Апостол черні
Шрифт:
О. Кобилянська, зрештою, одягнула Юліяна не у вчительський костюм (при явному нахилові до мов, захопленні філологією, педагогічному дарові) і не у священицьку рясу (попри студіювання теології, мрії батька й матері, особистий взірець в особі о. Захарія). Авторка чітко вказала місце життєвого чину свого героя, визначила «сродную» йому працю — військову службу (бо і його дід, капітан Цезаревич, був військовим).
Треба зазначити, що за своєю проблематикою, тематикою, жанром, системою образів, поетикою, ідейною насиченістю «Апостол черні» О. Кобилянської є різновекторним, багатоосяжним. Як назвав літературознавець Іван Денисюк, — це феноменальний роман. За генологією, — інтелектуальний, не так ідеологічний, як роман ідей, філософський з елементами Bildungsroman’y (роману виховання), тобто сімейний і любовний.
Особливо важливо, що в українській літературі це один з перших творів, де виявились риси
На противагу раніше створеним письменницею досконалим образам жінок (у «Людині», «Царівні», «Ніобі», «Valse melancolique»), в останньому романі витворено нового, неординарного, самодостатнього героя-мужчину. Штрихами виписано жіночі образи Дори Вальде, тети Олі Альбінської, сестер і матері Юліяна Цезаревича, бабуні Орелецької.
На рівні ідеологічного наповнення «Апостол черні» вирізняється патріотичною авторською позицією, домінуванням еволюційних процесів (після написаної в 1903 р. новели «Думи старика»).
У романі наголошено, що в часи міжвоєння, збройної боротьби за відстоювання української державності потрібні «апостоли меча». Ось чому сучасники високо оцінили внесок письменниці у виховання таких апостолів.
Так, сучасниця і приятелька буковинки Ольга Гузар, прочитавши рукопис твору, висловилася: «Ця повість — це підслухане життя. Про будову та про виведення поодиноких характерів, середовищ і настроїв не приходиться говорити багато. Це ж твір Ольги Кобилянської, а вона вміє оповідати. Взагалі вдумливий психолог знайде в цій повісті багато цінного матеріалу».
Як наголосила Ірина Вільде, «Кобилянська належить до тих письменників, що не тільки держать крок з життям, але й випереджують його. Зрозуміло, що тільки такі письменники можуть бути апостолами ідеї» [19] .
Поруч із такими апостолами ідеї, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, почесне місце в українській літературі посідає «величава духовна квітка Буковини» (О. Гончар) — Ольга Кобилянська. Достовірним свідченням цього є романний вінець її творчості — «Апостол черні». Віриться, що нинішнє його видання знайде своїх поціновувачів.
19
Нова повість Ольги Кобилянської // Світ молоді. — 1936. — Ч. 10. — С. 15.
Ярослава МЕЛЬНИЧУК
кандидат філологічних наук,
лауреат Міжнародної премії ім. О. Кобилянської
І том
Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка
«Полкового» годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч. [20] мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупець і непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него . Принесете йому іноді годинник до направки , то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм — піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого ; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно . «Хорий, дуже хорий, — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або віддасть з словом «пропав безнадійно, киньте!». І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. «Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу». Ледве що відкивне головою і — пішов.
20
С. 15 — столиця Ч.— очевидно, мається на увазі місто Чернівці — нинішній центр Чернівецької області, крайове місто Буковини.
А
коли «хорий» вже вилічений і він його вам віддасть — то як поставить вам ціну — хоч клякай , він не спустить. «Перше було добре, — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. „Полковий“ — як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує», усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант , по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато — одних на продаж, другі до направки — від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував , нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь — одначе — як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.
З-поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали «мотор», мов сателіти .
Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, — наказував батько, — скажи вперед і рушай…». Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася .
Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: «Найкраще уходь!» Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, «колісця», лиш рідко могли почванитися . Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.
Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник [21] в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. «Тату, дайте!» — кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.
21
С. 16 — шварцвальдський годинник— такий, що зроблений у Шварцвальді — гірська місцевість у Німеччині, на південному заході, де бере свій початок ріка Дунай.
«Я нічого пташечці не зроблю», — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити».
«Вона кусає?»
«Вона відлетіти може…»
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
«Відлетіти?»
«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай !»
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.