Апостол черні
Шрифт:
«Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?»
Батько підняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю».
«Вона не відлетить, татку, — прошептав хлопчина. — Я її не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю їй нічого».
«Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?»
«Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька».
Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю — а знаєш, плакати
«Ти ще тут? Де карбач?»
Хлопчина розплакався.
«Ти чого плачеш?»
Юліян мовчав, хлипаючи.
«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?»
Малий показав безмовно на пташку.
«Хочеш м а т и її?»
Хлопець притакнув головою.
«І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш».
Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» і простяг лакомо руку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серцепотрясаючий крик.
Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней . Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено і — переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна .
«За що ти карав дитину?»
«Я після ваших засад поступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»
«За що?»
«Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав — а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.
За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.
«Я плакав, татку…»
Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.
«Я плакав, татку…» — почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.
«А не було потрібно, сину».
Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.
«Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. М а л е н ь к и й р а з» — і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.
«Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».
«Ага, гарніша, — відповів і потакнув головкою. — Я хочу на ню цілком близенько подивитися».
Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати — він знає, як птиці
літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця — а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»«Авжеж не моя».
«І я зможу плакати?»
«Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав».
«А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»
«Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати».
Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми , наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: «А л е я б у д у п л а к а т и, татку, я все же хочу пташку», і тут же вибухнула щирим плачем.
«Чому будеш?» — спитав батько майже з переляком.
«Бо б-у-д-у», — спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фізичнім болю, і в його душі сказало: «Ти нікого не обманеш, мій сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять — хоч би із чиєї руки — карбачі.» І взявши хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Мішано тикали годинники, а дріб’язковий цокіт кишенькових впливав чудно на майстра. Час від часу він заплющував очі, опускав голову назад на поруче крісла і так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мізку — ніхто не знав.
Росте і розвивається гарно фізично і духово молоденький Юліян Цезаревич, але враз з тим взростає і бере верх майже хоровита ощадність і деспотизм батька вдома. Тут над жінкою, там над доньками, то знов над хлопцем, дедалі вже юнаком Юліяном, і викликує в хаті зчаста-густа сірий настрій. Як сказано, дітей було більше, бо крім Юліяна, ще троє дівчат. Мати — поважна, маломовна, терпелива — добра ґаздиня і в їх обширній, хоч низькій, хатині була, коли б і не заглянув в ню, взорова чистота і лад, дарма що батько відказував, що ніде не бачив стільки недбальства і ліні, як по «слав’янських домах», що потягає за собою злишні видатки, легкодушність і злу «репутацію». Пані Цезаревич (з дому священичого) мала лиш одну відповідь на такі і подібні його замітки — що, мовляла, Господь судією над всіма — та що, доки в неї руки живі, доти і буде все добре і чистота в її хаті піддержувана, а що інше, що до мужчини належить, нехай творить він. З тим бралася спокійно за свою працю.
Часами з закутків кімнати зачувалися тихі, здержувані суперечки між старшими сестрами. Розходилося тоді про новішу одіж, котра з них обох мала її одягнути, коли йшло про те, що мали обидві враз виходити з хати.
На їх несміливі докори, а радше просьби перед батьком, що їм конче треба зокрема по одіжі і капелюсі, бо ж одна ходить до школи, друга за орудками , то ж як ту одіж розділити, щоб жадній не було кривди?
Він відповідав коротко й сухо, що обі враз не мусять виходити, бо люксусу в своїй хаті, яко вбогий професіоналіста , не може підтримувати, а по-друге, щоб остаточно рішити справу, сказав по латині: «Quod licet Jovi, non licet bovi» [22] , з чого вийшло, що старшій належиться ліпша одіж.
22
З лат. — Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бикові.