобто я, Толян, інколи навіть Андрюха, ходили за ним з ложечкою, з тазиком для блювоти, з попільничками та іншим дитячим стафом.
З Тетяною Вікторівною, саме так звали його викладача, а за сумісництвом жінку, він поводився майже як дорослий чоловік. Він розвалювався на матраці, запалював цигарку і діловито розповідав про своє начебто доросле життя. Тетяна Вікторівна була досвідченим, наскільки може бути людина досвідченою у свої двадцять шість, психологом, вона розуміла всі його комплекси навіть краще за нас, його друзів, вона розуміла свої комплекси. Ну, звичайно, чимала дитина звалилася їй на голову, з нею вона тепер має зраджувати своєму чоловікові, капітану міліції, має піклуватися про цю дитину, також, як і ми, підгодовувати його, приносити інколи продукти, прибирати у його хаті. Вона, звичайно, здогадувалася, що прибирає не тільки за Віталіком, але й за нами, придурками, однак, здається, їй це було приємно. Не виключено, що всі ми викликали у неї неабияке сексуальне збудження…
Коли Вій хотів побути з нею наодинці, нам доводилось кудись іти. Зазвичай то була квартира Андрюхи, яка знаходилася за двісті метрів од Віталікового помешкання. Там ми чекали, поки не піде Тетяна Вікторівна. Зазвичай вона йшла швидко, так швидко, що ми навіть не встигали з'їсти усе згущене молоко, яке містилося в засіках Андрюхиної кухні.
В університеті Вій мав репутацію блазня. Попри те, що він був у маскульті і організовував різні дешеві перформанси, його вважали ідіотом як мінімум. Він постійно танцював, співав, валявся в розарії, що був висаджений перед університетом, вискакував з ліфта, зображуючи парашутиста.