Апостол черні

— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.

Юліян зморщив чоло.

— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.

Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.

— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.

Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.

Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.

— Хтось прийшов, Доро, відчини.

Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.

— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.

— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!

— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.

Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку, і обізвався.

— Вже не бачу вогню.

— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, — доповіла дівчина.

— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.

— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.

Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.

— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся.

— Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч самі не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.

— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.

Юліян хвилинку завагався, але, глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перев’язану білою хустиною.

— Ви поранені, пане поручнику, — крикнула Дора з переляком.

— Трохи, пані, але воно мине.

— Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, — сказала тета Оля, поглянувши з материнською любов’ю на нього.

— У нашій домашній аптечці є знаменита масть на всякі рани, — сказала Дора і підійшла до нього з наміром зайнятися хорою рукою.

Юліян спротивився.

— Не хочу вас трудити, — відповів.

— Нині надпоручник через наше нещастя своєю особою майже рискував життям, вуйку, — сказала тета Оля.

— Молодь усе у розгарі любить риск, — відповів Альбінський. — Хоч не все воно так добре. Здоров’я чи життя треба понад усе ставити.

Юліян усміхнувся.

— Хто б за цим так побивався, коли ще й військовий, — і взяв шапку, щоб попрощатись.

— Залишіться ще в нас, пане надпоручник, будь ласка, відпічніть. Ви аж поблідли з утоми, — докинула тета Оля.

— Мене завтра тут уже не буде, — відповів Юліян. — Я приїхав до мами і сестри тільки на кілька день.

— А ми вам навіть ще й не подякували за вашу поміч.

— Ні вам, ні пану директорові, — сказав чемно господар дому, встаючи із свого місця. — Дора принесе нам найкращий трунок із пивниці, і ми вип’ємо за здоров’я спасителів.

— Жаль мені дуже, пане директор, що мушу подякувати за виявлену мені ласку, — відповів Юліян, кланяючись, — але мене жде моя мама, яка, певно, вже непокоїться, — і почав прощатись.

Коли гість відійшов, а Альбінський вийшов з кімнати без слова, Дора кинулась теті Олі на груди:

— Тето, тето! Які вони оба страшні!

*

Три тижні пізніше цілий дім Альбінського виїхав недалеко на подвійні заручини до родини нотаря Гаджі.

Дорі було лячно показуватися цього вечора в товаристві, щоби стрінутися віч-у-віч із молодим купцем, якому відмовила руки. У святочно прибраних кімнатах господарів було небагато гостей, але все дібране товариство: мішане, військове та цивільне.

Тета Оля, що скрізь почувала себе свобідно, подалася в кімнату мужчин, де побачила між іншим знайомого вірменина-купця, постійного покупця її гарного меду та партнера при недільнім тароку її вуйка. У проході до сусідньої кімнати нараз опинився перед нею Юліян Цезаревич, гарний та елегантний.

Привіталися.

— Несподіванка, пане Цезаревич, — сказала мило і наче з якимсь острахом.

— Мій товариш заручується і я, як його найліпший товариш, мусів на такий важний для нього день приїхати.

Юліян, як добрий знайомий, стояв між кількома молодими мужчинами і паннами, розмовляючи майже весело, особливо з гарною шістнадцятьлітньою донькою господаря. Побачивши крізь двері в салонику Дору і двох-трьох молоденьких цивільних, підійшов привітатися і сів коло неї. У легкій блакитній сукні із станичком кольору волошок, з прозорими рукавами, одним шнурочком білих перлин на шиї і високою зачіскою виглядала дуже гарно. Та її очі від зворушення аж потемніли. Вказала на його руку, чорною вузенькою опаскою перев’язану.

— Чи вона ще не загоєна?

— Дрібниця, лиш незначний значок залишився, — відповів він із розсміяним поглядом, узяв легенько її руку і поцілував її.

— Не жалуйте мене, пані. Ніжність із вашої сторони не для мене…

Вона відтягнула руку.

— Покиньмо цю тему.

— Чи ви радо їхали сюди?

— Не дуже. Погода неприязна. Не люблю сухого і морозного грудня. До того я відвикла від більших товариств, буваю в них несмілива і полохлива.